КПУ в своїй політичній риториці ніколи не відмовлялася від подібних планів у мовній політиці. Однак після останніх парламентських виборів ішлося вже не тільки про російську як державну мову, але й про прагнення запровадити в Україні специфічну політику "двомовності" [55,с. 38].
Органи місцевого самоврядування, в яких депутати від КПУ ввійшли до складу спільних із ПР коаліцій, підтримували рішення місцевих рад про надання російській мові статусу регіональної. Так, наприклад, було в Дніпропетровську, КПУ та Блок Наталії Вітренко, на черговій сесії міської ради винесли на розгляд депутатів питання про надання російській мові статусу регіональної на території м. Дніпропетровська.
Після створення Антикризової коаліції в одному з інтерв'ю П. Симоненко сформулював своє бачення основних проблем цієї сфери, котрі, на його думку, становлять загрозу гармонійному розвитку України. Зокрема він заявив, що "не "двомовність" розколює Україну, а її відсутність". На його переконання, основна вада нинішньої мовної політики полягає в недостатньому задоволенні мовних прав російськомовної громади, хоча "російськомовних" громадян в Україні навіть більше, ніж "україномовних". Російськомовні громадяни часто-густо сприймаються "мовними опонентами" як своєрідна "п'ята колона". У свою чергу, корінне російськомовне населення України, переживши первісний шок обвинувачень у чужинстві, до певного часу зайняло вичікувальну позицію. Потрібно бути дуже наївним, щоб не розуміти: подібна вичікувальна позиція — явище тимчасове і питання лише в тому, скільки часу мине, поки вона стане протилежною - активно наступальною."... Мовний "дискомфорт" з часом перетворився на соціально вибухонебезпечну суміш - такий собі етнотротил! Потрібно лише активувати детонатор, щоб він вибухнув". Він також висловив переконання, що одним із шляхів розв'язання "мовної проблеми", а власне, зміни статусу російської мови, є референдум: адже є "дві концепції формування нації: перша - етнічна, яка несе в собі загрозу апартеїду; друга - формування політичної нації, де мовна проблема має бути розв'язана демократичним шляхом, враховуючи права та свободи громадян. Власне, останнє ми і пропонуємо реалізувати через референдум" [52,с. 18].
На погляд лідера комуністів, "процес розширення ареалу використання української мови необхідно проводити природними, еволюційними, а не революційними методами (за допомогою системи дошкільної і шкільної освіти, курсів підвищення кваліфікації та інше). Влада протягом десяти років веде жорстку боротьбу із "засиллям" ефірної і друкованої продукції російською мовою. Замість того, щоб створювати сприятливий клімат для україномовного друкарства, влада відкрила двері найгіршим зразкам західної мас та поп-культури". Вельми жалкуючи із приводу того, що "в 2005 р. на програми розвитку української мови було витрачено аж ЗО млн. гривень (5,5 млн. доларів)", народний депутат України П. Симоненко закликав здійснити в першу чергу "певні зміни в оподаткуванні. Через надмірні стягнення видання в Україні україномовної літератури є менш прибутковим, аніж російськомовної в Росії". Він підкреслював: "Наша програма передбачає державну підтримку україномовного книговидання, але не придушення податками російськомовного, контроль за чистотою мови на державному ТБ, замість викручування рук недержавним, як це зараз робить керівництво Нацради з питань телебачення та радіомовлення". Щоправда, у ВР не було зафіксовано законодавчих пропозицій, які б дозволяли виправити ситуацію.
П. Симоненко також пропонував розпочати "реформу державної мовної політики" шляхом внесення змін до ст. 10 Конституції України, яка проголошує українську мову єдиною державною, а російську - мовою національної меншини [52,с. 26].
Втілити в життя політику "двомовності", як переконаний лідер комуністів, можливо зокрема за допомогою розробки системи "заохочення держслужбовців на Сході до вивчення та використання української, а на Заході - російської!!!".
