Виникнення та розвиток інституту судової влади в Україні
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
КУРСОВА РОБОТА
на тему «Виникнення та розвиток інституту судової влади в Україні»
з дисципліни “ Судова влада України”
Харків 2011
ЗМІСТ
Вступ
1. Виникнення та розвиток інституту судової влади
2. Поняття й основні ознаки судової влади
2.1 Загальні ознаки судової влади
2.2 Специфічні ознаки судової влади
2.3 Форми реалізації судової влади
2.4 Функції судової влади
Висновки
Список літератури
судова влада правосуддя
ВСТУП
Метою розпочатої ще в 1992 р. в Україні судової реформи є формування такої судової влади, яка відповідала б принципам правової держави. Ратифікувавши в 1997 р. Конвенцію про захист прав людини та основоположних свобод, наша держава прийняла на себе зобов’язання забезпечити умови для ефективного функціонування судової влади, здатної справедливо розв’язати будьяку соціально значущу справу, що має юридичні наслідки. Але перед тим як з’ясувати наявні в арсеналі судової влади форми, методи, процедури розв’язання соціально значущої справи, що має юридичні наслідки, звернімося до аналізу природи судової влади як інституту, передумови його виникнення і формування. Лише з’ясувавши природу судової влади та її місце в системі поділу влади, ми зможемо повніше зрозуміти її сутність і зміст.
1. ВИНИКНЕННЯ ТА РОЗВИТОК ІНСТИТУТУ СУДОВОЇ ВЛАДИ
Виникнення судової влади сягає в далеке минуле, а процес її розвитку триває вже багато століть і пройшов декілька етапів. Цей розвиток не був поступовий, судова влада розвивалася у межах історичних умов становлення конкретних держав.
За первинною формою організації вся повнота державної влади зосереджувалася у руках одного органу, наприклад, монарха. Така організація мала низку позитивних моментів, а саме:
а) забезпечувала оперативне вирішення будьяких питань;
б) виключала можливість перекладання відповідальності і провини за помилки на інші органи;
в) «звільняла» від боротьби з іншими органами за обсяг владних повноважень.
Однак з часом більшість державознавців прийшли до висновку, що кожен носій влади прагне до її зловживання, завжди простирає свою владу якомога далі. Щоб вирішити цю проблему, світова наукова думка дійшла висновку, що державна влада повинна бути «умовно» поділена на декілька частин, які виконують різні функції, щоб одна гілка влади зупиняла, стримувала іншу.
Провідні мислителі минулого вважали за потрібне поділяти діяльність держави за трьома основними напрямками: законодавча діяльність (що полягає у прийнятті загальнообов’язкових для членів даної спільноти норм, правил поведінки); контроль за виконанням законів (або управління процесом дотримання членами суспільства загальнообов’язкових правил); діяльність по здійсненню правосуддя (тобто розгляд виникаючих у суспільстві справ, що мають юридичні наслідки). Учені і державні діячі підкреслювали, що різні органи держави спеціалізуються на виконанні того чи іншого виду діяльності.
Аналізуючи античні політикоправові погляди (Аристотель, Полібій) з проблем класифікації різних органів держави, можна зробити висновок, що вже тоді зароджувалася ідея поділу влади та її невід’ємної частини — концепції судової влади.
Важливий етап у розвитку теорії поділу влади, визначенні ролі й місця судової влади пов’язано з іменем Дж. Локка. Проблемам державної влади, становлення політичного суспільства й держави приділяється увага в його трактаті «Про громадянське правління».
Але найбільш повно й послідовно концепція поділу влади викладена французьким юристом ХVІІІ ст. Ш. Монтеск’є у праці «Про дух законів». На його думку, перша влада — законодавча — видає і скасовує закони, друга — виконавча — відає зовнішніми зносинами й забезпечує безпеку держави, третя — судова — карає злочинців і стримує зіткнення двох перших. Головним у доктрині поділу влади, з його точки зору, є неприпустимість поєднання різних гілок влади в руках однієї особи чи органу: «Якщо влада законодавча і виконавча будуть поєднані в одній особі або установі, то свободи не буде, оскільки можна побоюватися, що цей монарх або сенат створюватиме тиранічні закони для того, щоб так само тиранічно застосовувати їх. Не буде свободи і в тому разі, якщо судова влада не відокремлена від влади законодавчої і виконавчої. Коли вона поєднана із законодавчою владою, то життя і свобода громадян потраплять під владу сваволі, адже суддя буде законодавцем. Якщо судова влада поєднана з виконавчою, то суддя дістає можливість стати гнобителем».
Розроблена Ш. Монтеск’є концепція поділу влад, що діє на основі права та взаємного стримування її гілок з метою найповнішого забезпечення прав і свобод людини, стала ядром класичної теорії поділу влади. Його вчення мало певний вплив на досвід конституціоналізму країн Заходу. Багато текстів конституцій цих держав відносять до органів державної влади лише основні центральні органи держави. Законодавча влада підпорядковується парламенту, виконавча — президентові й уряду, судова — судам, які очолює вища судова інстанція.
Але доля доктрини поділу влади виявилася непростою. Протягом двох минулих століть було немало намагань визнати поділ влади застарілим, нереальним, таким, що суперечить потребам соціального прогресу. Було висловлено багато протилежних думок. Так, Г. Гегель застерігав від «абсолютної самостійності» гілок влади щодо одна одної, що може призвести до їх взаємної ворожнечі, і закликав не до рівноваги або відокремлення окремих гілок, а до їх єдності. І. Кант указував на необхідність їх взаємного доповнення, зв’язку й узгодженості задля блага держави.
