- справи по спорам, в яких відповідачем є вищий або центральний орган виконавчої влади, Національний банк України, Рахункова палата, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, обласні Київська і Севастопольська міські державні адміністрації, а також справи, матеріали яких зберігають державну таємницю, розглядаються господарським судом міста Києва (ст. 16 ГПК).
Договірною є підсудність, що встановлюється за згодою сторін. Мається на увазі, що сторони по справі можуть укласти письмову згоду, в якій визначають той господарський суд, в якому визначать той господарський суд, якому вони нададуть на розгляд та вирішення господарський спір. При цьому сторони не можуть змінити як родову, так і виключно територіальну підсудність.
Незважаючи на відсутність прямої вказівки в господарському процесуальному законі, в якості особливого виду територіальної підсудності може бути виділена підсудність за зв’язком справ. Підсудність за зв’язком справ припустима, наприклад, у випадку вступу у справу третьої особи, що заявляє самостійні вимоги на предмет спору. За змістом ст. 26 ГПК позови третіх осіб , що заявляють самостійні вимоги на предмет спору, підсудні суду, який вирішує справу, в яку ступає третя особа [3].
Справа, прийнята господарським судом до свого провадження із збереженням правил підсудності, повинна бути ним розглянута за суттю і втому випадку, коли в процесі розгляду справи вона стала підсудною іншому господарському суду ( ст. 17 ГПК).
Якщо справа не підсудна даному господарському суду, матеріали справи направляються господарським судам за встановленою підсудністю не пізніше п’яти днів з дня надходження позовної заяви чи винесення ухвали про передачу справи. В цьому випадку, якщо після відводу суддів неможливо розглядати справу в господарському суді, до підсудності якої відноситься справа, Голова Вищого господарського суду України чи його заступник мають право витребувати будь-яку справу, що є в провадженні місцевого господарського суду, і передати його на розгляд в інший місцевий господарський суд.
Таким чином, загальними засадами правосуддя у господарських спорах Закон визначає підвідомчість та підсудність справ господарським судам, здійснення судами господарського процесу при вирішенні господарських спорів, визначає його процесуальні форми та стадії. Особливої уваги при розгляді проблеми господарського судочинства заслуговують господарські спори або спори з господарських правовідносин, їх сутність, правова характеристика та категорії, що знайшли своє відображення в наукових працях відомих вчених. Але, незважаючи на юридичне закріплення в законодавчих нормах, дані складники господарського процесу мають в собі ряд неврегульованих елементів, що перешкоджають ефективному здійсненню правосуддя у господарських справах.
1.3 Принципи господарського судочинства та форми судового процесу
Система науки господарського процесуального права взагалі збігається із системою господарського процесуального права як галузі права, та є базою для системи навчальної дисципліни.
Принципи господарського процесуального права — це його фундаментальні положення, основоположні правові ідеї, які визначають таку побудову господарського процесу, що забезпечує винесення законних та обґрунтованих рішень. Значення принципів господарського процесуального права полягає в тому, що вони є орієнтиром у нормотворчої діяльності при вдосконаленні господарського процесуального законодавства; дозволяють господарському суду забезпечити правильне уяснення господарського процесуального законодавства та вірне його застосування згідно з дійсним змістом. Принципи знаходяться у певному взаємозв’язку, зумовленому різними факторами. Система принципів — сукупність усіх принципів господарського процесуального права, їх взаємозв’язку та взаємозумовленості. В юридичній науці існують різні погляди на систему принципів, їх кількість, підстави їх класифікації. Найпоширеним є поділ принципів господарського процесуального права за об’єктом регулювання на дві групи: судоустрою та судочинства[43].
Принципи господарського процесуального права виявляються як в окремих нормах загального змісту, так і в процесуальних нормах, які містять гарантії реалізації на практиці загальних правових приписів.
