Стародавні держави і право на території України

Ці два класи, які формувалися одночасно, перебували в стані ворожнечі один до одного. Обидва вийшли на політичну арену зі значним запізненням і тривалий час мали невисокий рівень політичної організації.

Територія України, що входила до складу Російської імперії, поділялася на 9 губерній, що об’єднувалися у три генерал-губернаторства: на Лівобережжі – Полтавська, Слобідсько-Українська (з 1835 р. Харківська), Чернігівська (Малоросійське генерал-губернаторство); на Правобережжі – Волинська, Київська, Подільська (Київське генерал-губернаторство); на Півдні – Катеринославська, Таврійська, Херсонська (Новоросійське генерал-губернаторство). Губернії поділялися на повіти (85 на Україні), а ті, у свою чергу, – на волості.

У ХІХ ст. за формою правління Росія залишалася абсолютною монархією. На чолі держави стояв імператор. Його влада була самодержавною і необмеженою. Він мав виключні права у законодавстві, управлінні, суді. У 1797 р. була відновлена система спадкування престолу від батька до сина, скасована Петром І.

У 1802 р. був створений Комітет міністрів, який розглядав питання, що відносилися до компетенції кількох міністерств, здійснював центральне галузеве управління. Комітет міністрів очолював імператор. Після проведення селянської реформи 1861 р. Комітет міністрів був реорганізований у Раду міністрів на чолі з імператором. Цей орган влади розглядав найважливіші загальнодержавні питання.

У 1810 р. була створена Державна рада – вищий законодавчий орган при імператорі із дорадчими функціями. На початку ХХ ст. до його складу входили уродженці Сумщини – Редькін Петро Григорович (з 1882 р.) та колишній голова Лебединської земської управи Яків Володимирович Кучеров (з 1906 р.). Члени Державної ради призначалися царем або ставали за посадою (міністри). Їх кількість коливалася від 40 до 60 осіб. На засіданнях головував імператор. Державна рада проіснувала до 1917 р.

З 1826 р. діяла Власна його імператорської величності канцелярія, яка складалася із 6 відділів. Вона готувала законопроекти для імператора.

Сенат – вища судова установа в країні.

Під час революції 1905-1907 рр. Росія перетворюється на обмежену монархію. Створюється Державна дума – законодавчий орган влади, що обмежував владу монарха. Вона стає другою парламентською палатою. 6 серпня 1905 р. було проголошено маніфест “Про встановлення Державної думи” та прийнято “Положення про вибори до Державної думи”. Згідно з ними Державна дума – представницький орган, який обирався на 5 років на основі цензового, нерівного та непрямого виборчого права. Дума займалася попередньою підготовкою й обґрунтуванням законопроектів, обговоренням бюджету, мала право законодавчої ініціативи.

19 жовтня 1905 р. цар оголосив маніфест “Про перетворення Ради міністрів”, згідно з яким цей орган з дорадчого перетворювався на орган державного правління. 11 грудня 1905 р. був затверджений виборчий закон, за яким створювалася ще і 4-та курія – робітнича. Врешті-решт 23 квітня 1906 р. імператор затвердив нову редакцію Основних державних законів Російської імперії як частини Зводу законів. В ній були підтверджені створення Державної думи і уряду (Ради міністрів), реорганізація Державної ради.

До 1917 р. діяли чотири Державні думи: перша (27 квітня – 8 липня 1906 р.), друга (20 лютого – 2 червня 1907 р.), третя (1 листопада 1907 р. – 9 липня 1912 р.), четверта (15 листопада 1912 р. – 19 жовтня 1917 р.). В кожній з них було понад 100 гласних (депутатів) з України. У перших двох думах існувала Українська думська громада (понад 40 депутатів).

Система державного управління відповідала соціально-економічній політиці царського уряду щодо національних окраїн. Вона передбачала нівелювання національних особливостей регіону і жорстку централізацію управління.

