Бельгії, Канади й Швейцарії. Та річ у тому, що канадці, крім індіанців, не є споконвічними мешканцями території, на якій проживають, вони нащадки переселенців з різних країн Європи. У Бельгії дві державні мови, але фламандською говорять фламандці, а французькою — валлони, тобто там нема єдиної нації, що має дві державні мови. У Швейцарії живуть представники чотирьох народів-автохтонів, що волею долі опинилися в конфедерації. Тому франко-швейцарці, італо-швейцарці та германо-швейцарці розмовляють відповідно своїми мовами. Кожна з цих мов є державною на відповідній території. Держава дбає про ретороманську мову, носієм якої є кількісно невеликий древній народ, оскільки цей народ, на відміну від попередніх етноугр уповань Швейцарії, не має на іншій території держави-автохтона, такої, як Франція, Італія, Німеччина. На всій території України (крім
Криму) корінним народом є українці. Інші етноси оселилися в Україні з різних причин значно пізніше. Тому для нас за приклад повинні бути не названі вище країни, а такі, скажімо, як Німеччина, Швеція, Японія та ін. У цих та інших країнах збільшується кількість емігрантів. Ніхто не примушує їх вивчати державну мову. Але без належного знання цієї мови ніхто не може стати ні депутатом парламенту, ні працівником будь-якої державної установи.
Жоден з емігрантів при цьому не ставить питання про дискримінацію чи порушення прав людини, адже крім прав існують ще й обов'язки. Одним із них є знати мову народу, на землі якого живеш, якщо хочеш, щоби вона була для тебе рідним домом.
Цю та інші проблеми етнополітики слід пов'язувати зі проблемою
міграції. Серед мігрантів, що приїздять до України, можна виділити такі
групи. По-перше, з республік колишнього Союзу. Тільки з Росії в 1991 р.
виявили бажання повернутися в Україну близько двох мільйонів чоловік. По-
друге, національності, примусово депортовані за часів сталінізму й нині
реабілітовані (кримські татари, греки, німці та ін.). Однак між країнами
СНД відсутні угоди щодо регулювання міграції. Повернення в українські землі
без компенсації за майно, за працю, вкладену в економіку країн перебування
цими народами, — все це лягає додатковим тягарем на українську державу. По-
третє, це представники народів Середньої Азії, Кавказу, де наявний надлишок
робочої сили. По-четверте, втікачі з «гарячих точок» — місць порушення прав
людини й нації. Еміграція викликає складні проблеми територіального
розселення, пов'язані з виділенням землі для влаштування життя, з
працевлаштуванням. До розв'язання цих питань пристають уряди інших країн:
ФРН будує для німців селища і створює відповідну инфраструктуру; Туреччина
для кримських татар зводить будівлі в Криму і т. ін. Включення до
етнополітичного поля емігрантів, їх адаптація до українського суспільства —
на все це йтимуть роки...
Окремо слід сказати про кримсько-татарську проблему. 1944 р. кримських
татар, огульно звинувачених у співробітництві з гітлерівцями, було
насильницьки депортовано на Схід СРСР. На їх місце до Криму почали активно
переселятися росіяни. Таким чином, на сьогодні в Криму мешкають 67% росіян,
25% українців, 10% кримських татар. Найближчим часом слід чекати подвоєння
кількості кримсько-татарської людності. Татари — це єдиний, крім
нечисленних караїмів, етнос, що належить до корінної людності України й
законно претендує на територіальну автономію у складі української держави.
Нинішня проросійськи орієнтована адміністративна автономія Криму не
задовольняє запити й права татарської людності. Ситуація в Криму провокує
вибухонебезпечні конфлікти на національному грунті, наслідки подолання яких
не байдужі, крім України, для Росії та Туреччини. (У Туреччині живе значна
кількість татар, змушених залишити батьківщину після загарбання Криму
Росією в XVIII—XIX ст.)
Ключовим завданням етнополітики є піклування про національні групи.