Принципи судоустрою, організаційні принципи, які визначають устрій господарських судів: здійснення правосуддя лише судом; незалежність суддів і підкорення їх тільки Конституції України і законові; гласність розгляду справ; державна мова судочинства; рівність учасників господарського процесу перед законом і судом; обов’язковість виконання рішень суду.
Принципи судочинства — принципи функціональні, які визначають процесуальну діяльність суду й учасників процесу: диспозитивність; доступність судового захисту прав і загальних інтересів; рівноправність сторін господарського процесу; змагальність; свобода надання ними своїх доказів і доведення перед судом їх переконливості; об’єктивна істина.
Всі ці принципи знаходяться у взаємозв’язку, трапляється, що один і той самий принцип виступає і як організаційний, і як функціональний. Тому твердження, що немає тільки організаційних або функціональних принципів, правдиве, і такий поділ є досить умовним.
Особливе місце серед принципів господарського процесу займає принцип законності. Законність є основним принципом, притаманним для всієї системи українського права і, зокрема, господарського процесуального права. Господарський процес є формою захисту прав. Законність у діяльності господарських судів означає повну відповідність всіх судових рішень і процесуальних дій суддів і учасників процесу, які здійснюються при вирішенні спорів, нормам матеріального і процесуального права. Цей принцип включає вимогу до суддів правильно застосовувати норми матеріального права і здійснювати процесуальні дії, керуючись законодавством України про судочинство в господарських судах. Коли міжнародними договорами України встановлено інші, ніж законом, правила, застосовуються правила міжнародного договору. У разі відсутності законодавства, що регулює спірні відносини, господарський суд застосовує законодавство, яке розглядає подібні відносини, а за відсутності такого законодавства господарський суд виходить із загальних засад та змісту законодавства.
1.4 Право на звернення до господарського суду та його суб'єкти
Порушення прав та законних інтересів осіб є підставою для виникнення у сторін спору та необхідності його вирішення.
Спір як суспільне явище є протиріччям, різними думками двох або декількох осіб щодо певного явища чи предмету. Спори можуть бути різними: політичними, суспільними, сімейними, трудовими. Але серед усіх спорів особливе місце займають правові, предметом яких є права та обов’язки суб’єктів правовідносин [43].
Господарські спори – це різновид правових спорів, вони виникають в процесі здійснення господарської діяльності.
Вперше в законодавчих актах України зазначений термін було використано у ст. 1 Закону України “Про арбітражний суд”. Проте зміни змісту цього поняття були неминучими внаслідок принципової трансформації економіки та права України. Водночас чинне законодавство України визначення поняття цього терміну не містить. І сучасна доктрина, як і раніше, не містить єдиної думки з цього приводу.
Свого часу в радянській літературі велась масштабна дискусія з приводу визначення поняття спору про право. Одна група авторів, грунтуючись на етимологічному розумінні спору, визначала його як “розбіжність”, “суперечність”. Крім того, існували концепції спору і як “перешкоди в здійсненні права”, і як “правопорушення”.
Докладну критику свого часу було надано І. Зайцевим, який пропонував розуміти під правовим спором конфлікт між особами з приводу прав та обов’язків у матеріальних відносинах. З огляду на чинне законодавство, ця точка зору найбільшою мірою відповідає сутності взаємин сторін, що вступають у спори.
В юридичній конфліктології під конфліктом прийнято розуміти протиборство двох або кількох суб’єктів, спричинене протилежністю (несумісністю) інтересів, потреб, систем цінностей або знань. При цьому для визнання конфлікту юридичним досить, щоб правовими ознаками володів хоча б один елемент [46].
Слід зазначити, що категорія “конфлікт” дає змогу розглянути спір як комклексне значення, яке може мати в підгрунті для своєї появи розбіжності, суперечності сторін з приводу певних матеріальних прав та обов’язків, та водоночас, не зводиться до них (на відміну від концепції “протиріччя”); може мати основою порушення права, але не зумовлене ним безпосередньо; може охоплювати всі прояви поведінки сторін у спорі – як активне сперечання, так і ухилення від виконання обов’язків, але не ототожнюється з ними; і врешті-решт, конфлікт може мати місце і за реальної наявності правовідносин сторін, якщо вони є лише правопорушенням.
