Формування європейського парламенту
10 вересня 1952 р. відбулося засідання Асамблеї Європейського об'єднання вугілля й стали, у якій країни - учасниці представляли 78 членів. Римський договір 1957 р. установив, що загальна для трьох об'єднань Асамблея (Європейський парламент)"здійснює повноваження по обговоренню й контролю", одночасно вказав, що вона складається з "представників народів держав - членів, що об'єдналися в Співтовариство".
Хоча Римський договір у з передбачав, що парламент повинен обиратися на основі "прямого загального голосування по єдиній для всіх держав - членів процедурі", до 1979 р. формування Європейського парламенту вироблялося відповідно до положення, що гласили, що Асамблея формується з "делегатів, які призначаються відповідними парламентами із числа їхніх членів і відповідно до процедури, установленої кожною державою - членом". Саме так була утворена перша Асамблея, що собрались на своє перше засідання 19 березня 1958 г. Такий порядок повинен зі зберігатися до видання органами Співтовариства акту, що встановлює єдину виборчу систему.
Ще в травні 1960 р. Асамблея прийняла перший проект конвенції, що передбачала прямі вибори у вищий представницький орган Співтовариства. Однак до реалізації цього проекту пройшло більше 15 років.
У вересні 1976 р. Рада нарешті прийняла Акт "Про обрання Європейської парламентської асамблеї загальними прямими виборами". Він установив лише невелике число правил, віддавши інше на розсуд держав - членів.
У СТ.1 Акту констатувалося, що населення держав, об'єднаних у Співтовариство, обирає своїх представників у Європейський парламент прямими загальними виборами.
Акт установив також число представників, що обираються від кожної держави. Воно з визначено з обліком, хоча й приблизним, чисельності населення кожної країни.
Найбільше число депутатів - 81 обирається від ФРН (61 млн жителів), Франції (56 млн), Італії (57 млн) і Великобританії (55 млн), Іспанія (39 млн) обирає 60 депутатів, Нідерланди (14,7 млн) - 25 депутатів, Бельгія (9,9 млн), Греція (10 млн), Португалія (9,8 млн) - по 24 депутата, Данія (5,2 млн) - 16 депутатів, Ірландія (3,5 млн) - 15 депутатів і Люксембург (372 тис) - 6 депутатів. Таким чином, усього обирається 518 депутатів, тобто в середньому один депутат від приблизно 622 тис. жителів. Але це тільки в середньому. У Люксембурзі один депутат обирається від 62 тис. жителів, а у ФРН - від 755 тис. Нерівність на користь малих країн теоретично розглядається як спосіб забезпечення прав народів в умовах політичної й економічної гегемонії великих держав.
Депутати обираються в Європейський парламент строком на п'ять років. Вони не вправі додержуватися яких-небудь інструкцій. Імперативний мандат заборонений.
Згідно ст.6 Акту, діяльність члена Європейського парламенту визнана несумісної з діяльністю члена уряду держави-члена. Цей перелік несумісності міг бути доповнений кожною державою - членом. Разом з тим допускається подвійний мандат, тобто сполучення мандата депутата національного парламенту й депутата Європейського парламенту. Несумісність поширена також на ряд посадових осіб Співтовариства.
Акт обмовив також, що ніхто не може голосувати на виборах більше одного разу, а також що голосування повинне відбуватися у всіх державах - членах із четверга по неділю однієї й того ж тижня.
Найбільш важливе положення втримувалося в ст.7 Акту, у якій вказувалося, що до прийняття Співтовариством норм, що встановлюють єдину для всіх країн виборчу систему й процедуру, вибори в кожній країні повинні вироблятися відповідно до прийнятого в ній виборчими законами, тому треба в принципі говорити не про виборче право Співтовариства, а про виборче право окремих держав по виборам депутатів Європейського парламенту.