Згідно з вимогами міжнародної співдружності в Україні ухвалено закони про
національні меншини, про громадянство, про етнокультурну політику та ін.,
функціонують міністерство у справах національностей, національно-культурні
центри та їх філії на місцях та ін. Держава гарантує всім національностям
рівні права у всіх сферах громадського життя. Дискримінація за національною
ознакою заборонена і переслідується законом. Усі національності
користуються правом на збереження традиційного розселення, збереження
власних національно-адміністративних одиниць, на використання й розвиток
рідних мов, національної культури.
Створено сприятливі умови для вільного сповідання власної релігії,
використовування національної символіки, влаштування національних свят.
Пам'ятки історії та культури народів, що живуть на території України,
перебувають під охороною закону. Національно-культурні центри видають
газети, журнали та інші видання рідною мовою, створюють художні колективи,
театри та ін. У багатонаціональному Харкові, наприклад, діє 20 національно-
культурних центрів, що мають власні органи періодики, організовують школи з
навчанням рідною мовою, самодіяльні колективи; через підприємницьку
діяльність вони пропагують досягнення народного господарства своїх
автохтонних країн, зразки національної кухні та ін.
Держава піклується про те, щоб всі національності мали можливість для вільних контактів зі своєю історичною батьківщиною. У той же час вона рішуче виступає проти сепаратистських рухів (наприклад, проти закликів певної частини росіян про повернення Криму Росії та ін.), спрямованих на порушення територіальної цілісності України.
Однак головною етнополітичною проблемою України сьогодні є російська
проблема. За 1926—1989 рр. кількість росіян тут збільшилася з 9,2% до
21,2%. Попри всі пропагандистські спекуляції, права росіян в Україні не
порушуються: їх діти мають можливість навчатися в школах рідною мовою, не
бракує російськомовної преси, у містах, — за винятком західних областей, що
історично зумовлено характером розселення росіян — на побутовому рівні
лунає російська мова... Це, до речі, одна з причин того, що в Україні нема
і не повинно бути соціальної бази для створення екстремістських
організацій, які б ставили своїм завданням повернення України в лабета
Росії. Такі вимоги лунають хіба що з вуст окремих політиків або виходять з
окремих угрупувань, та вони не є масовими й не загрожують незалежності
України (хоча й нехтувати ними держава також не повинна).
Важливою подією у подальшому розвитку українсько-російських відносин є
підписання 31 травня 1997 р. «Договору про дружбу, співробітництво і
партнерство між Україною і Російською Федерацією». Він передбачає, що
обидві країни будують відносини на основі принципів взаємоповаги,
суверенності, територіальної цілісності, непорушності кордонів, мирного
врегулювання спорів; забезпечують захист етнічної, культурної, мовної і
релігійної самобутності національних меншин на своїй території; сприятимуть
створенню рівних можливостей і умов для вивчення української мови в
Російській Федерації та російської мови в Україні, готують педагогічні
кадри для викладання цими мовами в освітніх закладах і надаватимуть з цією
метою рівноцінну державну підтримку.
Створюючи необхідні умови для відродження і демократичного розвитку
національних меншин, українська держава вперше в історії одержала
можливість виявити піклування про українську діаспору, розсіяну практично
по всій планеті. Українці, що живуть у країнах Заходу і яких у радянський
період таврували як «прислужників імперіалізму» та «буржуазних
націоналістів», за весь час свого життя там мали все необхідне для
збереження і розвитку своєї національної самобутності (українські школи,
вузи, культурні та релігійні центри та ін.), не були обмежені в правах на
економічну і політичну діяльність, у тому числі й у вищих ешелонах влади і
керівництва. Нині вони надають суттєву допомогу в зміцненні зв'язків
України із зарубіжними країнами, у розв'язанні питань українського
відродження на етнічній Батьківщині.
Східна діаспора на території колишнього Радянського Союзу нараховує,
за офіційною статистикою (1989 р.), до 7 млн. чоловік. Якщо ж урахувати, що
з різних причин багато українців у документах зазначали іншу
національність, то справжня їх кількість є значно більшою. У багатьох
регіонах українці живуть компактно, деякі географічні місцевості навіть
мають відповідні неофіційні назви, як, наприклад, «український екватор», що
йде через Кубань, казахську цілину, Алтай, аж до Примор'я. У 20-ті роки XX
ст. на Північному Кавказі мешкали понад 3,2 млн. українців, або 37,1%
людності регіону. Тут функціонувало близько 600 україномовних шкіл. На
Далекому Сході українці складали більшість населення цього регіону, тут
функціонували 24 національних райони, з яких складалося національно-
державне об'єднання «Зелена Україна» (Зелений Клин). За роки радянського
тоталітаризму українців східної діаспори було позбавлено прав на
національний розвиток, насильно русифіковано.
