У юридичній літературі вказувалося на існування пробілів у правовому положенні структурних підрозділів[16], що характерно і для процесу їх створення. Нормативні акти лише закріплюють право колективного суб'єкта господарювання створювати структурні підрозділи. Однак законодавство не містить загальних правил створення внутрішньогосподарських суб'єктів, зокрема порядку ухвалення рішення, наділення майном, його правового режиму і т.д.
Розділ 4. Державна реєстрація, або реєстрація статуту юридичної особи
Неодмінною умовою виникнення юридичної особи є або її державна реєстрація, або реєстрація її статуту.[17] Державна реєстрація — обов'язкова умова легітимації суб'єктів підприємницької діяльності, що однаково відноситься як до громадян, так і до юридичних осіб, незалежно від їхньої організаційно-правової форми, форми власності на майно чи сфери діяльності. Такий висновок випливає з аналізу положень ст. 8 Закону України «Про підприємництво» і ст. 6 Закону України «Про підприємства в Україні». У той же час цивільним законодавством вона не визнана як обов'язковий етап створення юридичної особи і повинна здійснюватися в силу прямої вказівки закону. Разом з тим, з моментом реєстрації статуту ст. 26 Цивільного кодексу УРСР зв'язує момент виникнення правоздатності юридичної особи. Таким чином, у законодавця немає єдиного підходу при визначенні, що підлягає реєстрації — сам створюваний суб'єкт чи його статут. На наш погляд, саме поява юридичної особи повинно становити інтерес для держави, а наявність статуту повинна бути умовою створення будь-якої юридичної особи незалежно від цілей її створення.
В Україні відсутністю обов'язковості реєстрації всіх суб'єктів господарювання розуміється відсутність єдиної системи органів, що реєструють. Як органи, так і порядок державної реєстрації різні і залежать нині від виду регіструючого суб'єкта.
Некомерційні організації реєструються різними органами виконавчої влади чи місцевого самоврядування. При цьому порядок реєстрації визначається спеціальними нормами, що в основному містяться в законодавчих актах, що визначають правовий статус окремих видів некомерційних організацій. Так, для благодійних організацій він установлений ст. 8 Закону України «Про добродійність і благодійні організації» від 16 вересня 1996 р. і Положенням про державну реєстрацію благодійних організацій від 30 березня 1998 р., для громадських організацій, правовий статус яких спеціальними законодавчими актами не визначений, — ст. 15 Закону України «Про об'єднання громадян» від 16 червня 1992 р., для релігійних організацій — ст. 4 Закону України «Про волю совісті і релігійних організацій» від 23 квітня 1991 р. і т.д.
Порядок реєстрації суб'єктів підприємництва в порівнянні з порядком реєстрації некомерційних організацій більш уніфікований, але і він неоднаковий і залежить від сфери здійснення підприємницької діяльності створюваного суб'єкта. Загальний порядок, як правило, поширюється на учасників ринку товарів і послуг. Він урегульований ст. 8 Закону України «Про підприємництво» від 7 лютого 1991 р. і Положенням про державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності від 25 травня 1998 р. (далі — Положення про державну реєстрацію). Поряд із загальними, можна виділити спеціальні правила реєстрації окремих суб'єктів підприємництва. Вони встановлені для банків, фондових бірж, засобів масової інформації й ін. Саме державна реєстрація підтверджує виникнення нової юридичної особи і завершує процес її створення.
Викладене свідчить про те, що в українському законодавстві останнього десятиліття просліджується тенденція до введення принципу обов'язковості державної реєстрації юридичних осіб. Такий напрямок розвитку законодавства відповідає законодавчій практиці багатьох країн. Так, наприклад, Німецьке цивільне укладення вимагає обов'язковості реєстрації комерційних об'єднань, некомерційних союзів, іноземних союзів. Подібним чином урегульовані відносини державної реєстрації й у Російській Федерації. Тут введена обов'язковість державної реєстрації «усіх видів юридичних осіб». Передбачено і створення єдиної системи органів, що реєструють, в особі органів юстиції.
Законодавство України не містить визначення державної реєстрації, відсутня і вказівка на її мету, функціональну роль і призначення. Це у визначеній мері могло б визначити зміст реєстрації як юридичного акта, її процедуру.
Різні думки з приводу мети державної - реєстрації висловлені в юридичній літературі. З державною реєстрацією, по загальному визнанню, зв'язується момент виникнення нового самостійного суб'єкта права. Затверджується, наприклад, що метою державної реєстрації є легітимація суб'єктів підприємництва[18] , виявлення можливих порушень установленого порядку утворення юридичної особи і невідповідності установчих документів закону, створення умов для обліку і контролю з боку держави знову створюваних суб'єктів права; визнання того, що порядок створення юридичної особи і його установчі документи відповідають закону[19]. Висловлена також думка, що метою державної реєстрації є підтвердження факту і визнання законності створення суб'єкта підприємництва[20].
Видимо, до такої якості державної реєстрації варто прагнути при регулюванні порядку її здійснення. Однак навряд чи діючий порядок реєстрації юридичних осіб підтверджує законність порядку створення і змісти їхніх установчих документів.
Усе сказане дозволяє погодитися з думкою, що державна реєстрація є юридичним актом компетентного державного органа. У той же час про реєстрацію можна говорити і як про процес її здійснення.
Органом, що здійснює в Україні державну реєстрацію юридичних осіб, є виконавчі комітети міської, районної ради в чи місті районні державні адміністрації міст Києва і Севастополя, якщо інше не передбачено законом (п. 2 Положення про державну реєстрацію).
