Отже основний безпосередній об’єкт злочину – це суспільні відносини в сфері власності, а додатковий обов’язків безпосередній об’єкт розбою – життя або здоров’я потерпілого[6, с.181].
Особливе значення при вчиненні таких злочинів має їх предмет. Предметом є речі матеріального світу, на які безпосередньо впливає винний, здійснюючи злочинне посягання на об’єкт. Майно, як предмет злочинів проти власності із застосуванням насильства має певні обов’язкові ознаки фізичного, економічного й юридичного характеру. До фізичних ознак належить те, що вказані речі завжди матеріальні, є частиною матеріального світу. За відсутності фізичної ознаки не можуть бути предметом майнових злочинів із застосуванням насильства ідеї, погляди, прояви людського розуму.
Юридичними ознаками майна як предмета розбою є те, що по-перше, таке майно повинно бути чужим для винного, по-друге, воно як правило, має належати на праві власності, по-третє, воно не повинно виступати предметом злочинів, відповідальність за які передбачена іншими розділами Особливої частини КК України. Чужим слід визнавати майно, яке не перебуває у власності чи законному володінні винного.
Предметом злочинів проти власності із застосуванням насильства може бути як рухоме, так і нерухоме майно: житлові будинки, квартири, засоби виробництва, транспортні засоби, грошові кошти, монетарні метали, предмети домашнього господарства, продуктивна робоча худоба, насадження на земельній ділянці, вироблена продукція, акції, деякі інші цінні папери, а також інше майно споживчого і виробничого призначення [11, с.120].
Неоднозначно вирішується серед науковців питання з приводу віднесення до предмета насильницьких злочинів проти власності предметів, які повністю або частково вилучені із цивільного обороту. Одні вчені вважають, що предмети, вилучені з цивільного обороту, не можуть бути предметами злочину проти власності, оскільки, щоб бути такими, річ повинна мати вартість, через що вона здатна брати участь у цивільному обороті. Прихильники іншої точки зору вважають, що до майна як до предмета злочинів мають бути віднесені предмети, які вільно обертаються у цивільному обороті, та предмети, вилучені з обороту.
Об’єктивні та суб’єктивні ознаки злочинів проти власності із застосуванням насильства зберігаються незалежно від того, вилучені чи не вилучені предмети із цивільного обороту. Предмети, вилучені із цивільного обороту, хоч і характеризуються особливими умовами, але мають свою визначену вартість. Такі обмежені умови обертання подібних матеріальних предметів зумовлені особливою цінністю, важливістю їх для держави і тим, що у разі вільного обертання таких предметів збільшується ступінь і характер суспільної небезпеки злочинів. Підтвердженням такого підходу є наявність у КК України спеціальних норм про відповідальність за викрадення або вимагання предметів, повністю або частково виключених із цивільного обороту. Так, ст.262 КК України передбачає кримінальну відповідальність за викрадення, привласнення, вимагання вибухових речовин чи радіоактивних матеріалів[11, с.120].
Згідно Постанови Пленуму Верховного Суду України №10 від 06.11.2009р п.2 визначає, що «предметом злочинів проти власності є майно, яке має певну вартість і є чужим для винної особи: речі(рухомі й не рухомі), грошові кошти, цінні метали, цінні папери, тощо, а також право на майно та дії майнового характеру, електрична та теплова енергія» [4, п.2].
Розбій, як і інші форми викрадення, відноситься до категорії предметних злочинів.
Предметом злочину під час викрадення, та і взагалі при розбої, найчастіше являється річ матеріального світу, тобто, посягаючий предмет, який можна взяти руками, захопити. Разом з тим, різні вчені покладають в це поняття різну суть.
Так, під предметом викрадення Ю.І. Ляпунов розуміє товарно-матеріальні цінності, які володіють економічними властивостями та їх грошовим вираженням – ціною, а також гроші, як особливий товар, який являє собою всезагальний еквівалент будь-якого іншого майна. Л.Д.Гаухман під власністю в ролі предмета викрадення розуміє матеріальний предмет, створений суспільно необхідним трудом, який має матеріальну цінність та певну вартість, який являє собою рухому або нерухому річ, і яка являється чужою для винного.
