На цей час закон набув вагомішого значення і може скасувати прецедент. Рівень упорядкування закону зріс. Він створюється з урахуванням зарубіжного досвіду і через сприйняття досягнень у різних галузях законодавства країн як загального, так і континентального права.
Оскільки галузі англійського права виражені не настільки чітко, як у континентальних правових системах, проблемі їх кодифікації приділялося мало уваги. Однією з специфічних рис загального права є відсутність цілком кодифікованих галузей права. В останні десятиліття (навіть століття) в Англії відбувався інтенсивний розвиток законодавства. Лише в останні два десятиліття відбувається очищення законодавства від фактично не чинних актів, а також об'єднання в єдиний акт нормативних положень різних законів, які стосуються одного питання. У 1965 р. в Англії створено Правову комісію (така сама засновані в Шотландії) з метою підготовки проектів великих консолідованих законодавчих актів у різних галузях права. Нині підготовлені і частково ухвалені парламентом консолідовані акти, які регулюють переважну більшість правових інститутів з урахуванням норм статутного і прецедентного права. У 1977 p. прийнятий Закон про національну службу охорони здоров'я, який консолідував більшість раніше створених актів у цій сфері. У 1980 p. Законом про охорону здоров'я та іншими законами до нього були внесені доповнення. У деяких законодавчих актах законодавець намагався вирішити проблеми несправедливих угод. Так, у Законі про споживчий кредит 1974 p. регулюється зміст договорів про надання кредитів споживачам. Правова комісія подала в 1989 p. проект кримінального кодексу для Англії та Уельсу.
У 1968 році виданий Закон про промисловий розвиток, Закон про охорону природи. В 1987 році – Закон про реформу сімейного права. В 1986 – Закон про громадянський порядок, Закон про злочинне розповсюдження наркотиків. В 1988 – Закон про дорожній рух тощо. Джерелами кримінально-процесуального права в Англії є закони: про магістратські суди 1980 p., про Верховний суд 1981р., про переслідування за злочини 1985р., про відправлення правосуддя 1985 p. тощо. У 1989p. підготовлений проект кримінального кодексу для Англії та Уельсу.
Джерелами цивільного процесуального права є: Закон про суди графств 1984р., Закон про суди і юридичні послуги 1990 p. тощо.
Щороку парламент приймає сотні нових законів з питань, які:
- мають бути уточнені (зміна загального права);
- не виникали під час розвитку загального права (створення норм, що не існували раніше).
Деякі сучасні закони складені в дусі континентальних кодексів. В інших сферах суспільних відносин, наприклад, кримінально-процесуальній, закони мають численні прогалини, що є підставою для лавірування та обхідних маневрів.
Збільшення ролі закону не означає зменшення значення судового прецеденту як повноцінного джерела англійського права, а тим більше відведення йому ролі допоміжного джерела. Вважається, що закон, щоб перетворитися не на «паперовий», а на чинний, потребує прецедентів, що конкретизують, характер судових рішень. «Наближення» закону суддями до конкретного випадку відбувається як у процесі його застосування, так і при тлумаченні. Судове тлумачення стає новим прецедентом, яким пов'язаний правозастосовний орган (так звані «прецеденти тлумачення»). По суті, норма закону набуває реального змісту після застосування її у суді.
Отже, закон не можна протиставляти прецедентній системі права. Не принижуючи значення прецедентів, закон «вливається» в цю систему, стає її доповнюючою частиною, слугує її вдосконаленню і розвитку.
На відміну від романо-германського типу правової системи, де існує підзаконна нормотворчість виконавчих органів влади, в Англії вона споконвіку відсутня. Не було актів, які видавалися б «у виконання законів». Традиційним є «делеговане законодавство» — делегування парламентом своїх повноважень щодо прийняття нормативно-правових актів королеві, уряду, міністерствам, особливо в таких сферах, як охорона здоров'я, соціальне страхування, приватне судочинство. «Наказ у Раді», який видається урядом від імені королеви і Таємної ради, є найвищою формою делегованого законодавства. Оскільки парламент передає частину своїх законотворчих функцій відповідному органу, юридична чинність такого роду актів прирівнюється до закону. Вони підлягають виконанню всіма громадянами. Проте суд має широкі можливості розсуду щодо законів. Делеговане законодавство і прості виконавчі акти можуть бути офіційно їм скасовані.
