· опитування осіб, з якими слідчий стикається при розслідуванні інших справ і яким можуть бути відомі обставини нерозкритих злочинів;
· пошук викрадених злочинцем після вчинення злочину речей в скупних, комісійних магазинах, ремонтних ательє, комбінатах побутових послуг тощо по відомих слідчому номерах або документах (копії квитанцій тощо);
· пошук трупа й інших речових доказів в місцях їх передбачуваного знаходження.
Вибір конкретних організаційних і розшукових заходів по зупинених справах про нерозкриті злочини визначається видом розслідуваного злочину, тому слідчий повинен використати рекомендації методик розслідування окремих видів злочинів.
Велике значення має отримання оперативної інформації від органу дізнання. Вони нерідко можуть дати орієнтуючі відомості про вчинення нерозкритого злочину конкретною особою або допомогти слідчому правильно визначити коло осіб, серед яких треба шукати злочинця.
Слідчий може по зупинених справах давати органу дізнання доручення про виконання наступних заходів:
· перевірка оперативним шляхом осіб, запідозрених в причетності до нерозкритого злочину;
· організація оперативної роботи стосовно затриманих і заарештованих;
· виявлення оперативним шляхом злочинців, потерпілих і свідків;
· направлення завдань в оперативні частини виправно-трудових установ для перевірки конкретних осіб на причетність до нерозкритих злочинів;
· направлення орієнтування про нерозкриті злочини і запідозрених осіб в інші підрозділи та відділи органів внутрішніх справ, приймачі-розподільники та по місцю знаходження умовнозасуджених і умовно звільнених;
· встановлення осіб злочинців за ознаками зовнішньості[19,c.76].
Найбільшу складність для розслідування представляють справи, по яких злочинці невідомі потерпілим (наприклад, у справах про вбивство злочинець або був зовсім незнайомий з потерпілим, або був йому мало відомий). У таких випадках коло осіб, серед яких потрібно шукати злочинця, дуже велике, а іноді практично взагалі необмежене. Тому першочергова задача і головна трудність в подібних умовах виявити підозрюваного, тобто особу, яка могла вчинити злочин. Питання ж про перевірку його винності, як правило, вирішується значно легше.
Серед методів виявлення осіб, які вчинили злочин, потрібно насамперед назвати перевірку різних контингентів осіб, що володіють тими або іншими ознаками даного злочинця. При цьому, зрозуміло, треба брати до уваги, що злочинець, крім ознак, безперечно встановлених слідством, може володіти й іншими, висновок про наявність яких повинен зробити сам слідчий. Наприклад, якщо відомо, що труп убитого був перевезений злочинцем на автомашині, цілком обгрунтованим є висновок про те, що або у злочинця є особистий автомобіль, або він працює шофером, нарешті, має дуже близького друга серед власників автомашин або шоферів, якому він міг довіритися.
Інший метод, яким широко повинні користуватися слідчі - це вивчення справ про однорідні злочини, вчинені в тому ж місті, районі або навіть області. Під «однорідними» тут потрібно розуміти ті справи про злочини, спосіб вчинення або приховання яких співпадає або схожий зі способом, який був застосований по зупиненій провадженням справі.
Внаслідок зіставлення отриманих вказаним шляхом даних з відомостями про злочинця, які вже є в справі, число відомостей про його особу може значно розширитися, а коло можливих підозрюваних відповідно звузитися, що істотно полегшить роботу по встановленню особи злочинця.
Звернення за допомогою до громадськості є ще одним з ефективних методів виявлення невідомого злочинця (а у справах про вбивство - і особи потерпілого). Сповіщення населення про прикмети й інші ознаки злочинця, який розшукується, може бути досягнуте передачею відповідної інформації по місцевому радіомовленню, телебаченню або поміщенням її в друковані засоби інформації. Але, якщо з оперативних міркувань недоцільно розголошувати дані про злочин, можна обмежити коло осіб колективом одного чи декількох підприємств або мешканцями одного невеликого населеного пункту, які, на думку слідчого, можуть мати вірогідну інформацію про особу злочинця.
Специфічним для роботи по зупиненій справі є використання даних криміналістичних і оперативних обліків. Хоч перевірка по них проводиться майже з самого початку розслідування, однак і повторна перевірка після зупинення справи може виявитися ефективною, оскільки відповідні картотеки весь час поповнюються новими матеріалами.[11,с.39].
РОЗДІЛ 4. ОСОБЛИВОСТІ ТАКТИКИ ПРОВАДЖЕННЯ ОКРЕМИХ СЛІДЧИХ ДІЙ У СПРАВАХ ПРО НЕРОЗКРИТІ ЗЛОЧИНИ МИНУЛИХ РОКІВ.
Підставами для відновлення провадження по зупинених кримінальних справах про нерозкриті злочини минулих років у порядку, передбаченому ст. 210 КПК України, є:
· виявлення винного або даних про нього;
· необхідність проведення додаткових слідчих дій з метою усунення істотних прогалин, які були допущені в процесі раніше проведеного розслідування. [4 ].
