Факти (обставини), які включені в предмет доказування, належать доказуванню в суді, але з цього є виключення. Згідно зі ст. 35 ГПК є три види фактів, які не потребують доказування:
— визнані господарським судом загальновідомими;
— преюдиційні;
— презумпційні.
Загальновідомість факту може бути визначена господарським судом за наявності двох умов: про факт знає широке коло осіб і він повинен бути відомим складу суду, який розглядає справу.
Преюдиційний (prejudiciеlis), тобто такий, що відноситься до попереднього судового рішення, означає визначеність деяких фактів, які не потрібно доказувати знову. Преюдиційні факти:
— встановлені рішенням господарського суду ( іншого органу, який вирішує господарські спори) під час розгляду однієї справи, факти не доводяться знову при вирішенні інших спорів, в яких беруть участь ті самі сторони;
— вирок суду з кримінальної справи, що набрав законної сили, є обов’язковим для господарського суду при вирішенні спору з питань, чи мали місце певні дії та ким вони вчинені;
— рішення суду з цивільної справи, що набрало законної сили, є обов’язковим для господарського суду щодо фактів, які встановлені судом і мають значення для вирішення спору.
Презумпція (praesumptio) — визнання факту юридично вірогідним, достовірним, доки не буде доведено протилежне. Презумпційні факти — факти, які відповідно до закону вважаються встановленими, не доводяться при розгляді справи. Таке припущення може бути спростовано в загальному порядку[45].
Згідно зі ст. 32 ГПК України доказами в господарському процесі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги й заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору. Ці дані встановлюються такими засобами:
— письмовими і речовими доказами;
— висновками судових експертів;
— поясненнями представників сторін та інших осіб, які беруть участь у судовому процесі.
В процесі доказування засобами встановлення обставин, які мають значення для справи, є судові докази. Судові докази — поняття, яке поєднує в собі два тісно взаємозв’язаних елементи: фактичні дані як зміст доказів і засоби доказування як процесуальна форма. Відомості про факти можуть бути отримані судом лише за допомогою передбачених законом засобів доказування (письмові, речові докази та інші).
Таким чином, судовими доказами в господарському процесі є відомості, які можуть підтвердити наявність або відсутність обставин, що мають значення для вирішення справи та отримані у встановленому законом порядку передбаченими засобами доказування[3].
Допустимість доказів — це встановлена законодавством вимога, яка обмежує застосування конкретних засобів доказування, або вимога, яка передбачає обов’язок застосування конкретних засобів доказування при встановленні визначених фактичних обставин справи при здійсненні доказування в процесі розгляду певної справи у порядку господарського судочинства. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Допустимість доказів означає, що суд обмежений нормами права при виборі засобів доказування. Правило допустимості доказів, на відміну від правила належності, застосовується тільки в тих випадках, коли законодавством встановлені певні вимоги щодо оформлення правовідносин або тих чи інших дій. Допустимість доказів носить загальний і спеціальний характер. Загальне правило допустимості полягає в тому, що в процесі доказування можуть використовуватись тільки засоби доказування, які передбачені законом. Спеціальні вимоги встановлені законом щодо необхідності застосування певних доказів або заборони посилання на який-небудь доказ. Застосування правила допустимості доказів носить для господарського суду обов’язковий характер, тому що його порушення може призвести до прийняття незаконного та необґрунтованого рішення.
Відповідно до Господарського процесуального кодексу України особа, яка має підстави побоюватись, що подача потрібних для неї доказів стане згодом неможливою або утрудненою, а також підстави вважати, що її права порушені або існує реальна загроза їх порушення, має право звернутися до господарського суду з заявою про вжиття запобіжних заходів до подання позову.
Запобіжні заходи включають: 1) витребування доказів; 2) огляд приміщень, в яких відбуваються дії, пов’язані з порушенням прав; 3) накладення арешту на майно, що належить особі, щодо якої вжито запобіжні заходи, і знаходиться в неї або в інших осіб.
ГПК України передбачено, що запобіжні заходи вживаються до моменту звернення до суду з позовною заявою з метою попередження та збереження доказів правопорушення. Заявник повинен подати відповідну позовну заяву протягом десяти днів з дня винесення ухвали про вжиття запобіжних заходів. Після подання відповідної заяви вжиті запобіжні заходи не припиняються, а діють вже як заходи забезпечення позову.
Отже, за своєю правовою природою запобіжні заходи - це заходи, спрямовані на збереження відповідних доказів та на запобігання правопорушенню з метою якнайшвидшого реагування на протиправні дії, а заходи до забезпечення позову за своїм змістом застосовуються як гарантія реального виконання рішення суду.
Заява про вжиття запобіжних заходів повинна містити обставини, якими заявник обґрунтовує необхідність вжиття запобіжних заходів. Такі обставини мають узгоджуватися з приписами, а також підтверджуватись відповідними доказами, витребування й оцінка яких здійснюється господарським судом за загальними правилами про докази. Зокрема, заявник має подати докази, достатні для впевненості в тому, що його право порушується або невідворотно буде порушено[42].
