Значно глибше й істотніше впливають на етноси етнотрансформаційні процеси. Вони зумовлені здебільшого взаємодією етнічних спільнот або їх частин, що спричиняє зміни самосвідомості всього етносу або його частин, включення периферійних його груп і елементів до складу інших етносів і навіть припинення існування одних етносів та виникнення на історичній арені інших. Виявами такої взаємодії етносів можуть бути: еміграція істотних масивів якогось етносу і "запліднення" ним інших етносів, але із збереженням рис етногенезу, "своєї крові" (діаспора); створення і розпад поліетнічних державно-політичних утворень, що зумовлюють пересування різноетнічних шарів населення в межах нових державних кордонів і внутрішнє перекроювання кордонів проживання етносів (створення Московського царства, три поділи Польщі між "великими державами" та ін.); війни та міжнародні конфлікти, що завершуються анексією чужих територій і перекроюванням прикордонних обрисів місцеперебування різноетнічних історичних спільнот.
Як еволюційні, так і трансформаційні процеси призводять до сутнісних змін у етнополітичних спільнотах. Головні з них — етнічна консолідація і етнічна асиміляція. Причинами консолідації можна вважати: 1) господарський розвиток регіонів певної країни; 2) інтенсивну урбанізацію і відповідно ослаблення почуття етнічної приналежності; 3) зростання соціально- економічних, політичних і культурних зв'язків між народами; 4) мовну політику держави, розвиток єдиної системи освіти тощо; 5) особливості національно-державного будівництва, в результаті чого кордони республік, областей, округів не збігаються з етнічними кордонами.
Етнічна асиміляція зумовлена дією таких чинників, як:
1) економічні, коли посилення господарських зв'язків між різними етнічними
групами в районах їх спільного проживання призводить до стирання суттєвих
етнічних ознак;
2) внутрішні міграції, коли люди потрапляють у іноетнічне середовище; 3)
етнічно змішані шлюби; 4) мовна асиміляція, коли народи втрачають колишню
мову і вважають рідною мову іншого етносу; 5) посилення духовної і
культурної взаємодії народів; 6) урбанізація.
Кінцевими показниками етнічної асиміляції є динаміка зміни чисельності
народів, мовна асиміляція і зміна етнічної самосвідомості, етнічне
змішування населення внаслідок зростання числа міжетнічних шлюбів.
Чисельність одних етносів збільшується (наприклад, росіян), інших —
зменшується (карелів, мордви та ін.).
Для з'ясування ролі етносів у політиці, їх функцій як суб'єктів
політичних процесів необхідно чітко визначити зміст таких понять, як
"етнічна група", "нація", "народ", "національність" та ін.
Етнічна група — спільність людей, споріднених або хоча б близьких за
історичним походженням, етногенезом, мовою спілкування, нинішньою або
минулою територією проживання, рисами матеріальної і духовної культури,
звичаями та іншими ознаками. У визначенні спільності як "групи" розмір,
обсяг етномаси людей ролі не відіграє (як правило, це великі маси людей).
Тут важливі лише риси й ознаки одиотипової характеристики цих людей: у
чомусь вони споріднені або близькі, але з певного часу і через конкретні
обставини живуть нарізно. У політико-етнологічному плані статус етнічної
групи визначається трьома основними параметрами: 1) частини, компоненти
цього умовно взятого "етнічного цілого" живуть на великих географічних
просторах, зберігаючи у відносній цілісності основні типологічні риси своєї
етногенезисної організації; 2) не мають єдиного державного утворення, що
суверенізує їх політичну волю і забезпечує їх правове самовизначення; 3)
покинувши родову етноплаценту і власну етноойкумену, далеко за межами
батьківщини створили (або створюють) нові етнокультурні ареали. Сьогодні
це, наприклад, ескімоси (що проживають у Росії, Канаді, США, Гренландії,
інших північних країнах), араби (у багатьох країнах Азії і Африки),
індіанці (у всіх країнах Північної і Латинської Америки), євреї (у всіх
країнах світу, є навіть угандійські, "чорні" євреї).
Інтеграція господарсько-економічного і політико-культурного життя сучасного взаємозалежного і суперечливого єдиного людства об'єктивно зумовлює два процеси: "розпорошує" великі етноси на дифузні групи і прошарки, тобто перетворює великі етнічні цілісності на етнічні групи, а вже існуючі етнічні групи консолідує у мегаєдності — надетнічні спільності.
Використання поняття "народність" слід розуміти як наслідок формаційного підходу до визначення суті етносоціальних спільнот. Цього терміна можна просто уникнути, причому безболісно для наукового аналізу. Та й західна політологія не використовує його, слушно вважаючи, що це веде до певної дискримінації (не тільки в теорії, а й на практиці) народів, які "не доросли до рівня" націй.
За сталінським визначенням нації (чотирма ознаками — спільністю
території, економічного життя, мови, особливостями психічного складу і
культури), відсутність хоча б однієї з них призводить до втрати нацією
свого "статусу". При цьому ігнорувалася найважливіша умова — державність.
Це було закамуфльованим обгрунтуванням "неповноцінності" цілого ряду
народів, "незаконності" їх справедливих вимог щодо національного
самовизначення, створення самостійних державних утворень.