Це національне законодавство з багато загального. Виборча система у всіх державах - членах - пропорційна. Виключення становить Великобританія, у якій повсюдно, за винятком Північної Ірландії, зберігається мажоритарна система. Істотною перешкодою в створенні єдиного виборчого закону Співтовариства з'явилася позиція Великобританії, що не погоджується на введення пропорційної системи при виборах Європейського парламенту, побоюючись, що це могло б сприяти введенню пропорційної системи й при обранні палати громад.
Як відомо, на результати виборів по пропорційній системі певний вплив може робити розподіл країни на виборчі округи. У шести країнах - у Данії, Греції, Франції, Нідерландах, Португалії й Люксембурзі створюється єдиний виборчий округ. В інших країнах, де вибори здійснюються по пропорційній системі, утвориться по декілька виборчих округів, причому, як правило, границі округів визначаються адміністративно-територіальним поділом.
Своєрідно вирішується проблема округів у Бельгії, оскільки в цій країні гостро коштує проблема національних відносин між фламандцями й валлонами. Законом 1984 р. установлено, що з 24 депутатів Європейського парламенту, що обираються в країні, ІІ обираються від валлонського регіону (офіційна мова французький) і 13 - від фламандського регіону (офіційна мова фламандський). У той же час у країні створені три виборчі колегії для франко-німецького населення, фламандського населення й населення Брюсселя, що вважається мовцям на обох мовах. Підрахунок голосів проводиться по регіонах, причому кожний виборець Брюсселя самостійно визначає, до якого лінгвістичного регіону повинен бути віднесений його голос.
Цікаво відзначити, що активне виборче право надається в ІІ країнах громадянам, що досягли 18 - літнього віку, і лише в одній країні, а саме в Греції - громадянам, що досягли 20 років. Як правило, активним виборчим правом користуються не тільки громадяни даної країни, але й проживаючі в ній громадяни інших країн Співтовариства, що перебувають на момент виборів на території даної країни. У Бельгії, однак, громадяни інших держав - членів можуть голосувати тільки в тому випадку, якщо вони постійно проживають у Бельгії, і не можуть реалізувати своє право голосу в країнах їхнього походження. Бельгійці, що проживають за кордоном, можуть голосувати поштою, право голосу може передаватися також за дорученням. У Данії у виборах депутатів Європейського парламенту не беруть участь жителі Фарерських островів. Грецькі громадяни, що проживають в інших державах - членах Співтовариства, можуть голосувати в грецьких консульствах, якщо ж вони постійно проживають у країнах, що не входять у Співтовариство, для участі в голосуванні вони повинні повернутися в Грецію. У той же час іспанські громадяни, що проживають за кордоном, можуть голосувати в консульствах як у країнах Співтовариства, так і поза ними. Члени палати лордів Великобританії не беруть участь у виборах у палату громад, але вони можуть брати участь у виборах Європейського парламенту.
Пасивне виборче право також не відрізняється однаковістю. У п'яти країнах (Бельгія, Греція, Ірландія, Люксембург і Великобританія) право бути вибраним належить громадянам, що досягли 21 року. У чотирьох країнах (Данія, ФРН, Іспанія й Португалія) нижча межа встановлена в 18 років. У Франції бути вибраним може людина не молодші за 23 роки, а в Італії й Нідерландах - не молодші за 25 років.
У ряді країн вжиті заходи проти висування кандидатур партіями й особами, що не мають для того серйозних підстав. У ФРН список кандидатів у депутати, що зібрав менш 5% голосів виборців, не приймається в увагу при розподілі мандатів. У Франції при поданні списку кандидатів у депутати вноситься заставу 100 тис. франків, що не вертається, якщо список на виборах не збере принаймні 5% голосів. В Ірландії при висуванні кожної кандидатури вноситься застава 1 тис. ірландських фунтів. Він вертається, якщо кандидат збере не менш однієї третини голосів, необхідних для обрання депутатів. У Нідерландах застава 18 тис. гульденів вноситься тільки тоді, коли партія не представлена в другій палаті парламенту. Нарешті, у Великобританії при висуванні кандидатури вноситься застава в сумі 1 тис. фунтів, що не вертається, якщо кандидат не одержав однієї восьмої частини поданих голосів.