Це можуть бути будь-які носії цінності, які володіють або фізичними (речі, будь-яке майно) або економічними (гроші, цінні папери) ознаками. Майно при розбої, як і при інших формах викрадення, повинно бути саме чужим, тобто не належати винному.
Не може бути предметом викрадення людина у зв’язку з тим, що людина взагалі не може бути предметом злочину, а також об’єктом злочинного посягання: у випадку викрадення людини об’єктом буде її фізична свобода, а не відносини власності. Однак Н.І. Коржанський, відстоюючи точку зору на суспільні відносини як об’єкт злочину, вважав, що зміни суспільних відносин в результаті злочинного посягання можливе «опосередковано, шляхом впливу на реальні, матеріальні предмети, речі, людей, бо прямо, безпосередньо, шляхом розірвання суспільного зв’язку». Основою для класифікації способів впливу на об’єкт злочину, на його думку, мажуть слугувати властивості матеріального об’єкта-предмета впливу: 1) предмет живого світу (люди); 2) предмет неживого світу (речі, матеріальні об’єкти). [16, с.59-60].
Цінність майна, на посягання якого направлений розбійний напад, може бути різною.
При цьому, не рідко буває так, коли шляхом застосування насильства, небезпечного для життя і здоров’я потерпілого, злочинець заволодіває майном, яке має досить не значну вартість. Особливе значення це має місце тоді, коли злочинець здійснює розбійний напад на громадян, котрих випадково зустрів в момент випадкового виникнення злочинного умислу, або незабаром після цього. В таких випадках злочинець частіше всього невідомо, яке майно має при собі потерпілий, і при здійсненні нападу він виходить з наміру заволодіти будь-якими речами, котрі будуть виявлені у потерпілого.
У зв’язку з розглядом питання про предмет посягання на власність у юридичній літературі неодноразово висловлювалась думка, що предметом цих посягань не повинні визнаватись документи та речі, котрі не являють собою матеріальної цінності, але дають право на отримання суспільного або власного майна (наприклад, доручення, квитанція на багаж, який здали на зберігання, номерки гардеробу). Сторони цієї думки вважають, що виїмку таких документів слід розглядати у ролі готування до злочинної діяльності, так як самі документи виступають лише засобом, за допомогою якого злочинець в результаті отримає майно. Хоча при розбійному посяганні певні документи не втрачають свого значення як засіб заволодіння майном, однак, оскільки законодавець визнає розбій закінченим з моменту здійснення насильства, насильницький спосіб, до якого звертається злочинець, щоб заволодіти цими документами, дає підстави розцінювати діяння винного як закінчений злочин, а не готування до нього.
Не можна угледіти розбій у тих випадках, коли насильство застосовується з метою заволодіння документами власного немайнового характеру. Такого роду діяння повинні кваліфікуватися за відповідними статтями кримінального кодексу, котрі передбачають відповідальність за злочини проти особи, в залежності від характеру умислу винного і тієї конкретної шкоди, яка заподіяна інтересам особи.
Предметом розбою може бути лише державне, суспільне або власне майно громадян, тобто таке майно, у відношенні з яким, у винного нема не дійсного, не запропонованого права розпоряджатися як своїм власним [5, с.10-12].
Отже, предметом розбою закон називає майно – ручі матеріального світу, яким притаманні ознаки фізичного, економічного та юридичного характеру[3, с.473].
1.2 Об’єктивна сторона розбою
У навчальній літературі зазначається, що об’єктивна сторона складу злочину – це сукупність передбачених законом про кримінальну відповідальність ознак, які характеризують зовнішній прояв суспільно-небезпечного діяння, що посягає на об’єкти кримінально-правової охорони, а також об’єктивні умови цього посягання. Усі ознаки об’єктивної сторони складу злочину з точки зору їх описання в диспозиціях статей Особливої частини КК прийнято підрозділяти на дві групи: обов’язкові та факультативні. До обов’язкових ознак відносять діяння у формі дії чи бездіяльності, до факультативних – суспільно небезпечні наслідки, причинний зв'язок між діянням і суспільно небезпечними наслідками, місце, час, обстановку, спосіб і засоби вчинення злочину.