Сучасна західна концепція нації грунтується на найважливішій ознаці —
національній державі на певній території або змаганні до неї. На відміну
від незахідної, "етнічної" концепції західна, територіальна, вважає
національну (тобто державну) територію самодостатньою, адже "автаркія — це
не лише захист священного рідного краю, а й захист економічних інтересів"
(Е. Сміт). Відтак найголовнішими рисами національної ідентичності, за
Смітом, є: 1) історична територія, або рідний край; 2) спільні міфи та
історична пам'ять; 3) спільна масова, громадська культура; 4) єдині
юридичні права та обов'язки для всіх членів; 5) спільна економіка з
можливістю пересуватись у межах національної території. Отже, націю західна
етнополітологія визначає як "сукупність людей, що має власну назву, свою
історичну територію, спільні міфи та історичну пам'ять, спільну масову,
громадську культуру, спільну економіку і єдині юридичні права та обов'язки
для всіх членів".
Важливою і неодмінною ознакою нації необхідно вважати національну
самосвідомість. Це усвідомлення нацією, людиною або певною спільнотою своєї
приналежності до нації, спільності історичної долі його представників,
своєрідності дії геополітичних, соціопсихічних, історичних чинників,
неповторності характеру, темпераменту, менталітету, психології, культури.
Національна самосвідомість пов'язана із самоідентифікацією нації. Тут не
лише етнічна самосвідомість, що полягає з усвідомленні етносом себе як
спільноти на базі характерологічних рис, за ознакою порівняльного
протиставлення "ми — вони", але й державна, політична, як правило,
поліетнічна самоідентифікація на основі осягнення національної ідеї та
усвідомлення національних інтересів, вартостей, історичної долі. Звідси
прагнення нації зберегти ці особливості, не піддатися асиміляції, розвивати
національну мову, традиції, звичаї, певні релігійні вірування тощо. Звідси
й прагнення до національно-культурної і національно-територіальної
автономії, економічного, політичного суверенітету, створення національного,
громадянського суспільства, держави.
Усі ці та інші справедливі вимоги дістають оформлення в національній
ідеї. Остання стає акумулятором національних програм, позицій, гасел,
рушієм національного прогресу, основою національного руху. Національна ідея
становить відтак платформу націоналізму. Адже останній, на думку Сміта, —
"ідеологічний рух за досягнення й утвердження незалежності, єдності
ідентичності нації", "політична ідеологія з культурною доктриною в центрі".
Долаючи тривалу ідеологічну "окупацію" поняття "націоналізм", його
негативну зафарбованість у радянському суспільствознавстві, необхідно
визнати нарешті (як це давно зробили західні політологи) прогресивний зміст
націоналізму, його конструктивну політичну спрямованість, позитивний,
формотворчий, тобто націотворчий, потенціал, мобілі-зуючу роль у соціальній
творчості нації. Слід погодитися із слушними висновками західних
політологів щодо націоналізму. На думку Е. Гелнера, концепція "своєї"
держави, що охоплює одну культуру і має уряд, який належить до цієї
культури, і є сутністю націоналізму. Останній стає політичним принципом,
який передбачає, що "політичне і національне ціле повинні збігатися".
Нація, тобто носій політичного суверенітету в новий час, народжується з
націоналізму, а не навпаки. Індустріальна ера стане ерою націоналізму, а не
інтернаціоналізму.
Такий підхід дає змогу об'єктивно оцінити націоналізм як невід'ємну складову сучасних політичних процесів, найвпливовішу ідейну течію, один з наймогутніших суспільних рухів, ефективний засіб масової політичної мобілізації і соціальної творчості. Правильна оцінка націоналізму (а нині відомо декілька десятків визначень цього поняття) уможливлює оптимальну етнополітику, що обов'язково передбачає і мінімізацію всіляких політичних спекуляцій та деформацій на грунті націоналізму, які в теоретичному плані набувають вигляду етноцентризму, а в практично-політичному — міжнаціональних конфліктів.
Національна ідея зумовлює теоретичні, ідеологічні засади національної свідомості. Вона має стати адекватною сучасним національним і світовим процесам, бути включеною в них, осмисленою в їх контексті, достатньою мірою скориго-ваною. Відтак національна ідея має визначити і водночас відобразити, втілити національні інтереси, мету, пріоритети.
3. Форми етнополітичної діяльності, їх прояв в Україні.
Та чи інша форма етнополітичної діяльності характеризується суспільно- політичною обстановкою, яка склалася на данний момент данній державі. Щоб добитися тому чи іншому руху реакції своїх цілей, необхідно обов’язково вийти на політичну арену. Але перед цим потрібно пройти довгий шлях, який займає декілька етапов. Перший етап: обозначає як “збирання носіїв етничності”. Цей етап у більшості стіхієн. Він складається з пошука збереженних єтничних коріннь, з создання різних національних товарищєств ассоціацій, центрів та ін.
Другий етап – це “мобілізація єтничних груп”, коли йде процесс виявлення лідерів, обозначення проблем, а також шляхів їх вирішення. Від проблем побута йде перехід до розглядання соціально-економічного положення етничної групи в цілом. Тим самим йде процес сопоставлення зі своїм статусом єтнічної групи в данному суспільстві.
Третій етап – “політізація етнічності”. Це – вступлення в якесь протистояння у відношенні до жержави. При цьому діапозон політичних дій може бути широким:
1) за визнання своєї національної незалежності;
2) боротьба за досягнення автоносності;
