Історико-правові аспекти становлення інституту омбудсмана в світі та в Україні
РЕФЕРАТ
На тему
Історико-правові аспекти становлення інституту омбудсмана в світі та в Україні
Дніпропетровськ 2007
ЗМІСТ
Вступ
1.1 Поняття основні моделі інституту омбудсмана
1.2 Історія виникнення інституту омбудсмана в світі та уповноваженого верховної ради України з прав людини
Висновок
Список використаних джерел та літератури
ВСТУП
У правовій та демократичній державі основною соціальною цінністю є людина, її життя, здоров’я, честь та гідність; права та свободи особи; захист порушених прав людини та громадянина. На сьогоднішній день у демократичних державах має місце усвідомлення важливості існування гарантій охорони прав громадян, утому числі інституційних. У зв'язку із розширенням повноважень посадових осіб органів державної влади у сучасних державах відбулися зміни в характері і масштабах їх діяльності, що спричиняє ріст ймовірності порушень прав громадян без порушень закону. Міжнародна громадськість через свої політико-правові інститути стала приділяти все більше уваги правам людини, що і є основними факторами запровадження в державний механізм захисту прав людини та громадянина правозахисного інституту, який покликаний реалізувати природно-правовий тип праворозуміння: він захищає досить часто такі права громадян, які не були законодавчо закріплені.
Втілення у життя цих тез та реальний захист повинні підкріплюватись наявністю в державі системи відповідних органів, невід’ємною частиною яких є Уповноважений Верховної Ради України з прав людини (омбудсман, як прийнято називати подібний орган в міжнародній практиці) – спеціально призначена незалежна посадова особа, яка виступає посередником в спорах між державними органами та суспільством, контролює дотримання прав людини державними органами та уповноважена з цією метою проводити розслідування, рекомендувати корегувальні дії і доповідати.
Запровадження в Україні Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини – це важливий черговий крок у напрямку інституціоналізації демократичних процесів у соціально-політичному житті України. За часом та змістом він органічно відповідає економічним та політичним реформам України, оскільки Уповноважений Верховної Ради України з прав людини вперше надав українським громадянам нетрадиційну і незвичну для них, проте унікальну можливість – добитися того, щоб їх голос з питань захисту прав людини і основних свобод був почутий, а порушені права – відновлені.
Український омбудсман являє собою один із ключових факторів створення гарантій демократичного розвитку нашого суспільства та реалізації закріпленого ст. 3 Конституції України принципу визнання людини, її прав і свобод найвищою соціальною цінністю. Діяльність Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, як зазначає О. В. Марцеляк, «дозволяє легітимізувати владу, гарантувати громадянам право на «належне управління» з боку державо-владних структур шляхом дотримання ними не тільки «букви закону», але й «духу юридичних норм”» у сфері прав людини, правил адміністративної етики». Саме ця обставина, а також легкодоступність Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, відсутність зайвих формальностей у його роботі роблять цей інститут більш ефективним у сфері захисту прав людини у порівнянні з іншими правозахисними інститутами, що у свою чергу впливає на динаміку формування країни як демократичної держави, допомагає становленню в ній громадянського суспільства.
1. Поняття та основні моделі інституту омбудсмана
Стрімке поширення в останні десятиліття інституту омбудсмана є знаком його успіху, встановлення довіри до властей і правосуддя в демократичній державі.
Проте демократія, як відомо, стає міцною лише тоді, коли громадяни довіряють державним установам, якщо ці установи служать громадянинові і захищають від порушення його прав.
Спосіб забезпечення безпеки громадянина рішуче впливає на соціальний клімат і престиж демократичних інститутів.
Сучасне суспільство потребує демократичних інститутів, здатних йти назустріч громадянам, вирішуючи їх проблеми; подавати підтримку чиновникам, полегшуючи їх місію і спрощуючи механізм забезпечення захисту прав громадян.