Місцеві органи управління

Вищою ланкою на місцях були генерал-губернатори, безпосередньо підпорядковані цареві. Мали широкі і недостатньо чітко визначені повноваження. В умовах недемократичного, бюрократизованого і нерідко корумпованого державного апарату це було позитивним чинником щодо реалізації задумів законодавця. Часто ефективність діяльності генерал-губернатора залежала від суб’єктивного фактора, від його особистої позиції. В окремі періоди (після польського повстання 1863 р. на Правобережжі) вони отримували додаткові повноваження (київський генерал-губернатор І.Васильчиков). Вели активну нормотворчу діяльність, видавали обов’язкові постанови, ініціювали прийняття спеціального законодавства для регіону.

Серед постійно діючих місцевих органів управління основну відповідальність несли губернатори та губернська адміністрація. Компетенція губернатора визначалася такими актами, як “Загальний наказ цивільним губернаторам” 1837 р., “Тимчасові правила по перетворенню губернських правлінь” 1865 р., закони 1866, 1879, 1881 рр. та указ імператора 1876 р.

Правове становище губернатора мало подвійний характер. З одного боку, він призначався особисто імператором і підкорявся безпосередньо йому, з іншого боку, губернатор знаходився майже у повному підпорядкуванні міністра внутрішніх справ. Губернатори (як і генерал-губернатори) мали право на законодавчу ініціативу.

Після проведення селянської, земської, судової і міської реформ губернаторів звільнили від багатьох адміністративних обов’язків. Поступово губернатор перетворюється на орган адміністративного нагляду.

Після вбивства Олександра ІІ у 1881 р. губернатори набувають широких повноважень у боротьбі з революційним і ліберальним рухом. Вони могли оголошувати стан посиленої охорони, надзвичайної охорони і проміжний стан між нормальним і надзвичайним.

Середній термін перебування на посадах губернаторів досягав приблизно 3 років. Ротація губернаторів посилювалася у кризові періоди. Спочатку на такі посади призначали військових, з 80-х років ХІХ ст. – і цивільних осіб. Середній вік досягав 56-57 років. Більшість з них були спадковими дворянами, у тому числі й титулованими (харківські губернатори – князі Трубецькой, Оболенський, полтавські – князі Куракін, Лобанов-Ростовський, Репнін, Долгоруков, граф Строганов). Майже усі були православними, одного разу харківським губернатором був лютеранин Сіверс.

До губернського правління входили віце-губернатор (в окремі періоди були губернатори військові і цивільні), прокурор, 2 радники і канцелярія.

Їм допомагали галузеві установи:

Казенна палата. Підпорядковувалася Сенату і Міністерству фінансів. Губернатор щодо неї мав контрольні права і не міг безпосередньо втручатися у справи цієї установи.

Палата державного майна. Губернатор мав право давати їй безпосередні розпорядження щодо благоустрою державних селян, збору податків, виконання повинностей.

Акцизне управління підпорядковувалося Міністерству фінансів, раніше займалося системою відкупів. Вплив на нього губернатора був незначний.

Контрольні палати підлягали державному контролеру. Деякий час губернатори мали право ревізувати діяльність установ, а згодом самі палати отримали право ревізувати роботу губернатора.

Рекрутські присутствія.

Присутствія поліції (поліцмейстер, пристави, жандармські полковник і офіцер, гарнізон).

Місцеві органи народної освіти.

При запровадженні земської і міської реформ на губернаторів покладався контроль за органами самоврядування (низка постанов земських зібрань обов’язково затверджувалася губернатором, він мав право призупиняти виконання будь-якої постанови, скасовувати рішення зборів, ревізувати діяльність управ).

У підпорядкуванні губернського апарату перебували повітові правління – земські суди на чолі з капітаном-справником, який обирався дворянами повіту на 3 роки, а з 1862 р. призначався губернатором. Вони здійснювали керівництво місцевою поліцією, контролювали виконання законів.

У повіті також діяли галузеві установи – повітове казначейство, контрольні палати, акцизні установи, поліцейські управи.