У нинішньому виборчому циклі КПУ продовжує лобіювати політику "двомовності". Наприклад, у зверненні позачергового XII з'їзду КПУ до виборців вказується, що комуністами розроблено проект нової редакції Конституції, в якому російській мові буде надано статус другої державної.
У виборчій програмі до дострокових виборів до ВР 2007 року під назвою "За народовладдя! Геть диктатуру" зазначається, що Компартією будуть забезпечені соціально-економічні та мовно-культурні потреби людей усіх національностей, що проживають в Україні, а "нова редакція Конституції, запропонована комуністами, надасть російській мові статус другої державної при реальному забезпеченні державного статусу української мови. Неухильно буде виконуватися Європейська хартія регіональних мов та мов меншин". Симптоматично, що поряд із цим пропонується запровадити й "інститут подвійного громадянства на підставі міжнародних угод".
Соціаліст Олександр Мороз та його політична сила у своїх попередніх виборчих програмах намагалися якнайдалі обходити питання мовної політики, обмежуючись загальними фразами про необхідність "подолання морально-духовної кризи в суспільстві - однієї з причин занепаду України".
У виборчій програмі СПУ зразка 2006 року, що мала назву "Збудуємо Європу в Україні", питання мовної політики опинилося на останньому, 21-му місці: "Внесений соціалістами закон про мови, який передбачає можливість кожному вільно користуватися рідною мовою, буде реалізований на практиці" [40,с. 29].
Ще в січні 2005 року О. Мороз, який раніше фактично уникав відвертого позиціонування СПУ стосовно мовної проблематики та етнополітики, різко змінив позицію. 12 січня 2005 року у ВР було зареєстровано ініційований ним законопроект, у якому було запропоновано надати російській мові статус офіційної поряд з українською. До речі, подібні ініціативи викликали тоді різкий спротив українських правих. Власне, в Конституції України взагалі відсутній термін "офіційна мова", українська мова є державною. Натомість у законопроекті О. Мороза обидві мови пропонувалось урівняти в правах, визнавши офіційними, тобто такими, що є робочими мовами органів державної, місцевої влади, а також використовуються в службовому спілкуванні, освіті та культурі, у веденні документації і діловодстві, при проведенні офіційних засідань в інформпросторі та у відносинах із громадянами. В пояснювальній записці до законопроекту вказувалося, що необхідність прийняття проекту Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про мови в Українській РСР" викликана тим, що держава Україна не має власного закону про державну мову та про застосування мов, а відтак і досі користується законом, прийнятим Верховною Радою УРСР, тобто актом іншої держави, який не відповідає реаліям життя нової держави - України. За міркуваннями О. Мороза, Закон України "Про мови в Українській РСР", прийнятий 1989 року, ставить мови національних меншин в Україні в нерівні умови, що суперечить Європейській хартії регіональних мов або мов меншин, ратифікованій Верховною Радою України в 2003 році. Відповідно до положень ст. 6 проекту закону рішення про використання поряд з офіційною (державною українською мовою) офіційних (національних) мов в окремих територіально-адміністративних одиницях мають прийматись органами місцевого самоврядування. За цього поняття "адміністративно-територіальна одиниця", "дана місцевість", "та чи інша місцевість", "місця проживання більшості громадян інших національностей" вживаються без роз'яснення їх значення. З огляду на це виходить, що рішення про визнання якоїсь мови "офіційною" (державною) можуть приймати навіть селищні ради... [29,с. 17].