Поділ на обов’язкові та факультативні ознаки можливий лише тоді, коли йдеться про ознаки об’єктивної сторони складу злочину, тобто про сукупність ознак, сформульованих у законі.
Особливості будь-якого злочину знаходять своє вираження в зовнішніх проявах злочинної діяльності. Сукупність ознак, якими характеризуються ці зовнішні прояви злочинів прийнято йменувати об’єктивною стороною складу злочину.
Об’єктивна сторона розбою полягає в нападі з метою заволодіння чужим майном, поєднаному із насильством, небезпечним для життя чи здоров’я особи, яка зазнала нападу, або з погрозою застосування такого насильства. Насильство має реальний характер: здатне придушити волю потерпілого і примусити його передати майно винному [12, с. 140-141].
Таке визначення розбійних діянь створює уявлення, що одночасні вказівки законодавця на «напад» і «насильство» обумовлено відмінностями цих понять. Тому в юридичній літературі, присвяченій дослідженню розбою, прийнято давати визначення кожного з цих понять окремо.
В науковій літературі, яка застосовується різноманітні визначення поняття «напад». Так, В.А. Владіміров, аналізуючи викрадення, шляхом розбою, визначає сутність нападу в його складі як активна та раптова для потерпілого агресивна дія, яка створює реальну загрозу негайного та неминучого застосування насильства над особою, яка підверглася нападу, з метою заволодіння майном.
Дещо інше визначення поняття «нападу» пропонує Г.А. Кригер: «Напад при розбої, являє собою раптовий насильницький вплив на потерпілого, який може бути як відкритим, тобто потерпіла особа усвідомлює раптовий і ніким не помітний вплив на потерпілих, котрі й самі не можуть усвідомлювати факту нападу» [15, с. 96-97].
Слід зауважити, що одні автори взагалі не дають визначення розбійного нападу і не розкривають склад цього поняття, а інші напад фактично заміняють поняттям насильства, що являється найменшою мірою, неточним, бо така заміна не виражає самої суті нападу, що являє собою активні дії, які створюють реальну загрозу застосування насильства, але ще не саме насильство.
Будучи активним протиправним діянням, направленим на заволодіння чужим майном, розбійний напад створює реальну небезпеку застосування фізичного насильства до потерпілого, якщо він намагатиметься супротивляться вилученню майна. Напад являється потенціальним насильством. Вагомою ознакою нападу являється далі те, що прихована в ньому небезпека насильства реалізується шляхом фізичного впливу нападаючого на потерпілу особу, тобто воно повинно бути поєднане з таким насильством, котре реалізується або мускульним зусиллям нападаючого, саме його власною фізичною силою, або шляхом використання засобів насильства.
Не можна не вказати на те, що характерною рисою нападу є те, що в ньому можлива протяжність в часі, а іноді і у просторі. Напад – це процес, який починається в момент створення реальної небезпеки застосування насильства і закінчується разом з заволодінням майном та нападом, в силу досягнення винним його злочинної мети, погрози саме застосування насильства. Отже, до тих пір, поки злочинець не вилучив майно і не отримав можливості заволодіти викраденим, не побоюючись більше супротивляння, або не відмовився від злочину, його діяння продовжуються залишатися нападом, які реально приховують в собі небезпеку насильства. Хоча юридично розбій визнається закінченим з моменту початку нападу, поєднаним з насильством, або погрозою його застосування, фактично він закінчується лише тоді, коли злочинець, на його думку, остаточно придбав владарювання над викраденою річчю і може вже не побоюватись протидіянь майном зі сторони потерпілого або інших осіб.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8