Безпосередніми мотивами для прийняття рішення про поновлення провадження у справі, як правило, є:
· встановлення особи, що вчинила злочин (явка з повинною, зізнання затриманого по іншій справі про вчинення ним нерозкритого злочину);
· арешт особи, що раніше підозрювалася по даній справі за вчинення іншого злочину;
· отримання даних про свідків і очевидців злочину, місця знаходження слідів злочину тощо;
· клопотання, заяви і скарги потерпілих, інших учасників процесу, зацікавлених осіб, державних і громадських організацій про можливих підозрюваних;
· виявлення уповноваженими посадовими особами (прокурор, начальник слідчого підрозділу тощо) конкретних недоліків раніше проведеного розслідування.
По відновлених провадженням справах про нерозкриті злочини на первинному етапі їх розслідування, як правило, буває недостатньо фактичних даних для побудови версій стосовно нових осіб, причетних до злочину. Часто можна лише з тією або іншою мірою ймовірності визначити коло осіб, серед яких необхідно шукати винну особу.
Нерідко основою для побудови слідчої версії про особу, причетну до злочину, служать так звані «докази поведінки», тобто її незвичайна, зухвала чи підозріла поведінка. Може виявитися і злочинна обізнаність певних осіб, що також зобов'язує слідчого ретельно перевірити їх можливу причетність до злочину.
Про таку обізнаність свідчить знання нею подробиць і деталей фактичних обставин злочину, про які може бути відомо лише самому злочинцеві або особі, причетній до факту злочину.
Час, що минув з моменту вчинення злочину, і той факт, що він залишився нерозкритим, звичайно створює у злочинця відчуття безпеки, він втрачає почуття обережності та стає менш стриманим у своїй поведінці й розмовах. У таких випадках злочинець може або розповісти друзям і знайомим про подію злочину, або необережно обмовитися про його вчинення.
«Докази поведінки» виявляються і у вчинках. Наприклад, злочинець починає носити, дарувати або продавати речі, цінності, здобуті злочинним шляхом, або свою причетність до злочину необережно фіксує в якому-небудь листі, документі, чи виявляє бездіяльність тоді, коли непричетна до злочину особа повинна діяти ативно.
Може бути й навпаки: злочинець, бажаючи більш ретельно замаскувати вчинений злочин або надійніше відвести від себе підозру, створює своїми активними діями додаткові докази проти себе. Наприклад, здійснивши вбивство з прихованням трупа, винний у вчиненні злочину різними листами, розмовами і т. п. протягом тривалого часу намагається створити видимість, що особа, яка зникла, ще жива. Подібні «докази поведінки» служать основою для побудови версії про причетність цієї особи до злочину.[26, с.201]
Перевірка причетності підозрюваних до вчиненого в минулому злочину починається з всебічного вивчення особи, умов життя як слідчим, так і оперативним шляхом. В цьому випадку часто вдається встановити осіб, з якими підозрюваний раніше знаходився в близьких стосунках, а потім втратив цей зв'язок. Такі особи можуть надати цінну інформацію про злочинця або про речі, цінності, що з'явилися після вчинення злочину в нього, його родичів і знайомих.
Важливим елементом встановлення факту причетності до злочину певного підозрюваного є перевірка його листування, яке він міг вести з родичами або знайомими. Підозрюваний міг виявляти при цьому зацікавленість до справи, ходу розслідування й інших обставин, що стосуються злочину. Таким шляхом можна також встановити співучасників злочину або свідків, до яких нерідко звертаються підозрювані з проханням про дачу бажаних для них показань або з вимогами не розповідати про злочин, які супроводжуються погрозами. Накладення арешту на поштово-телеграфну кореспонденцію підозрюваного, її огляд, виїмка, повинні здійснюватися у відповідності до вимог, передбачених ст. 187 КПК України [4].
Для встановлення причетності підозрюваних до злочину особливо складним є перевірка їх алібі. Посилання на алібі досить часто використовується злочинцями як прийом захисту, причому в ряді випадків підозрюваний вміло створює неправдиві відомості про своє знаходження в певному місці під час вчинення злочину за допомогою лжесвідків. При перевірці алібі для його спростування потрібно виявити розходження в показаннях підозрюваних та свідків, на яких він посилається, ретельно дослідити взаємовідносини між цими особами, оскільки вони можуть бути зацікавленими у результатах розслідування справи (знаходяться в родинних стосунках з підозрюваним, були причетні до злочину, підкуплені або дали неправдиві показання в силу інших причин тощо).
В ході перевірки показань свідків, що підтверджують алібі підозрюваного, потрібно з'ясувати, чи знаходився свідок разом з підозрюваним в певному місці, чи не перебував свідок в цей час в іншому місці (вдома, на роботі, у друзів, знайомих тощо). Важливо відшукати документи (журнали або табелі обліку робочого часу, графіки чергувань, відомості на видачу заробітної плати, звіти про відрядження тощо), які можуть підтвердити або спростувати показання осіб, що підтверджують алібі підозрюваного. В цьому випадку зазначені документи повинні перевірятись на предмет помилок або навмисного внесення в них явно неправдивих відомостей [31, с.35].
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12
