Однак в кінцевому підсумку, відповідно до принципу змагальності цивільного процесу, право вибору - брати участь у судових засіданнях чи ні - залишається за відповідачем. І якщо явка в суд - це право сторін, то повідомлення суду про причини неявки в судове засідання сформульоване законом як обов’язок (ст.77 ЦПК України). Зроблено це з тієї причини, що відкладення розгляду справи негативно відображається на строках розгляду цивільних справ, чим порушуються права другої сторони на своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ та інтереси правосуддя. З метою уникнення подібних наслідків і передбачено заочний розгляд цивільних справ. Тому, якщо ж все-таки схилятися до позиції, що заочний розгляд - це санкція, то, на нашу думку, доцільно обґрунтовувати таку позицію тим, що заочний розгляд виступає несприятливим процесуальним наслідком для відповідача, який не виконує обов’язок повідомляти суд про причини неявки в судове засідання. Також заочний розгляд справи можна розглядати і як санкцію за невиконання відповідачем закріпленого ст.27 ЦПК України обов’язку добросовісного здійснення його процесуальних прав та виконання процесуальних обов’язків. Такої позиції притримується і А.Г.Новіков, який розцінює розгляд справи у відсутності сторін як санкцію за невиконання ними обов’язку повідомляти суд про зміну свого місця проживання під час провадження по справі й обов’язку повідомляти суд про причини неявки та надавати докази поважності цих причин. Аналіз особливостей заочного провадження дозволив йому зробити висновок, що заочне провадження виступає “м’якою” санкцією, оскільки воно створює більш сприятливі умови саме для відповідача [19, с.98-100]. Варто наголосити, однак, на тому, що заочний розгляд справи в цивільному процесі можливий ще й тоді, коли зазначені відповідачем причини неявки визнані неповажними. У цьому випадку взагалі не можна говорити про каральну природу заочного провадження. Більш прийнятною видається позиція, що заочний розгляд - це міра вимушена, зумовлена необхідністю своєчасного захисту прав позивача в цивільному судочинстві . До таких же висновків прийшов і Конституційний Суд РФ, який стверджує, що заочний розгляд справи не може розглядатися як такий інститут, що порушує конституційні здійснення принципи судочинства на основі змагальності та рівноправності сторін. Адже відкладення розгляду справи, якщо відповідач не з’являється в судові засідання без поважних причин, призвело б до порушення прав та законних інтересів позивача, затягування вирішення його вимог судом [14, с.44-48]. Такий підхід повністю узгоджується і з Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, ст.6 якої встановлює, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Як справедливо зазначає В.А.Бабаков, законодавець логічно виходить з того, що невиконання того чи іншого процесуального обов’язку стороною, не повинно відображатися на правах інших осіб, які беруть участь у справі, впливати на доступ до правосуддя і на розгляд їх справи судом в змагальному процесі [9, с.38]. Таким чином, заочний розгляд справи має двоїсту природу: з одного боку, - це санкція щодо відповідача, який не виконує покладених на нього процесуальних обов’язків, а з другого, - спосіб захисту прав позивача відповідно до завдань та мети цивільного судочинства. А також - і спосіб захисту прав відповідача, оскільки при заочному розгляді справи саме відповідачеві надається додаткове право перегляду заочного рішення судом, що його ухвалив.
До заочного розгляду справи на різних етапах його розвитку і теоретики, і практики ставилися по-різному. Більшість процесуалістів позитивно оцінювали роль інституту заочного розгляду справи в цивільному процесі. Разом з тим, окремими дослідниками кінця ХІХ - початку ХХ століть вказувалося на необхідність виключення заочного рішення з правил Статуту цивільного судочинства [34, с.26-27] або ж реорганізації існуючої моделі заочного провадження, оскільки “правила про заочні рішення в тому вигляді, як вони існують в даний час, ніскільки не захищають відповідача від можливих зі сторони позивача зловживань, позивачеві ж вони також приносять мало користі, навпаки, в більшості випадків виявляються шкідливими, оскільки дають можливість відповідачу, зловживаючи ними, затягувати хід процесу”. Сучасні дослідники, критикуючи норми процесуального законодавства про заочне рішення, тим не менше, пропонують не відмовлятися від нього, оскільки даний інститут не є шкідливим, досить міцно увійшов в науку та використовується на практиці.
Незважаючи на непоодинокі аргументи противників існування інституту заочного провадження в цивільному процесуальному законодавстві, більш прийнятною видається все-таки позиція прихильників існування заочного розгляду справи в цивільному процесі. В.В.Ярков обґрунтовано вказує, що введення в цивільний процес інституту заочного провадження стало одним із основних напрямків вирішення проблем доступності до правосуддя. Позитивно оцінюючи введення в цивільне процесуальне законодавство інституту заочного провадження, І.В. Рєшетнікова відзначає, що цей інститут відноситься до історичних форм прискорення правосуддя, які не позбавляють судову діяльність її суттєвих ознак. Введення цього інституту виправдане, оскільки дозволяє вирішити справу більш ефективно без зниження рівня процесуальних гарантій, відображаючи змагальний характер процесу. Незважаючи на те, що, на перший погляд, заочне рішення завжди буде одностороннім і у зв’язку з цим суд може ухвалити неправильне рішення, К. Малишев вважає заочні рішення у багатьох випадках необхідними, такими, що виступають найкращим способом закінчення процесу.
