Як самостійний суб’єкт кримінально-процесуальної діяльності, начальник слідчого відділу здійснює не лише процесуальний контроль, але й при необхідності, управлінський вплив, тобто дає слідчим письмові вказівки, обов’язкові для виконання. Він має право перевіряти кримінальні справи, давати вказівки слідчому про провадження досудового слідства, про притягнення як обвинуваченого, про кваліфікацію злочину й обсяг обвинувачення, про направлення справи про провадження окремих слідчих дій, передавати справу від одного слідчого до іншого, доручати розслідування справи декільком слідчим, а також брати участь у провадженні досудового слідства й особисто провадити досудове слідство, керуючись при цьому повноваженнями слідчого.
Процесуальна функція контролю повинна здійснюватися лише процесуальним способом, тобто шляхом перевірки кримінальних справ і особистої участі у провадженні слідчих дій. Іншими способами і засобами процесуальний контроль здійснюватися не може. Тільки після вивчення кримінальної справи й особистої участі у провадженні слідчих дій начальник слідчого відділу з’ясовує своєчасність і правомірність дій слідчого з розкриття та попередження злочинів і оцінює дії слідчого з погляду відповідності їх закону.
Якщо не обмежити процесуальні повноваження начальника слідчого відділу щодо слідчих групи, то у керуванні групою виникне двовладдя. Це породить ситуацію, за якою начальник слідчого підрозділу в будь-який час зможе безпідставно втручатися в діяльність слідчих групи. Оскільки, з одного боку, є керівник групи, який керує та координує діями слідчих цієї групи, дає їм доручення та вказівки щодо провадження окремих слідчих дій і, приймаючи рішення по справі в цілому, несе повну та особисту відповідальність за прийняття таких рішень. А з іншого боку - є начальник слідчого підрозділу з повноваженнями, що надають йому право (і без залучення до складу групи) теж керувати її діяльністю: давати слідчим групи вказівки, на свій розсуд виконувати різні слідчі дії у цій справі, і не нести особистої відповідальності за керування слідчими групи та виконання ними його вказівок.
Таким чином, виникає ситуація фактично безвідповідального втручання начальника слідчого підрозділу в діяльність групи, а таке втручання може породити плутанину в її діяльності, зайву заорганізованість та тяганину у роботі під час провадження розслідування. Наслідком чого (за принципом ланцюжкової реакції) стане різке погіршення ефективності діяльності групи в цілому.
Слушною є пропозиція про обмеження процесуальних прав начальника слідчого підрозділу щодо давання обов’язкових для виконання вказівок слідчому [51б с.32]. Але не можна погодитись з тим, що слідчого взагалі необхідно звільнити від процесуального підпорядкування начальника слідчого підрозділу.
Більш виваженими здаються нам думки тих учених, які вважають, що одним із засобів забезпечення процесуальної незалежності слідчого є прийняття законодавчого рішення про процесуальне обмеження повноважень прокурора та начальника слідчого підрозділу щодо здійснення процесуального керівництва досудовим слідством [64, с.18].
Керувати розслідуванням, яке проводить група слідчих, та одночасно на свій розсуд проводити слідчі дії у цій справі повинна одна особа - це керівник слідчої (слідчо-оперативної) групи і ніхто інший. Здійснювати ж нагляд та контроль за законністю прийнятих рішень як керівником групи, так і “рядовим” її слідчим повинен відповідно прокурор та суд.
Право на надання вказівок слідчим групи про провадження слідчих дій (відповідно до плану розслідування та з урахуванням коректив, що внесені учасниками групи) повинно належати лише керівнику групи. Начальник слідчого відділу давати такі вказівки не вправі. Питання ж організації та планування розслідування у справі керівник слідчої групи в необхідних випадках може сумісно організовувати та планувати за участю начальника слідчого підрозділу. Але безпосереднє керівництво слідчими слідчої (слідчо-оперативної) групи у ході розслідування повинно здійснюватись лише керівником групи.
Здійснення процесуального керівництва розслідування групою, слідчим, якого призначено керівником такої групи, з автоматичним наданням йому (з моменту призначення) процесуальних повноважень, що відповідають повноваженням начальника слідчого відділу, дозволить своєчасно вживати заходів щодо виправлення слідчих помилок, усунення порушень закону, допущених слідчими групи, і забезпечення повноти, всебічності та об’єктивності розслідування кожної конкретної кримінальної справи, шляхом активного впливу на хід розслідування. За це він згідно з законом і несе повну та персональну відповідальність. До речі, про необхідність наділення керівника слідчої групи правами начальника слідчого підрозділу наголошується і в пункті 4.4 Положення про органи досудового слідства в системі Міністерства внутрішніх справ України, затвердженому наказом МВС України № 1600 від 25.12.2003 року.
Начальник слідчого відділу повинен мати право доручати провадження у справі групі слідчих, обирати учасників під час її створення, звільняти їх від розслідування інших справ, призначати керівника слідчої (слідчо-оперативної) групи. І він же повинен розглядати скарги й заявлені відводи щодо слідчого - керівника групи, робити його заміну, якщо для цього є законні підстави. Ознайомлюватись з матеріалами справи, приймати рішення про розформування слідчої групи, але на підставі постанови про припинення діяльності групи, винесеної її керівником, з приводу якої мати право надавати письмові вказівки керівнику групи про поновлення її діяльності та провадження окремих слідчих дій у цій справі. А керівник слідчої (слідчо-оперативної) групи - виконувати такі вказівки, якщо він з ними згодний або оскаржити їх прокурору чи вищестоящому прокурору, якщо не згодний.