У результаті реформ 60-70-х років ХІХ ст. запроваджуються органи самоврядування:

Земства існували на рівні губернії і повіту (на Правобережжі засновані у 1911 р.). Це були всестанові органи самоврядування. Виборні земські установи – земські збори (розпорядчий орган) і земська управа (виконавчий орган), обрана земськими зборами. Земські гласні (депутати) обиралися на 3 роки від 3 курій (землевласників, міських і сільських громад). Сфера діяльності: управління місцевим господарством, освітою й охороною здоров’я, будівництво і ремонт доріг, страхування, упорядкування місцевої торгівлі, кредитування сільських виробників, утримання в’язниць, збір місцевих податків тощо.

У містах діяли міські виборчі збори (скликалися тільки під час проведення виборів гласних до міської думи), міська дума (розпорядчий орган), яка обирала міську управу (виконавчий орган) і міського голову. Гласні міських дум обиралися від 3 курій залежно від кількості нерухомого майна чи прибутків. Сфера діяльності міських дум була подібною до земств, тільки в межах міста. Міська управа обиралася на 4 роки.

Волосний схід, волосний старшина (староста), волосний суд. Компетенція сходу – вибори посадових осіб, суддів волосного суду, призначення опікунів і попечителів до сиріт та майна померлих, контроль за діяльністю посадових осіб, нагляд за училищами, торгівлею, ведення звітності з обліку запасних чинів та воїнів ополчення, відомості про військову повинність, виконання доручень урядовців. У сході брали участь волосний старшина, сільські старости, збирачі податків, по одному представнику від 10 дворів у селах. Скликати і розпускати волосний схід мав волосний старшина. Він обирався на 3 роки, оголошував закони і розпорядження уряду, стежив за правопорядком, докладав поліції про злочини, затримував злочинців, наглядав за станом доріг, мостів. Але фактично майже усі справи вирішувалися писарем. Писар для селян був адвокатом, економістом, порадником, юрисконсультом. Волосний суд на чолі з писарем розглядав дрібні майнові справи (до 100 рублів) на підставі місцевого звичаю, а часто на свій розсуд. Суд мав право засуджувати до примусових робіт терміном до 6 днів, арешту до 7 днів, штрафу до 3 рублів та до 20 ударів канчуками.

Сільський схід, який обирав сільську адміністрацію, розглядав сімейні суперечки, розподіляв землі і податки. Скликав і розпускав сільський схід сільський староста. Він виконував рішення сільського сходу і волосних правлінь, наглядав за станом шляхів, мостів тощо.

Для контролю за органами сільського самоврядування створювалися спеціальні органи – мирові посередники, повітові з’їзди мирових посередників, губернське присутствіє у справах селян. З 1889 р. важливе місце у місцевому апараті відводилося земським дільничним начальникам. Їх призначали губернатори за погодженням із предводителями дворянства та затверджував міністр внутрішніх справ. Цю посаду могли обійняти лише потомствені дворяни. Земські начальники мали широкі повноваження – нагляд за діяльністю органів місцевого самоврядування, ревізія їх діяльності, усунення з посад неблагонадійних волосних і сільських писарів, затвердження суддів волосного суду тощо.

Отже, протягом ХІХ – початку ХХ ст. система державного управління в країні взагалі і в Україні зокрема трансформувалася відповідно до змін, що відбулися в результаті запровадження реформ 60-70-х років ХІХ ст. Абсолютна монархія перетворилася на обмежену. Важливі зміни у системі органів влади відбулися в роки революції 1905-1907 рр.


Суд і правова система України у складі Російської імперії у ХІХ – на початку ХХ ст.


Протягом ХІХ – початку ХХ ст. судова система в Україні зазнала суттєвих змін. У першій третині ХІХ ст. ще існували певні особливості цієї системи по регіонах.

На Півдні і Слобідській Україні діяла загальноросійська судова система. Судами І інстанції були станові суди:

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20



Реклама
В соцсетях
скачать рефераты скачать рефераты скачать рефераты скачать рефераты скачать рефераты скачать рефераты скачать рефераты