Теорія цивільного процесу та світова практика по-різному підходять до питання права позивача та відповідача на заочний розгляд справи: 1) надають це право обом сторонам; 2) наділяють ним лише позивача; 3) це право не належить жодній із сторін [21, с.15]. Законодавства багатьох країн (Польща, Англія, Німеччина, Ізраїль, Швеція, Індія, Китай, Литва) передбачають процедуру заочного провадження. Найчастіше національні законодавства передбачають ухвалення заочного рішення на вимогу позивача у зв’язку з неявкою відповідача, належним чином повідомленого про час та місце судового розгляду і який не повідомив суд про причини своєї неявки. Разом з тим, допускається, наприклад, в Німеччині, Ізраїлі, Швеції, Литві, ухвалення заочного рішення і на вимогу відповідача у разі неявки без поважних причин позивача. Як уже було показано в попередньому підрозділі, протягом становлення та розвитку інституту заочного рішення одна модель чергувалася з іншою. Сучасна модель заочного розгляду справи в цивільному процесі України передбачає, що такий порядок розгляду цивільно-правових спорів можливий лише у разі неявки відповідача.
Характеризуючи поняття заочного розгляду справи, не можна оминути увагою особливості, що характеризують його як окремий інститут цивільного процесуального права. По-перше, заочний розгляд справи можливий лише на стадії судового розгляду цивільної справи при наявності чітко встановлених умов. Так, заочний розгляд можливий лише у випадку неявки в судове засідання відповідача, який належним чином повідомлений про час та місце розгляду справи. Обов’язковою умовою є також згода позивача на такий розгляд справи. Процедура заочного розгляду справи в загальних рисах нічим не повинна відрізнятися від розгляду справи у звичайному порядку. Специфіка проявляється в тому, що суд з’ясовує обставини справи на основі пояснень позивача та наявних у справі доказів, не заслуховуючи при цьому усних пояснень відповідача, оскільки останній не бере участі в судовому засіданні. По-друге, заочний розгляд справи не завжди завершується ухваленням заочного рішення. Заочним може вважатися лише рішення суду, ухвалене за результатами заочного розгляду справи, яким цивільно-правовий спір між сторонами вирішується по суті. По-третє, заочне рішення за формою та змістом нічим не відрізняється від рішення суду, ухваленого у звичайному порядку. Єдина відмінність - специфіка перегляду таких судових рішень, оскільки заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, та оскаржене в загальному порядку до вищестоящого суду.
Ще однією рисою заочного розгляду справи є особливості реалізації окремих принципів цивільного судочинства. Так, при заочному розгляді справи специфічно проявляється змагальність цивільного процесу, оскільки відсутня одна із ключових характеристик змагальності - немає словесних дебатів та словесних змагань сторін. Однак це не означає, що заочний розгляд є “одностороннім” і не в змозі досягти завдань цивільного судочинства, визначених законодавством. Необґрунтованою видається позиція, що ухвалення заочного рішення цивільне процесуальне законодавство пов’язує з відступом від встановленого законом порядку змагального судочинства, що заочне провадження не має змагального характеру. Під час заочного розгляду справи, як і під час звичайного, змагального процесу, суд зобов’язаний вирішити спір на підставі наявних у справі доказів. При цьому сторони та інші особи, які беруть участь у справі, наділені тими ж правами, які вони мають при звичайному порядку судового розгляду. Дехто тут може відразу заперечити: адже виходячи із вимог цивільного процесуального законодавства, при заочному розгляді справи позивач позбавлений права змінити предмет або підставу позову, а також змінити розмір позовних вимог. У цьому вбачають своєрідність прояву диспозитивності: з однієї сторони, у позивача при заочному розгляді справи диспозитивні повноваження ширші, а з іншої, - він обмежений у можливості розпоряджатися позовними засобами захисту прав [34, с.53]. Однак, на мою думку, таке трактування закону не зовсім вірне. При заочному розгляді позивач не позбавлений вищезазначених прав, тут просто законодавець додатково наголошує, що у таких випадках суд відкладає судовий розгляд для повідомлення про це відповідача. Видається очевидним те, що і при звичайному порядку розгляду справи у відсутності відповідача в аналогічних випадках суд зобов’язаний вчинити так само - відкласти судовий розгляд і ознайомити відповідача з новими вимогами позивача. Заочний розгляд, як слушно зазначає І.І.Черних, - це всього лише спосіб існування цивільної процесуальної форми, необхідний та пристосований для реалізації права на судовий захист особи, яка звернулася для вирішення спору, в тих випадках, коли відсутня можливість дотриматися стандартів змагальної форми. Якщо відповідно до раніше чинної моделі судового процесу суддя забезпечував явку його учасників в суд включно до застосування заходів процесуального примусу та адміністративного порядку, то при ухваленні заочного рішення ухилення сторони від участі у справі стає перш за все функціонально пов’язаним з обмеженням її власних інтересів.
2. Порядок заочного розгляду справи в цивільному судочинстві України
2.1 Особливості заочного розгляду справи та ухвалення заочного рішення
Якщо на підготовчому етапі судового розгляду з’ясовується наявність проаналізованих вище умов в їх сукупності, суд може приступати до заочного розгляду справи. Відповідно до ч.1 ст.225 ЦПК України про заочний розгляд справи суд постановляє ухвалу. При неявці відповідача на слухання справи формальними підставами для постановлення такої ухвали є наявність у матеріалах справи документа, що підтверджує інформування відповідача про час та місце судового засідання, а також фіксація у журналі судового засідання згоди позивача на заочний розгляд справи.
ЦПК України не містить прямої вказівки щодо виду ухвали про заочний розгляд справи, а тому вона може постановлятися у вигляді окремого процесуального документа або протокольно. З метою процесуальної економії, на наш погляд, доцільніше постановляти протокольну ухвалу про заочний розгляд цивільної справи. Саме таким шляхом іде більшість судів. Разом з тим, формулювання, що заносяться до журналів (протоколів) судових засідань за результатами вирішення питання щодо можливості розгляду справи у відсутності відповідача, не зовсім правильні.