На місцях існує так звана автономна правотворчість — акти місцевих органів влади, деяких установ і організацій: англіканської церкви, профспілок, різних компаній — залізничних, будівельних, транспортних, газових, юридичного товариства тощо. Вони є локальними, оскільки поширюються на відповідну територію або обов'язкові лише для членів організації, в якій прийняті. Такі акти наближаються до актів правозастосовних органів і є підзаконними.
2.3 Судовий прецедент і інші джерела права
Англійське право – типово прецедентне право (case law). Закон (statute) відіграє другорядну роль, що обмежується внесенням змін і доповнень у право, створене судовою практикою. На сьогоднішній день, однак, закони і підзаконні акти органів Англійської держави фактично відіграють таку ж роль, що й аналогічні джерела права на Європейському континенті. Менш вагоме значення мають інші джерела права (звичай, доктрина).
Поряд із судовою практикою існує і таке джерело англійського права, як звичай, хоча він має досить обмежене значення (наприклад, участь присяжних у судовому розгляді деяких категорій справ). На розвиток правової системи вагомий вплив мають і юридичні принципи.
Правовий звичай – це історично обумовлене, неписане правило поведінки загального характеру, яке увійшло в звичку через багаторазове застосування протягом тривалого часу і санкціоноване державою (1, стор.163).
Звичаєве право тривалий час було єдиним видом права. Але тривалий час звичай не визнавався самостійною формою права. Лише теоретики так званої «історичної школи», яка існувала у ХІХ столітті, переконливо довели важливість і значення правового звичаю як форми права. Вони ж підкреслили головну відмінність звичаєвого права: творцем його є не держава, а саме суспільство, його основою є правова свідомість широких народних мас. Тому характерні ознаки звичаєвого права: правові звичаї творяться без прямого наказу з боку держави чи її органів; звичаєве право є неписаним. Щодо останньої ознаки, то зрозуміло, що норми звичаєвого права можуть бути записані і дійсно записуються, але факт запису, матеріальної фіксації не буде для цього права істотним, бо воно діє не тому, що записане, а тому, що воно визнається правом у масовій свідомості і масово виконується (2, стор. 293-294).
Проблема звичаєвого права є однією з найскладніших і слабо розвинених проблем у правознавстві. Звичаєве право не призведене до стрункої системи; не встановлено меж фактичної чинності правових звичаїв; не проведено більш-менш чіткого розмежування між правовим звичаєм та звичаєм побутовим, немає також одностайності щодо самого походження та характерних рис звичаєвого права.
В англійській правовій системі звичай стає джерелом права тільки в тому випадку, якщо суд послався на нього у своєму рішенні.
Правова доктрина – це акт-документ, який містить концептуально оформлені правові ідеї, принципи, розроблені вченими для удосконалення законодавства, усвідомлені суспільством і визнані державою як обов’язкові (3, стор. 310).
Ще найвидатніші римські юристи давали роз’яснення, обов’язкові в подальшому для судів. Правова доктрина служила безпосереднім джерелом права в англійській правовій системі: при вирішенні справи, судді посилались на праці вчених, видатних юристів.
В наші дні роль доктрини є важливою для правотворчості: вона сприяє удосконаленню нормативно-правових актів, створенню нових правових понять і категорій, розвитку способів і прийомів тлумачення та реалізації правових норм, якими користуються правотворчі і правозастосовні органи.
Висновки
1. Існування судового прецеденту як джерела англійського права обумовлено історичними, географічними, політичними факторами. Судовий прецедент як джерело права, пройшов довгу історію свого формування. Його становлення й розвиток відбувався в особливих умовах. В Англії не було ні законів, ні загальнообов'язкових правил. Підставою для його розвитку служило звичаєве право. Потім, коли вже становлення міцної централізованої влади жадало від суддів рішення схожих справ аналогічним образом, була породжена доктрина прецеденту.