Такі науковці як Ю. Тодика, О. Марцеляк стверджують, що особливої популярності та авторитету інститут омбудсмана набрав відколи міжнародна громадськість стала приділяти все більше уваги правам людини, «що і є основними факторами запровадження в державний механізм захисту прав людини та громадянина правозахисного інституту». В свою чергу Н.С. Наулік вказує на демократичні риси, які характеризують статус омбудсмана та забезпечують ефективність його діяльності: незалежне становище у системі органів державної влади; незмінюваність протягом усього терміну повноважень парламенту, яким він призначається, наділення в ряді країн правом законодавчої ініціативи; відкритість та доступність для всіх громадян, які потребують захисту своїх прав і свобод; відсутність формалізованих процедур розгляду скарг та звернень; безоплатність надання допомоги тощо.
Вищезазначене сприяє виконанню омбудсманом функцій захисту прав і свобод людини та громадянина від зловживань та свавілля з боку державного апарату та посадових осіб. Так, професор Оттавського університету Д. Роват писав, що причину широкого інтересу до інституту омбудсмана знайти неважко: вона криється у необхідності додаткового захисту прав громадян «проти адміністративного свавілля у сучасній демократичній державі». Також важко не погодитись з оцінкою, даною цьому інститутові австрійським професором В. Піклем: його утворення та діяльність відкрило нову главу у відносинах між державою та громадянином, між особами, які наділені владою, та тими, ким управляють. Саме тому сьогодні цей інститут справедливо вважається важливим чинником зміцнення законності та правової основи в діяльності держави та її органів, формою позасудового контролю.
Для того, щоб більш детальніше розібратися що з себе являє омбудсман, на мою думку, необхідно звернутися в першу чергу до етимології самого слова «омбудсман».
На сам перед це слово має шведське походження та в перекладі означає, відповідно до проведеного дослідження провідним науковцем Росії В.В. Бойцовою,: перекладач або представник. Міжнародна асоціація юристів встановила таке визначення терміна «омбудсман»: «Служба, що передбачена Конституцією чи актами законодавчої влади, очолювана незалежною публічною особою високого рангу, яка відповідальна перед законодавчою владою, отримує скарги від потерпілих осіб на державні органи, службовців, наймачів чи діє за власним розсудом і вповноважена проводити розслідування, рекомендувати коригуючі дії і подавати доповіді».
Дещо інакше інтерпретують переклад молдавські вчені, які пишуть, що У перекладі "Омбудсман" означає владу або особу, виступаючу за іншого. У юридичному сенсі "Омбудсман" є незалежною, респектабельною особою, уповноваженим Парламентом або Урядом захищати основні права і свободи громадян. Етимологічно цей термін походить від законодавства деяких стародавніх німецьких племен, що зароджується, на мові яких позначав "того, хто штрафує".
І хоча омбудсман має різні назви: омбудсман юстиції і Військовий омбудсман у Швеції, Парламентський уповноважений у справах адміністрації Великобританії, Президентський уповноважений за скаргами Венесуели, Національний омбудсман Австрії, Нідерландів, Комісар у справах адміністрації Кіпру, Медіатор (посередник) Франції, Проведор юстиції Португалії, Колегія народного правозахисту Австрії, Народний захисник Іспанії, Уповноважений з прав людини Польщі, Російської Федерації, Народний правозахисник Хорватії, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, Адвокат народу Румунії, Парламентський омбудсман Литви тощо, сутність інституту омбудсмана — захист прав громадян, послаблення в них відчуття беззахисності перед розширеною системою державних органів і установ; зміцнення представницької системи правління, що сприяє зв'язку парламентарів і виборців; незалежність і самостійність у прийнятті рішень з віднесених до його компетенції питань.