Більшість українських і російських дореволюційних учених (В. Гессен, А. Градовський, М. Ковалевський, М. Коркунов, О. Лазаревський) підтримували теорію поділу влади, але з певними обмеженнями. Зазначені юристи звертали увагу на неможливість використання поняття «поділ влади», а вважали за доцільне вести мову про розподіл окремих функцій державної влади.
29 вересня 1862 р. в «Основних положеннях судоустрою» в Російській імперії було законодавчо закріплено саме ідею поділу влади: «Влада судова відокремлюється від виконавчої, адміністративної й законодавчої» (ст. 1).
Із прийняттям ідей марксизмуленінізму концепція поділу влади заперечувалася як непотрібна й навіть шкідлива.
В історії українського державотворення перші спроби визнання принципу поділу влади з’явилися в Конституції щодо прав і вільностей Війська Запорізького Пилипа Орлика (1710 р.). Далі ідея поділу влади знайшла відбиття в Універсалі Української Центральної Ради (1917 р.), а потім у Конституції Української Народної Республіки (1918 р.). Згідно з останньою судова влада в рамках цивільного, кримінального й адміністративного законодавства мала здійснюватися виключно судовими установами. У радянський період ані в Конституції УРСР 1919 р., ані в Конституції УРСР 1937 р., ані в Конституції УРСР 1978 р. принцип поділу влади не знайшов свого втілення. У них йшлося про судову систему, але нічого не говорилося про судову владу як окрему її гілку.
Дуже тривалий час радянські вчені розглядали проблему поділу влади лише з позиції розподілу праці, функціональної компетенції державних органів.
Із середини 80х — початку 90х років ХХ ст. ставлення до принципу поділу влади починає змінюватися. З’являються висловлювання, що «трактування цієї теорії тільки в механістичному аспекті або в сенсі розмежування компетенції навряд чи може відіграти важливу роль у справі формування соціалістичної правової держави».
Перший крок у напрямку легалізації принципу поділу влади було зроблено 8 червня 1995 р. при підписанні Конституційного договору «Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період прийняття нової Конституції України». За цим договором визнавалося, що державна влада в Україні будується на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу й судову. Останню здійснюють лише суди (ст. 36). Таким чином, термін «судова влада» у значенні принципу поділу влади в сучасному його розумінні вперше з’явився в законодавстві вже незалежної й самостійної України саме в цьому договорі.
Згідно з прийнятою 28 червня 1996 р. Конституцією України державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу й судову (ст. 6).
З аналізу конституційних норм видно, що український законодавець цілком сприйняв принцип поділу влади й зажадав, щоб правова держава розбудовувалася згідно із цим принципом. Так, влада повинна поділятися і ввірятися в «різні руки», її будуть здійснювати різні люди, які незалежно один від одного здійснюватимуть державні функції. Отже, сучасна теорія поділу влади говорить не просто про розподіл повноважень між ланками держапарату, а про три відносно незалежні й самостійні сфери владарювання особливими органами. Роль судової влади в механізмі поділу влади полягає ще й у стримуванні двох інших гілок у рамках конституційної законності й повноваженні здійснення конституційного нагляду й судового контролю за ними. Конституція України вперше на конституційному рівні закріпила судову владу як рівноправну й самостійну в системі двох інших гілок влади — законодавчої і виконавчої.
2. ПОНЯТТЯ Й ОСНОВНІ ОЗНАКИ СУДОВОЇ ВЛАДИ
Судова влада стала об’єктом самостійного наукового дослідження лише в рамках теорії поділу влади. Якщо феномен влади досліджується вже тисячоліття, то судова влада як самостійне соціальне явище звертає на себе увагу вчених близько трьохсот років.
Існує декілька підходів до тлумачення поняття «судова влада». Відповідно до першого судову владу визначають як сукупність судових установ, тобто як владу державного органу — суду. Такий підхід має назву організаційного, оскільки пов’язаний він з характеристикою судової системи, принципів її організації, правовим статусом суддів, місцем суду в системі інших державних органів.
Другий підхід зветься функціональним. За ним судова влада визначається як сукупність повноважень суду з відправлення правосуддя, тобто діяльність суду по розгляду й вирішенню у визначеній законом процесуальній формі справ, що мають юридичні наслідки.
Третій підхід (організаційнофункціональний) поєднує два перших і визначає судову владу як систему створених згідно з законом органів, наділених виключними повноваженнями по розгляду юридично значущих справ, що мають юридичні наслідки, із застосуванням спеціальної процедури.
Однак зазначені підходи до визначення поняття судової влади не враховують її владних проявів, державноатрибутивної природи. Також не дається відповіді, чому судова влада є однією з гілок державної влади, які ознаки споріднюють її з законодавчою та виконавчою гілками державної влади, а які є притаманними лише владі судовій, характеризують її виключність і самостійність.
Спроби розкрити зміст терміна «влада» робилися ще мислителями далекого минулого. Спочатку (до з’ясування природи влади) панував синкретичний підхід, що об’єднував владу надприродних сил і людей, природні чинники і суспільну владу.
Середньовічні вчені на перший план ставили владу Бога, вважаючи її людський варіант лише похідним.
Влада як соціальне явище зацікавила письменниківутопістів та енциклопедистів напередодні буржуазних революцій у Західній Європі, коли постало питання про повалення влади феодалів і заміну її новою. У їхніх творах йшлося про владу народу, що знайшло своє втілення в прийнятих згодом конституціях.
Зараз при всьому розмаїтті існуючих поглядів на владу багатьом представникам різних напрямків суспільної думки притаманна її характеристика як авторитету, якому властива можливість змусити підкоряти своїй волі інших людей. Кожна влада заснована на силі авторитету: чим повніше влада виражає інтереси суспільства, тим більший вона має авторитет, а відповідно підкорення їй стає більш добровільним та усвідомленим.