2. Суть доктрини судового прецеденту зводиться до того, що нижчестоящі суди зобов'язані при розгляді справ використовувати судові рішення вищих судових інстанцій, винесені по аналогічним з розглянутою справою. При цьому вони використовують не все рішення, а тільки частину, що йменується racio decidendi. Саме ця частина рішення і є правовою нормою й судовим прецедентом.
3. Судовий прецедент як джерело англійського права має наступні ознаки:
1) він виноситься при розгляді конкретної справи;
2) він містить у собі правову норму, внаслідок чого нижчестоящі суди посилаються на нього у своїх наступних рішеннях;
3) він обов'язковий для застосування всіма судовими інстанціями (крім Палати Лордів).
4) Судовий прецедент тісно пов'язаний з іншими джерелами англійського права, а саме статутами й звичаями. Сфера дії судового прецеденту поширюється на тлумачення статутів. Але з іншого боку, статут може скасувати той або інший прецедент. Звичай стає джерелом права тільки в тому випадку, якщо суд послався на нього у своєму рішенні. Таким чином, всі джерела англійського права, як звичаї, так і закони перебувають у тісній взаємодії із судовим прецедентом, роль якого із часом у розвитку права в Англії не зменшується.
5) В зв'язку зі становленням у нашій державі судової влади, розвитком нового законодавства, роль судової практики зростає. Вищі судові інстанції узагальнюють досвід застосування тієї або іншої юридичної норми нижчестоящих інстанцій, у своїх роз'ясненнях дають висновок про правильність застосування тієї або іншої норми, але при цьому даний висновок не є актом застосування норм права.
6) Аналізуючи ситуації, які розглядаються в українській судовій практиці як судовий прецедент (розгляд цивільних справ при наявності пробілів у праві, рішення по конкретних справах вищих судових інстанцій, можна зробити висновок, що українська судова практика перебуває тільки в області правозастосування, їй не властиві правотворчі функції. Вона не є джерелом права, проте судова практика впливає на процес правотворчості, показуючи, які недоліки існують у чинному законодавстві, які суспільні відносини вимагають законодавчого врегулювання.
Судовий прецедент як джерело права має ознаки обов'язковості, тобто він обов'язковий до застосування всіма судами, що розглядають аналогічну справу. У нашій правовій системі нижчестоящі інстанції використовують вказівки вищих інстанцій, а також рішення вищих судових інстанцій по конкретних цивільних справах у своїй діяльності як акти найбільш авторитетних судових органів, але вони не мають для них обов'язкової чинності. Вирішуючи конкретні справи, судді тлумачать загальні правила стосовно до певних фактів і правовідносин, конкретизують дію нормативних приписів. Розкриття змісту закону у зв'язку з конкретним приватним випадком становить елемент судової творчості, але ця творчість іншого роду, яка не має ніякого відношення до процесу створення норм права. Тому рішення вищестоящих судових інстанцій по конкретних справах не можна розцінювати як судовий прецедент в українській правовій системі.
Література
1. Кравчук М.В. Теорія держави і права (опорні конспекти) – К., Атіка, 2003.
2. М.В.Цвік, В.Д.Ткачеко, Л.Л.Богагова. Загальна теорія держави і права – Х.: Право, 2002.
3. Скакун О. Ф. Теорія держави і права, - Х., 2001.
4. Давид Р. Основные правовые системы современности. М., 1976. С.301.
5. Юридический энциклопедический словарь. М., 1984.
6. Кросс Р. Прецедент в английском праве. М., 1985.
7. Manland F.W. Historical essays. Cambr., 1957.
8. Апарова Т.В. Суды и судебный процесс Великобритании. М., 1996.
9. Інтернет, www.refine.org.ua
10. Kralfi A. English law //An intoduction to legal systems – L., 1968.
11. Див.: Maitland F. The forms of action at Common Law, L – 1948.
12. Maine H.S. Early Law and Custom. – 1861.