Поряд з різними назвами існують і різні типи (моделі) омбудсмана, зумовлені формою державного устрою, правління, розвиненістю демократичних інститутів, доступністю інших засобів захисту прав і свобод людини і громадянина тощо. Можна виділити такі моделі омбудсмана:
1) парламентський (представницький) і виконавчий омбудсмани;
2) федеративний омбудсман, омбудсмани унітарної держави, регіонально-федеративна модель, муніципальні та спеціалізовані омбудсмани;
3) модель омбудсмана, який безпосередньо приймає скарги від громадян, і модель омбудсмана, який отримує скарги через парламентарів або членів місцевих представницьких органів;
4) модель омбудсмана, наділеного окремими імперативними повноваженнями (шведсько-фінська модель), і модель омбудсмана, який їх не має;
5) омбудсман, сфера повноважень якого поширюється на сущі, муніципальні органи (омбудсман з широкою сферою компетенції), і омбудсман, до юрисдикції якого не належать судові, муніципальні чи інші органи (омбудсман з обмеженою сферою компетенції);
6) модель абсолютно деполітизованого омбудсмана і модель омбудсмана, який виконує певні політичні функції, підданий політичному впливу або який формується за активної участі політичних партій
7) омбудсмани, які широко використовують методи гласності і відкритості, і омбудсмани, які надають перевагу приватним і абсолютно конфіденційним розслідуванням;
8) індивідуальні і колегіальні омбудсманівські служби.
Наведений перелік моделей (типів) омбудсмана, з моєї точки зору, свідчить, що визначення того чи іншого типу (моделі) омбудсмана значною мірою зумовлено колом його повноважень, які також різняться.
Щодо повноважень омбудсманів, то їх, на думку ряду авторів, таких як Н.С. Наулік, М. Савенко, В.В. Бойцова, можна поділити також на три групи:
1) омбудсмани, компетенція яких поширюється на державні органи різних гілок влади,
2) омбудсмани, компетенція яких поширюється лише на органи виконавчої влади,
3) омбудсмани, сфера контролю яких поширюється на державні органи і недержавні структури. Щодо кожної з цих груп можливі винятки.
Варто відзначити, що інститут омбудсмана не обмежує повноважень інших правозахисник органів, про що свідчить досвід його діяльності в нашій та інших країнах.
Компетенція омбудсманів зумовлюється необхідністю їх взаємодії з іншими правозахисними органами, що діють в країнах, зокрема з прокуратурою, судами загальної юрисдикції, адміністративними судами, конституційними судами тощо. Кожен з цих органів виконує належні функції специфічними для нього методами, а тому омбудсман не є конкуруючим органом щодо вищеназваних. Омбудсман є самостійною і незалежною ланкою в ланцюжку правового механізму захисту прав та свобод людини і громадянина. Завдання правозахисних органів — повне і всебічне забезпечення та захист прав і свобод людини і громадянина, усунення та попередження їх утиску, ущемлення, обмеження тощо, тому може йтися лише про взаємодію цих органів, а не про конкуренцію. Тільки шляхом взаємодії можна досягти чіткого і злагодженого функціонування правового механізму забезпечення і захисту прав громадян.
Інститут омбудсмана, як зазначає О.В. Марцеляк, поєднує в собі риси державного інституту і інституту громадянського суспільства, до того ж має неформальний підхід до своєї діяльності. Це, насамперед, проявляється при вирішення скарг громадян на порушення їх прав і свобод чим вигідно відрізняє цей інститут від інших правових, в тому числі судових способів захисту прав людини. Основним в його діяльності є простий і зрозумілий для громадян метод роботи, який на відміну від інших правозахисних інститутів є більш демократичним. Це полягає в тому, що законодавством не передбачені якісь особливі вимоги щодо поданих громадянами скарг, як правило, такі вимоги стосуються тільки терміну подачі скарги, інколи її форми. Хоча більшість омбудсманів світу широко, вільно і гнучко трактують перераховані умови і можуть на свій розсуд приймати скарги до розгляду й при недотриманні зазначених вимог. В США, наприклад, близько 90% скарг громадян взагалі подаються омбудсманові і розглядаються ним завдяки телефонному зв’язку.