З урахуванням цього, спір про право визначається як конфлікт осіб, що вступили в нього з метою впливу на матеріальні права та обов’язки учасників. Господарський спір також є юридичним конфліктом, різновидом спору про право. Питання полягає в тому, чи притаманні господарському спору специфічні ознаки, що відмежовують його від інших правових спорів та які ці ознаки.
Такі науковці, як Т. Абова, В. Тадевосян та І. Побірченко вважають конституційною ознакою господарського спору його господарську сутність.
Д. Притика, наголошуючи на потребі поширення в ході судово-правової реформи юрисдикції арбітражних судів на усі конфлікти за участю юридичних осіб та громадян-підприємців, на спори про визнання недійсними усіх актів державної виконавчої влади та інших органів, справи про банкрутство та встановлення фактів, що мають юридичне значення, також обмежує її (юрисдикцію господарських судів) господарською сферою.
Висновок про нерозривність понять “господарські відносини” та “господарські спори” випливає і з тексту ст. 1 Закону України “Про арбітражний суд”.
Однак, сутність господарського спору обумовлюється сутністю господарської діяльності. Згідно із Законом України “Про ліцензування певних видів господарської діяьності”від 13. 09. 2000 р. господарська діяльність - це будь-яка діяльність, у тому числі підприємницька, юридичних осіб, а також фізичних осіб – суб’єктів підприємницької діяльності, пов’язана з виробництвом (виготовленням) продукції, торгівлею, наданням послуг, виконанням робіт [3].
Отже, основний критерій визначення полягає у функціональній спрямованості діяльності. Раніше законодавець при визначенні господарської діяльності використовував критерій характеру діяльності (Закон України “Про зовнішньоекономічну діяльність”). Господарською визнавалася діяльність, яка мала товарний характер. Нині діяльність, пов’язана з виробництвом (виготовленням) продукції, торгівлею, наданням послуг, виконанням робіт, що, однак, не виключає можливості виступати об’єктами таких відносин різні матеріальні та нематеріальні блага.
До таких відносин насамперед можна віднести відносини юридичних осіб, а також фізичних осіб – суб’єктів підприємницької діяльності, пов’язані із здійсненням благодійності, безоплатної фінансової допомоги, відносини з соціальних, екологічних питань, деяких аспектів природокористування та ін., які не підлягають під поняття виробництва (виготовлення) продукції, торгівлі, надання послуг, виконання робіт, а разом з ними і відносини з оподаткування суб’єктів з цих питань.
Як суспільне явище спір є протиріччям, викликає різні думки про декілька або одне явище, предмет. Спори можуть бути самими різноманітними: політичними, суспільними, сімейними, трудовими і т.п. Серед усіх спорів особливе місце займають правові, предметом яких є права та обов’язки суб'єктів правовідносин.
Цілком зрозуміло, що в ході реалізації таких правовідносин виникають правові спори. На думку О. Бринцева назвати такі спори господарськими, виходячи з нормативного визначення господарської діяльності, не можна, оскільки вони виникають під час діяльності, що не є господарською. Це означає, що такі спори згідно з чинним законодавством, не можуть бути підвідомчими господарським судам, оскільки останнім підвідомчі лише господарські спори. Крім того, внаслідок свого суб’єктного складу, вони не підвідомчі і судам загальної юрисдикції. Це зводить дилему або до конструювання ще одного поняття для визначення таких спорів з подальшим визначенням їх підвідомчості, або до визнання недоцільності включення господарської сутності спору у визначення поняття господарського спору. При цьому слід зауважити, що річ не у визначенні дефініції господарської діяльності, адже і раніше існувало широке коло відносин відповідних суб’єктів, які не охоплювались господарськими відносинами та в ході реалізації яких виникали спори.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13