На думку О. Мороза, поточні еволюційні процеси в мовному середовищі спонукають до перегляду певних чинних законодавчих норм, що регламентують подальший розвиток української мови, а також регіональних мов та мов етнічних груп. Звідси випливає необхідність узгодження законів, що усуне довільне їх тлумачення, викликане суперечностями окремих статей, поліпшить можливості розвитку української мови як мови державної, поставить у рівні умови гармонійного розвитку мови національних меншин. Як стверджує лідер соціалістів, цей закон згідно зі ст. 10 Конституції України забезпечує українській мові статус державної мови. Він ставить в рівні умови всі національні мови, надаючи їм однакову правову базу, зобов'язує всі гілки влади повністю та пропорційно забезпечувати права кожної людини в мовному просторі. Всім громадянам України, незалежно від їх етнічного походження, національно-культурної самоідентифікації, місця проживання чи віросповідання закон надає право вільно обирати й користуватися будь-якою мовою, будь-яку мову вивчати і підтримувати її розвиток.
Політика духовного розвитку нації передбачає створення всебічних умов для вивільнення творчого потенціалу людини, її духовної самореалізації, самовдосконалення та саморозвитку.
Саме у духовній сфері свобода - необхідна умова реалізації волі людини у її діяльності, у вивільненні її творчого потенціалу. Найбільше добро свободи - Добро духовного росту.
Провідні теоретики СДПУ(О) так відносяться до духовних та мовних проблем:
Всіма своїми діями СДПУ(О)сприяла і буде сприяти утвердженню в українському суспільстві засадних принципів духовності, людяності, дружби народів нашої Вітчизни. Діяльність СДПУ(О) спрямовується назустріч побажанням українського народу, всіх громадян її Сходу і Заходу, Півночі, Центру і Півдня якою б мовою вони не говорили і до якої б церковної конфесії не належали [23,с. 111].
СДПУ(О) виступає за розвиток української мови та культури як основи національного і державного розвитку українського народу, за вільний розвиток всіх мов і культур, носіями яких є громадяни України.
Ідеологи СДПУ(О) вважають, що нехтування мовних та культурних потреб багатомільйонного російськомовного населення, інших націй і народностей веде тільки до послаблення та розколу країни.
На думку ідеологів СДПУ(О) українцям потрібно усвідомити, що національні інтереси України потребують єдності у духовній сфері. СДПУ(О) виступає за конструктивну співпрацю всіх релігійних конфесій. Лише за умови духовної єдності народу відбудеться консолідація українського суспільства на ґрунті національної ідеї.
Всі ліві партії і організації виступають проти націоналізму, культури індивідуалізму та утвердження „західних стандартів духовного життя”. Виняток становить лише РС, члени якого переконані, що такі націоналістичні організації, як ОУН та УПА за своєї ідеологією і світоглядом були соціал-демократичними, а деякі їх представники навіть тяжіли до марксизму. Щодо мовного питання, то організація взагалі проти введення єдиної державної мови в багатонаціональних країнах.
Всі ліві партії та організації однозначно виступають за пріоритетний розвиток відносин з країнами СНД і передусім – з Росією та Білоруссю. Проте уявлення про цілі співробітництва у них різні.
Висновки
В програмах партій лівого спрямування, що зареєстровані на території України досить важко знайти відмінності. Їх програми досить схожі,тому що досить багато почерпнули із програми Комуністичної партії Радянського Союзу. Та все-одно в програмах партій є певні відмінності. У духовній сфері прикладом може бути мовна проблема. Одні партії пропонують надати російській мові статусу офіційної інші другої державної,також є розбіжності щодо впровадження в життя цієї проблеми. Також в партій лівого спрямування є розбіжності щодо вирішення економічних проблем України. Коли в таких питаннях як зміна податкової політики, усунення корупції, захист внутрішнього виробника та створення нових робочих місць всі партії солідарні, тобто це є головними пріоритетами їх економічних програм. Тоді як КПУ не визнає своїм пріоритетом розвиток малого та середнього бізнесу, натомість в програмі СДПУ(о) не можна побачити таких програмних засад як реформування заробітної плати, зміни кредитної політики та впровадження державної монополії на певні сегменти ринку. Водночас можна побачити,що програми СПУ та ПСПУ суперечать самі собі, тобто якщо впроваджувати державну монополію, то розвиток малого та середнього бізнесу який є основою ринкової економіки здається неможливим.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8