Багато хто із зазначених обмежень досить діючі. Під час останніх загальних виборів у Європейський парламент у червні 1989 р. у Франції з 15 загальнонаціональних списків дев'ять не змогли переступити 5 - процентний рубіж.
Вибори в Європейський парламент викликають менший інтерес населення в порівнянні з виборами в національні парламенти. Відсоток виборців, що беруть участь у виборах у Європарламент, нижче, ніж на національних виборах. Якщо в 1984 р. у виборах у Європейський парламент брало участь 63% всіх виборців, то в червні 1989 р. - усього лише 58,4%. В окремих країнах активність виборців була ще нижче. У червні 1989 р. у Франції взяло участь у голосуванні менш 49,4%, а в Нідерландах і того менше - 47,2% виборців.
Хоча повноваження Європейського парламенту не настільки вуж значні, політичні діячі країн, що входять у Співтовариство, далеко не байдужні до результатів виборів як показнику впливу політичних партій у країні, а також схвалення або несхвалення населенням політики, що проводиться урядом у відношенні "Загального ринку".
Повноваження й функції європейського парламенту
У договорах про створення Співтовариства вказувалося, що Європейський парламент (що називався тоді асамблеєю) вправі здійснювати "повноваження по обговоренню й контролю".
З перших же років його існування повноваження Європейського парламенту стали розширюватися. Так, починаючи з 60 - х м. Комісія передає парламенту значну частину повноважень по контролі за діяльністю багатьох органів Співтовариства. В 70 - х рр. розширилися повноваження, що дозволили парламенту впливати на визначення бюджету Співтовариства. Із середини 70 - х рр. і особливо в другій половині 80 - х рр. було посилене право парламенту впливати на призначення ряду посадових осіб, зокрема на призначення голови Комісії, що є як би главою уряду Співтовариства.
Здійснення бюджетних повноважень займає найбільше місце в роботі Європейського парламенту, особливо після того, як в 1970 р. були виділені так звані "власні засоби" Співтовариства. До цього бюджет Співтовариства складався із внесків держав - членів. Потрібно відзначити, що спочатку в договорах про створення Співтовариства було встановлено, що парламент міг тільки лише пропонувати зміни бюджету. Право ж прийняття бюджету належало Раді після консультації з Комісією. Починаючи з 1975 р. положення договору про порядок прийняття бюджету був змінено й парламент одержав право відхилення бюджету в цілому. Скориставшись цим, парламент двічі - в 1980 р. і в 1985 р. відхиляв бюджет у цілому, що, природно, створило значні труднощі в діяльності всіх інститутів Співтовариства й держав - членів. Останні звернулися зі скаргами в Суд Співтовариства для того, щоб домогтися твердження бюджету 1986 р. Суд же підкреслив необхідність консенсусу в прийнятті бюджету між Радою й парламентом. Таким чином, тепер право встановлення бюджету належить фактично не тільки Раді, але й парламенту. Однак проблема розподілу між ними повноважень дотепер до кінця не врегульована.
Можна сказати, що Раді належить "останнє слово" у відношенні так званих "обов'язкових витрат" Співтовариства. До обов'язкового ставляться ті витрати, які прямо випливають із договорів, що створили Співтовариство, а також із заснованих на них актів. Практично найбільше значення мають витрати, пов'язані із сільським господарством, рівень розвитку якого, якщо говорити про окремі галузі в державах - членах, далеко не однаковий. У сільськогосподарській політиці Співтовариства найбільше значення мають ціни на сільськогосподарські продукти, установлювані Радою й виплачувані в остаточному підсумку виробникам сільгосппродуктів.