Чинне законодавство повноваження суду з контролю за попереднім розслідуванням кримінальної справи обмежує двома напрямами: 1) суд здійснює контроль за тими процесуальними діями (бездіяльністю) і рішеннями органу дізнання, слідчого, прокурора, якими обмежуються чи ущемляються найбільш значимі конституційні права та свободи людини і громадянина (право: на свободу та особисту недоторканність, на недоторканність житла чи іншого володіння особи, на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції); 2) суд здійснює контроль за тими рішеннями органу дізнання, слідчого, прокурора, якими завершується провадження у кримінальній справі на досудових стадіях кримінального процесу. В рамках існуючої концепції кримінального процесу визначення саме цих напрямів є принципово правильним.
Впровадження змагальних начал у стадію досудового слідства, передумови яких були закладені у Конституції України, громадянина передбачають розширення інституту судового контролю в цій стадії. Прихильники радикальних змін досудового слідства дотримуються принципу “необмеженості” судового контролю в цій стадії. Вони не схильні обмежувати судове втручання в діяльність органів досудового слідства і прокуратури рішеннями, що дають дозвіл на виконання дій, які обмежують конституційні права і свободи.
Одним із найбільш суттєвих недоліків кримінально-процесуального законодавства є відсутність чітко визначеної процедури судового контролю за стадією досудового слідства, що неодноразово слугувало підставою для критичних зауважень та статей науковців та практиків.
Важливим етапом розвитку інституту судового контролю за порушенням кримінальної справи щодо особи стало прийняття 18 січня 2007 року Закону України від 14.12.2006 р. № 462-V “Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України щодо оскарження постанови про порушення кримінальної справи”. Відповідно до вказаного Закону постанова органу дізнання, слідчого, прокурора про порушення кримінальної справи щодо конкретної особи чи за фактом вчинення злочину може бути оскаржена до місцевого суду за місцем розташування органу або роботи посадової особи, яка винесла постанову, з дотриманням правил підсудності. Досі неправомірне порушення кримінальних справ не можна було оскаржувати або не було процедури такого оскарження. Хоча вже існувало рішення Конституційного Суду України у справі № 3-рп/2003 і Постанова Верховного Суду № 1 від 11.02.2005 "Про деякі питання, що виникають під час розгляду судами України скарг на постанови органів дізнання, слідчого, прокурора про порушення кримінальної справи". Вказаним рішенням Конституційного Суду України від 30.01.03 р. у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини третьої статті 120, частини шостої статті 234, частини третьої статті 236 Кримінально-процесуального кодексу України (справа про розгляд судом окремих постанов слідчого і прокурора) було визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення частини шостої статті 234, частини третьої статті 236 Кримінально-процесуального кодексу України, які унеможливлюють розгляд судом на стадії досудового слідства скарг на постанови слідчого, прокурора стосовно приводів, підстав і порядку порушення кримінальної справи щодо певної особи.
Прийняття вказаних змін до КПК України дало можливість громадянам України оскаржувати постанови про порушення кримінальної справи до суду. Практика скасування судами таких постанов зайвий раз підкреслила, що навіть на стадії порушення кримінальної справи здійснюється систематичне порушення конституційних прав громадян.
Вітчизняному законодавству відомий порядок тотального оскарження дій і рішень на досудовому слідстві, який існував до 1917 р. Судовий контроль здійснювався не тільки в порядку розгляду скарг учасників кримінального процесу окружним судом (така процедура визнавалася винятковою), але й у ревізійному порядку, бо судовий слідчий важливі рішення про рух справи приймав за згодою суду, а наступна форма судового контролю вважалася нормальною і більш кращою [66, с.205]. Аналогічний порядок був відомим і першому радянському КПК. Вирішуючи всі скарги учасників процесу, окружний суд виконував функцію відомчого контролю, а слідчі організаційно входили до системи органів судової влади. Зараз органи досудового слідства і слідчі підрозділи прокуратури не є складовою структур судової влади. Сьогодні відродження інституту судових слідчих повинно бути закладеним в основу реформування вітчизняного кримінально-процесуального законодавства.
Відповідно до Конституції існують наступні форми судового контролю за процесуальними діями під час порушення кримінальної справи щодо: тільки за рішенням суду допускається арешт або тримання під вартою особи (ст. 29), проникнення до житла, проведення в ньому огляду чи обшуку (ст. 30), встановлення винятків з права на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31). Передбачається, що кожний затриманий має право в будь-який час оскаржити в суді своє затримання (ст. 29). Крім того, в Конституції закріплюється, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, які виникають в державі (статті 55 і 124).
Із прийняттям Конституції до судів почали надходити скарги на постанови: про порушення кримінальних справ, про відмову в задоволенні тих чи інших клопотань, на інші рішення і дії посадових осіб, які провадять попереднє розслідування справ. Окремі судді приймали до провадження названі скарги та розглядали їх по суті. Скаржники посилались на конституційні положення про те, що кожен має право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб і що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, які виникають в державі. При цьому спостерігались два підходи до даної проблеми: в одних випадках такі скарги розглядались на підставі і в порядку, передбачених кримінально-процесуальним законодавством (як правило, за аналогією з процедурами, визначеними у статтях 2361-2366 (КПК), в інших - на підставі вказаних норм, але в порядку, який був раніше встановлений гл. 31-А Цивільно-процесуального кодексу України.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15
