Подальше кримінальне законодавство часів СРСР – КК РСФРР та УСРР 1922 р., «Основные начала» 1923 p., КК УСРР 1927 p., Основи 1958 р. та КК УРСР 1960 р. взагалі не визначали поняття закінченого злочину.
Слід зауважити, що в перші роки радянської влади висловлювались навіть про необхідність відкинути питання про стадії злочину через те, що революційне право взагалі не повинно розглядати питання про наслідки злочину. Подібна «ура-революційність» добре відома не тільки кримінальному праву тих часів, а й іншим галузям науки і культури. її хибність і навіть шкідливість також добре відомі, як відомі, на жаль, і наслідки її впровадження в життя.
Глибинна теоретична розробка проблеми закінченого злочину почалась у кримінально-правовій науці в повоєнні роки. Щоправда, і до того часу це питання не залишалось поза увагою наукової думки. В одному з перших підручників із загальної частини кримінального права зазначалось, що «преступление считается оконченным тогда, когда совершенное субъектом действие содержит в себе все признаки состава данного преступления». Підручник не розглядав видів закінчених злочинів відповідно до моменту їх закінчення, хоча і виділяє як окремий вид «усічені» злочини – такі, в яких момент закінчення злочину перенесений на таку стадію в розвитку злочинної діяльності, на якій вона ще не досягла по суті свого повного завершення.
Так само розглядалось це питання і в підручнику 1939 р. і в наступних його виданнях (1943 та 1948 pp.)[29]
У навчальному посібнику з кримінального права для юридичних інститутів (1952 р.) всі злочини за моментом закінчення поділялись на матеріальні і формальні залежно від необхідності чи не настання шкідливих наслідків.
М. Д. Шаргородський визначав закінчений злочин залежно від передбачення чи ні законом необхідності настання соціально шкідливих наслідків. Він не називав конкретних видів закінчених злочинів, хоча і робив відповідну диференціацію.
У післясталінські часи з'явились два монографічних дослідження в яких разом з повним комплексом проблем стадій на рівні теоретичних узагальнень розглядалось і поняття закінченого злочину.
Першою з них була монографія професора М. Д. Дурманова «Стадии совершения преступления по советскому уголовному праву». Автор уперше в теорії радянського кримінального права поставив питання про наявність подвійного змісту в самому понятті «закінчений злочин», коли, з одного боку, це розглядається в контексті поняття закінченого злочину в законі, а з іншого, – відносно конкретного діяння в судовій практиці. При цьому автор, даючи визначення поняття закінченого злочину, пов'язує його з наявністю всіх ознак об'єктивної сторони того злочину, на вчинення якого скерований умисел винного. Він детально розглядав види закінченого злочину, поділяючи всі злочини за моментом закінчення на матеріальні – ті, момент закінчення яких законодавець пов'язує з настанням суспільно небезпечних наслідків; формальні – ті, момент закінчення яких законодавець пов'язує з виконанням суспільно небезпечного діяння, незалежно від того, чи настали в подальшому наслідки чи ні; усічені – момент закінчення яких переноситься на ранню стадію розвитку злочинної діяльності. При цьому автор висловлювався негативно щодо використання зазначених термінів і пропонував інші, надзвичайно складні за граматичною конструкцією, які, до речі, не прижилися в теорії кримінального права.
Другою працею була монографія І. С. Тишкевича «Приготовление и покушение по уголовному праву». Автор пов'язував момент закінчення злочину з моментом виконання суспільно небезпечних дій, скерованих на спричинення шкоди суспільним відносинам, хоча навіть така шкода насправді і не була спричинена. Виділялись три вказаних види закінчених злочинів (хоча також робилась невдала спроба надати їм іншу назву). При цьому, визначаючи поняття усіченого злочину, він розглядав його, як різновид формального злочину.[30]
А. А. Піонтковський визначав закінчений злочин таким чином: «Преступление является законченным тогда, когда совершенное виновным деяние содержит все признаки состава преступления, описанные в диспозиции уголовного закона». Не називаючи видів злочину за моментом закінчення (матеріальні і формальні), він, проте, давав визначення, які фактично відповідають саме цим видам. Глибинно розглядались поняття і зміст усічених злочинів, їх місце в загальній системі злочинів за моментом закінчення.[31]
Українські вчені-криміналісти переважно дотримувались тих самих поглядів, що й їх російські колеги.
Приміром, у фундаментальній роботі «Уголовное право Украинской ССР на современном этапе» автори визначали закінчений злочин таким чином: «Преступление считается оконченным, если полностью выполнен предусмотренный законом состав преступления». Вони також виділяли три види злочинів відповідно до моменту закінчення – матеріальні, формальні та усічені.
П. С Матишевський визначав закінчений злочин як такий, що містить «усі ознаки складу злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини КК». При цьому автор визначав лише два види злочинів за моментом закінчення – матеріальні і формальні. Він не виділяв як окремий вид усічені злочини, вважаючи, що він охоплюється поняттям формального злочину.[32]
М. Й. Коржанський, не заперечуючи тричленної схеми поділу злочинів за моментом закінчення, проте відмовляється від терміна «усічені злочини», пропонуючи визначати їх як «скорочені».
За класичною схемою розглядають питання закінченого злочину та видів злочинів за моментом закінчення і автори підручника «Кримінальне право України. Загальна частина».
Згідно зі ст. 13 КК України злочин вважається закінченим, коли він містить у собі всі ознаки складу злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини Кримінального кодексу України (cт. 13 ч. 1 КК).