Чинне законодавство не містить прямих вказівок щодо місця розгляду відповідної заяви. Вона розглядається господарським судом, в районі діяльності якого належить провести ці процесуальні дії. Отже, у вирішенні зазначеного питання слід виходити з того, який саме запобіжний захід заявник вважає за необхідне вжити: тобто якщо йдеться про витребування доказів, про огляд приміщень або про накладення арешту на майно, заява має подаватися до місцевого господарського суду, в районі діяльності якого знаходяться відповідно докази, приміщення або майно, стосовно яких належить провести певні дії.
У разі обґрунтованої вимоги заявника заява про вжиття запобіжних заходів розглядається лише за його участю без повідомлення особи, щодо якої просять вжити запобіжні заходи.
Ухвала про вжиття запобіжних заходів виконується негайно в порядку, встановленому для виконання судових рішень.
Запобіжні заходи припиняються у разі:
1) неподання заявником відповідної позовної заяви;
2) відмови господарським судом у прийнятті позовної заяви;
3) невиконання позивачем вимог, що має наслідком повернення позовної заяви;
4) винесення господарським судом ухвали про скасування ухвали про вжиття запобіжних заходів.
Наукове пізнання будь-якого процесуального моменту з метою з'ясування основ здійснення господарського судочинства передбачає розгляд процесуальних строків, що представляють собою найважливіші якісні характеристики й орієнтири не своєчасне вирішення господарського спору. Формування процесуальних строків відбулось враховуючи практику судового розгляду та розвиток господарського судочинства на Україні. Ефективність захисту порушених прав та законних інтересів підприємств, організацій, установ та громадян-підприємців у сфері економічної, підприємницької діяльності в порядку господарського судочинства істотно залежить від часового фактора, тобто швидкості розгляду спору. Значення фактора часу усе більш зростає в умовах ринкової економіки, коли важливого значення набуває швидкість оборотності коштів. У цій ситуації господарські суди зобов'язані забезпечити не тільки правильне, але і своєчасне вирішення господарських спорів, що надходять до них.
Встановлення в законодавчому порядку строків для процесуальної діяльності господарського суду та здійснення процесуальних дій сторонами й іншими учасниками господарського процесу є гарантією забезпечення швидшого відновлення порушених прав або охоронюваних законом інтересів підприємств, установ, організацій. Швидке вирішення спорів вносить визначеність у господарські відносини, сприяє ліквідації заборгованості, прискорює оборотність коштів.
Процесуальний строк — це встановлений законом або судом проміжок часу, протягом якого повинна або може бути здійснена та чи інша процесуальна дія або закінчена певна частина провадження по справі.
За загальним правилом, закріпленим у господарському процесі можна поділити на види:
— строки, встановлені законодавством для господарського суду та для осіб, які беруть участь у справі;
— строки, які визначені господарським судом, — для осіб, які беруть участь у справі, та для осіб, які не беруть участь у справі.
Процесуальні строки для здійснення процесуальних дій визначаються:
— точною календарною датою;
— зазначенням події, яка повинна неминуче відбутися;
— періодом часу, упродовж якого може бути вчинена дія[3].
Закінчення процесуального строку пов’язане з його закінченням. Це правило встановлює граничну межу строку, до якої може бути або повинна бути здійснена певна процесуальна дія.
Встановлені законодавством або призначені господарським судом процесуальні строки мають дотримуватися всіма учасниками господарського процесу. Разом із тим господарське процесуальне законодавство передбачає можливість відновлення та продовження процесуальних строків.
Позов — це вимога позивача до відповідача про захист свого права або законного інтересу, яка подана через господарський суд (Додаток А). Позов є процесуальним засобом захисту інтересів позивача, яким спір передається на розгляд господарського суду. Позов займає важливе місце серед інших інститутів господарського процесу і є важливим процесуальним засобом захисту порушеного або оспорюваного права, який здійснюється шляхом подання позову та розгляду його по суті в засіданні господарського суду.
Господарське процесуальне законодавство закріплює право кожної заінтересованої особи звернутися в господарський суд з вимогою про захист свого порушеного або оспорюваного права й законного інтересу. Господарський суд розглядає спір про права, якщо такого спору немає, не може бути й позовного провадження господарського процесу.
Подання позову відбувається шляхом подання позовної заяви у письмовій формі в господарський суд. У позовній заяві заінтересована особа (передбачуваний носій спірного права) викладає свої вимоги другій особі (передбачуваному порушнику права позивача) як відповідачу. Правова природа позову як процесуального захисту якраз і полягає в тому, щоб господарський суд прийняв позовну заяву у визначеному процесуальному порядку, перевірив законність і обґрунтованість цієї матеріально-правової вимоги однієї особи до другої, які стають сторонами процесу і між якими іде спір про права.
Таким чином, позовом у господарському процесі слід вважати спірну правову вимогу однієї особи до іншої, яка випливає з матеріально-правового відношення, заснованого на юридичних фактах і поданого до господарського суду для розгляду й вирішення у суворо визначеному процесуальному порядку.
Ново виявлені обставини. Відповідно до ГПК України та судової практики підставою для перегляду справи можуть бути юридичні факти, які одночасно мають такі ознаки: передбачені нормами права і спричиняють виникнення, зміну або припинення правовідносин; мають істотне значення для вирішення справи, тобто такі фактичні дані, які спростовують факти, покладені в основу судового рішення; існували на момент звернення до суду з позовом і під час розгляду справи судом; не могли бути відомі ані особі, яка заявила про це, ані суду, в провадженні якого перебувала справа[2].
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13