Однак єдності поглядів щодо того, який орган повинний здійснювати реєстрацію, немає[21]. По даній проблемі висловлені різні судження: передати державну реєстрацію органам юстиції; залишити її в компетенції виконавчої влади, передавши іншим суб'єктам; передати від виконавчої влади судової, податковим органам. Разом з тим усі єдині в тім, що діяльність по державній реєстрації повинна здійснюватися на професійному рівні, особами, що володіють спеціальними юридичними знаннями.
По-різному зважується питання ведення державної реєстрації й у законодавствах інших країн. В Франції її здійснюють торгові суди, що відають торговим реєстром[22], у Великобританії — спеціальні посадові особи — державні реєстратори, у США — секретарі штатів, штатні чи прокурори судді. У РФ, як указувалося, державна реєстрація всіх юридичних осіб буде здійснюватися органами юстиції.
Державна реєстрація провадиться по місцезнаходженню організації. Місцезнаходженням юридичної особи на момент державної реєстрації може бути місцезнаходження (місце проживання) одного з засновників чи інша адреса.
Для реєстрації юридичної особи необхідно представити чи направити поштою до органу, що реєструє, комплект документів, що включає:
а) установчі документи, необхідні для створення суб'єкта даної організаційно-правової форми відповідно до вимог законодавства:
— рішення власника (власників) майна чи уповноваженого ним (ними) органа про створення юридичної особи. Якщо засновників чи уповноважених осіб двоє і більше, таким рішенням виступає установчий договір, а також у випадках, передбачених законом, — протокол установчих зборів (конференції);
— статут (положення), якщо він потрібно для створення даної організаційно-правової форми господарювання;
б) реєстраційну картку встановленого зразка;
в) документ, що підтверджує оплату державної реєстрації;
г) документ, що підтверджує внесення кожним учасником первісного внеску для формування статутного фонду засновниками в розмірі, не нижче встановленого законом.
Додатково повинні бути представлені й інші документи, якщо це передбачено законодавством, зокрема:
— доручення — якщо реєстрацію здійснює уповноважене засновниками особа;
— звіт про наслідки підписки на акції;
— документ, що підтверджує реєстрацію іноземної юридичної особи — засновника в країні місцезнаходження у встановленому законом порядку;
— документ, що підтверджує право власності цілісного майнового комплексу, — при реєстрації правонаступника державного підприємства й ін., але тільки якщо це передбачено законодавством.
Перелік необхідних для державної реєстрації документів є вичерпним. Якщо зазначений комплект документів наданий, державна реєстрація повинна бути проведена в 5-денний термін. Нині передбачена можливість прискореної реєстрації суб'єкта підприємництва — протягом одного дня, що вимагає сплати потрійного розміру реєстраційного збору.
Практичний інтерес представляє і момент закінчення державної реєстрації, що повинний бути моментом виникнення нової юридичної особи. Разом з тим цей момент чітко не встановлений у законодавстві, тільки вказується, що при необхідності реєстрації юридичної особи її правоздатність виникає «з моменту реєстрації». Що варто вважати моментом реєстрації: момент винесення рішення виконкому про реєстрацію чи момент внесення в Єдиний державний реєстр? В. С. Щербина вважає, що день включення в Єдиний державний реєстр підприємств і організацій є вдень реєстрації підприємства[23]. Однак момент реєстрації і момент внесення даних про реєстрацію до державного реєстру збігаються в законодавствах тих країн, у яких той самий суб'єкт є органом, що реєструє, і реєстродержателем. В Україні інакше: збір інформації для реєстру і ведення реєстру віднесені до компетенції різних органів: державна реєстрація — до органів місцевого самоврядування, а державний реєстр — до органів статистики. Тому існує часовий розрив між моментом винесення рішення виконкому про реєстрацію і момент внесення підприємства в Єдиний державний реєстр. Такий висновок випливає з аналізу положень п. 13 Положення про державну реєстрацію і п. 9 Положення про Єдиний реєстр підприємств і організацій України від 21 січня 1996 р. (далі — Положення про Єдиний реєстр). Відповідно до них орган, що реєструє, зобов'язаний у 5-денний термін із дня державної реєстрації передати органу статистики дані для внесення до Єдиного реєстру, повідомити про реєстрацію в податкові органи.
Думаємо, що діюче українське законодавство варто змінити і державна реєстрація дійсно повинна закінчуватися внесенням підприємства, організації в Єдиний державний реєстр (однак для цього орган, що реєструє, повинний вести і державний реєстр). Це дозволить іншим учасникам ринку при необхідності одержувати інформацію про передбачуваного контрагента й у визначеній мері буде сприяти захисту їхньої економічної безпеки.
У підтвердження реєстрації орган, що реєструє, видає свідчення про державну реєстрацію (оригінал і три копії) (п. 12 Положення про державну реєстрацію). На наш погляд, свідчення про державну реєстрацію не є «дозвільним» документом на заняття підприємницькою діяльністю, воно лише доводить факт державної реєстрації. Думаємо, що змінений зміст правових норм, що допускають нині видачу дубліката посвідчення про державну реєстрацію при дотриманні визначеної процедури (пункти 29—31 даного Положення), більше відповідає функціональної ролі посвідчення про держрегістрацію, чим практика, що раніше існувала, що сприймала відсутність у правових нормах указівки на видачу дубліката свідчення про державну реєстрацію як заборона.