Однак це є надзвичайно загальним. На рівні конкретної кримінальної справи для визначення моменту закінчення злочину врахуванню підлягають також положення Загальної частини КК, які є додатковими (хоча і не останніми) показниками, що визначають закінчення злочину. Наприклад, для визнання злочину закінченим для підбурювача або організатора, крім загальних характеристик злочину, який ними вчинено у співучасті, потрібна наявність і спеціальних характеристик, що визначають ці види співучасників (ст. 27 КК). Це питання ще недостатньо вивчено в нашій науковій літературі і підлягає додатковому аналізу.[33]
Чинний КК, так само, як і попередній, не містить загального поняття складу злочину. Склад злочину – це своєрідна юридична абстракція, що встановлена наукою кримінального права. її формулювання базується на законодавчому визначенні підстави кримінальної відповідальності (ч. 1 ст. 2 КК), матеріально-формальному понятті злочину (ст. 11 КК) та теоретичному узагальненні ознак складів злочинів, що передбачені нормами Особливої частини КК.
Злочин, як реальний факт, не може служити підставою кримінальної відповідальності, оскільки містить у собі деякі ознаки, що не впливають на відповідальність.
Тому тільки сукупність вказаних у законі ознак, суттєвих для визначення суспільної небезпеки та характеру певного виду злочину, утворює склад злочину, факт встановлення якого і є підставою для кримінальної відповідальності та кваліфікації злочину за певною статтею КК.
Ст. 2 КК як підставу кримінальної відповідальності визначає факт «вчинення особою суспільно небезпечного діяння, що містить склад злочину, передбачений цим Кодексом». Законодавче визначення підстави кримінальної відповідальності надає можливість виділити такі характерні риси складу злочину.
По-перше, відомо, що кожне суспільно небезпечне діяння володіє різноманітними ознаками об'єктивного й суб'єктивного характеру. Але при цьому кримінальним законом повинні бути закріплені, насамперед, стійкі, постійні й типові для більшості діянь ознаки. Оскільки поняття складу злочину як підстави кримінальної відповідальності тісно пов'язане з поняттям злочину як суспільно небезпечного діяння, ці ознаки повинні у своїй сукупності визначати рівень суспільної небезпеки діяння взагалі, а кожна з них окремо – впливати на ступінь суспільної небезпеки зокрема.
По-друге, склад злочину – це законодавче поняття про злочин і вказує лише на ті його ознаки, що закріплені в законі про кримінальну відповідальність.
Відповідно до ст. 3 КК «законодавство України про кримінальну відповідальність становить Кримінальний кодекс України, який ґрунтується на Конституції України та загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права».[34]
Тобто, ознаки складу злочину встановлюються лише кримінальним законом, а не будь-якими іншими законодавчими актами. Виняток становлять нормативно-правові акти, що наповнюють кримінально-правові норми з так званими бланкетними диспозиціями відповідним змістом, уточнюють ознаки окремих складів злочинів (прикладом можуть бути ознаки складів злочинів, передбачених статтями 247 та 274 КК)[35].
Виходячи із законодавчих положень, наука кримінального права визначила, що склад злочину утворюють чотири елементи: об'єкт, об'єктивна сторона, суб'єкт, суб'єктивна сторона.
Кожен з елементів складу злочину характеризують певні ознаки. Так, до ознак об'єкта злочину, крім суспільних відносин, що охороняються кримінальним законом, віднесено предмет злочину. Об'єктивну сторону характеризують: дія (бездіяльність), злочинні наслідки, причиновий зв'язок між дією (бездіяльністю) та наслідками, що настали, час, місце, спосіб, обстановка, знаряддя та засоби вчинення злочину. Суб'єкт злочину: осудність, вік, з якого настає кримінальна відповідальність, посадове становище, відношення до військової служби тощо. Суб'єктивну сторону: вина, мотив, мета та емоційний стан.
З цих ознак, що наповнюють правовий зміст елементів складу злочину, обов'язковими, тобто необхідними, є ознаки складу злочину, що притаманні всім злочинам без винятку. Відсутність таких ознак свідчить про відсутність певного елементу складу злочину і, відповідно, самого складу злочину. До таких обов'язкових ознак складу злочину відносяться: а) суспільні відносини, що охороняються кримінальним законом; б) злочинна дія (бездіяльність); в) ознаки загального суб'єкта (фізична особа, осудність, вік, з якого настає кримінальна відповідальність); г) вина (умисел або необережність).[36]
Таким чином, в межах загального поняття складу злочину всі ознаки, що характеризують елементи складу, поділяються на дві групи: уже розглянуті нами необхідні (обов'язкові) ознаки, і другу групу складають факультативні (необов'язкові) ознаки.
Факультативними (необов'язковими) є ознаки, що притаманні не усім, а тільки окремим складам злочину. До таких ознак віднесені: а) предмет злочину; б) злочинні наслідки, причиновий зв'язок між дією (бездіяльністю) і наслідками, що настали, місце, час, спосіб, обстановка, знаряддя та засоби вчинення злочину; в) ознаки спеціального суб'єкта (службове становище, державно-правове становище тощо); г) мотив, мета та емоційний стан.[37]
У тих випадках, коли названі ознаки вказані безпосередньо у законі про кримінальну відповідальність, вони стають обов'язковими для даного складу злочину і підлягають встановленню та доказуванню. Так, склад злочину, передбаченого ст. 148 КК, має місце тоді, коли підміна чужої дитини вчинювалася з корисливих або інших особистих мотивів. Склад одержання хабара (ст. 368 КК) є лише за умови, що суб'єктом такого діяння виступає службова особа.[38]
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9