Нині в короткий строк українці східної діаспори утворили в багатьох місцях національно-культурні об'єднання, подекуди одержують допомогу з боку держав, на території яких вони живуть. Українська держава, незважаючи на обмежені власні матеріальні можливості, надає все зростаючу допомогу східній діаспорі через свої представництва і посольства, налагоджує безпосередні зв'язки для створення інформаційної бази, пільгового забезпечення періодичними виданнями та українською літературою бібліотек, шкіл, культурних центрів.
Багато важить також і те, чи будуть держави, де долею судилося жити українцям, демократичними. Участь діаспори в демократизації громадського життя цих країн стане гарантом політичної стабільності й у самій Україні.
Доцільно поставити питання про значення етнополітичних знань. Їх головна мета — навчити людей адекватно орієнтуватися у складних етнополітичних обставинах, усвідомлювати й захищати свої національні інтереси, поважаючи інтереси і права інших, разом вирішувати спільні проблеми. Це відповідальне завдання. Етнополітичні знання покликані допомогти людям:
— звільнитися від догм і стереотипів расистського, шовіністично- націоналістичного, фашистського або ксенофобського сприймання людей іншої національності;
— виховувати національне взаєморозуміння, толерантність до думок і поглядів представників різних етносів;
— зрозуміти глибинні витоки етнополітичного ренесансу в постсоціалістичних і посттоталітарних країнах, зокрема в Україні;
— усвідомити сутність української національної ідеї та складності побудови національної державності;
— формувати вміння й готовність іти на контакти з людьми інших національностей, повніше використовувати можливості міжнаціонального спілкування для розвитку особистості;
— озброїтися знаннями та вмінням аналізу причин виникнення й загострення етнополітичних конфліктів, указати можливі шляхи їх подолання або запобігання.
Незалежна Україна — це оптимальна форма самовиживання її багатонаціонального народу. Серед пріоритетів її етнополітики — піклування про відродження й розвиток української нації, всіх етнонаціональних груп, про консолідацію народу. Процес етнонаціонального відродження набуває незворотного еволюційного характеру. Саме зростаючий рівень етнополітичної культури, менталітет української нації (поважання прав усіх національностей, що живуть в Україні, взаєморозуміння і чуйність) забезпечують злагоду і виключають прояви національного екстремізму, сепаратизму та ксенофобії. А це свідчить про те, що Україна прямує вірним шляхом у такій важливій і делікатній сфері, як етнополітика держави.
4. Етнічні конфлікти: причини та шляхи їх вирішення.
Представлена загальна модель внутрінаціональноі міжетнічної сумісності дає змогу виявити рівні конфліктогенних і деформованих типів націотворчого процесу і зробити певні висновки. По-перше, аналіз етапів утворення націй на макрорівні як урбанізованих суспільств індустріально-громадянського типу і міжетнічної сумісності свідчить, що найбільш етно(націо)конфліктогенними виявляються саме перехідні періоди — від старого до нового етапу утворення націй, коли відмирають аграрно-станові типи соціоетнічних ролей, статусів і відносин і переростають у нові, індустріально-громадянські типи. По-друге, характер мезосоціальних відносин, що виникають і розвиваються паралельно із становленням нових спільнот, на рівні структурної соціальної перебудови зумовлює той факт, що наростання етно(націо)конфліктогенних ситуацій у періодах між основними чотирма етапами виявляється з найбільшою силою на соціопсихологічному, етнопсихологічному та особистісно-психологічному рівнях. При цьому особистісно-психологічний рівень виступає своєрідним індикатором майбутніх, глибинних соціальних і політичних змін. Це найсуттєвіший симптом у суспільстві, яке гостро потребує докорінної перебудови.
