У XV столітті перший інститут, аналогічний сучасному Шведському Парламентському омбудсману, називався «senechal», який володів основними судейськими повноваженнями, діяв під авторитетом Імператора і здійснював нагляд над здійсненням правосуддя в королівстві, але не входило в його компетенцію підтримувати звинувачення чиновників в трибуналі. Це повноваження було привласнене тільки в 1605 державному обвинувачеві, який називався Riksfiskalen.
З урахуванням вищевикладеного, треба відзначити, що хоча існує певна схожість між перерахованими органами і нинішнім інститутом омбудсмана, але саме шведська система вважається прародителем Парламентського омбудсмана.
Наступною країною, котра запровадила інститут омбудсмана у 1919 р., стала Фінляндія, що дуже близька до Швеції за правовою системою. Тому і модель, запроваджена у Фінляндії, багато в чому схожа на шведську. Тут широка сфера компетенції і повноважень, серед яких: право ініціювати кримінальне переслідування голів Верховного та Вищого адміністративного судів Фінляндії, а також за рішенням парламенту виступати державним обвинувачувачем інших вищих посадових осіб держави, зокрема членів Державної ради та канцлера юстиції. До того ж, як стверджує Н. Наулік, модель омбудсмана Фінляндії багато в чому схожа на шведську, і це, на думку науковців, пов’язано із близькими правовими системами та традицією, спільної діяльності Швеції і Фінляндії.
Після Другої світової війни починається активне поширення ідеї інституту омбудсмана в Європі. Цей період характеризується значним посиленням виконавчої влади та її регламентуючої ролі в усіх сферах суспільного життя, що, у свою чергу, зумовило потребу в додаткових засобах контролю за діяльністю органів адміністрації.
У 1952 р. інституція омбудсмана заснована в Норвегії. Спочатку її функції були обмежені лише контролем за збройними силами країни, і лише у 1962 р. було створено відповідний орган для контролю за цивільною адміністрацією.
Попри успіх шведської моделі, для більшості країн світу інститут омбудсмана став відомим лише після створення служби омбудсмана в Данії у 1953 р. Саме ця модель, на мою думку, отримала найбільше визнання в світі. Повноваження датського омбудсмана були дещо вужчими порівняно з його шведськими колегами, але водночас це був перший успішний експеримент щодо впровадження нової інституції в країні, де, по-перше, діяв принцип міністерської відповідальності уряду перед парламентом, а, по-друге, тривалий час існував судовий контроль за діяльністю адміністрації, якого не знали Швеція і Фінляндія.
Наступною країною, де було запроваджено інститут омбудсмана стала Німеччина. Так, К.Б. Трумпель, дослідник права ФРН, згадує що У 1957 р. було засновано інститут Уповноваженого Бундестагу для оборони Західної Німеччини, а згодом, у 1974 р. – інститут омбудсмана із справ громадської адміністрації землі Рейнланд-Поральц; у 1979 р. – омбудсман із захисту особистих даних у Західній Німеччині; у 1988 р. – омбудсман із соціальних питань землі Шлезвіч-Гольдштейн. Досить актуальними серед німецьких політиків є три питання: чи повинна Конституція передбачати положення про омбудсмана; чи потрібне створення омбудсмана із соціальних питань; чи можливе запровадження омбудсмана у формі секретаря-прем’єра (який існує в Макленбурзі-Ворпомерні з 1991 р.).
На мій погляд, саме з започаткуванням інституту омбудсмана в країнах Скандинавії розпочинається активне поширення цієї ідеї до інших країн Європи, Америки, Азії та Африки.
Досвід країн континентальної системи права почав активно вивчатися і в країнах загального права. У 1967 р. закон про створення інституту омбудсмана ухвалюється у Великобританії. Поштовхом до цього стало невдоволення громадян станом адміністрування в країні і зростанням у зв'язку з цим кількості скарг. Але з огляду на специфіку конституційної структури англійської держави, яка передбачає значні повноваження парламенту щодо контролю за діяльністю підзвітного йому уряду, у Великобританії була введена «слабка» модель омбудсмана. Вона характеризується вузькою сферою компетенції, обмеженими засобами правового впливу, а також запровадженням так званого парламентського фільтра, через що було різко обмежено доступ до омбудсмана громадян. Така можливість звернень передбачена лише через парламентаріїв.
Того ж 1967 р. інститут омбудсмана було створено у ряді провінцій Канади. У 1979 р. його запровадили на території Австралії.
У цей же час спостерігається зростання інтересу до інституту омбудсмана і у США. Основою став шведський аналог. Звичайно, інтерес американців до цього інституту ніколи не сягав такого рівня як, скажімо, в Європі, що пояснюється великою роллю судової влади в країні. В США також було запроваджено в окремих місцевостях інституції омбудсманів. У 1969 р. - на Гаваях, у 1971 р. - у Небрасці, у 1972 р. - в штаті Айова. Характерною особливістю США стало запровадження великої кількості омбудсманів на різних рівнях: штату, округу, міста.
У 1976 р. інститут омбудсмана був запроваджений у Португалії, а у 1981 р. - у сусідній Іспанії. Запровадження інституту народного захисника в конституційно-політичній системі Іспанії стало одним із найбільш вдалих державно-правових нововведень після падіння диктатури Франко. Іспанцями обрана «сильна» модель омбудсмана, схожа на шведську. Проте з огляду на специфіку федеративного державного устрою країни на рівні провінцій запроваджені регіональні омбудсмани. Вони повністю незалежні у виконанні своїх повноважень від національного омбудсмана Іспанії, відносини з яким будуються на принципах координації та розмежування сфери компетенції. Таке розмежування, зокрема між регіональним омбудсманом провінції Каталонія та національним омбудсманом Іспанії, здійснюється на підставі двосторонньої угоди. Своєрідність цієї моделі пов'язана з федеративними особливостями Іспанії і, як свідчить досвід, не виправдовує себе у країнах з унітарним адміністративно-територіальним устроєм.
Різні моделі омбудсманів було запроваджено також у Австрії, Бельгії, Ізраїлі, Індії, Італії, на Кіпрі, у Мексиці, у Нідерландах, Франції, Новій Зеландії, ФРН, Швейцарії та ін.
Особливістю французької моделі, запровадженої в 1973 р., є те, що медіатор Франції, де традиційно сильна роль виконавчої влади, призначається Радою міністрів Франції, що є своєрідним винятком у концепції парламентського омбудсмана. Крім цього, у Франції, як і у Великобританії, діє так званий парламентський фільтр, що позбавляє громадян безпосереднього доступу до омбудсмана. На мій погляд, Французька модель омбудсмана цікава тим, що вперше про омбудсмана почали згадувати у якості медіатора, тобто посередника між громадянами та виконавчою владою країни. Хоча суттєвим недоліком є те, що громадяни не мають прямого доступу до омбудсмана.
Нова хвиля ідеї омбудсманства, що сприяла зростанню авторитету та кількості цих інституцій у світі, пов'язана з падінням «залізної завіси» і появою на карті Європи нових держав.
У 1988 р. першою з-поміж країн Східної Європи інститут омбудсмана запровадила Польща. Це був перший експеримент запровадження цього інституту в соціалістичній системі управління. Експеримент виявився вдалим. Інститут речника громадянських прав у Польщі не лише вписався в існуючу систему державних органів, а й активно сприяв багатьом перетворенням, що відбувалися в країні наприкінці 80-х років. Цьому значною мірою сприяв ідейно-політичний нейтралітет омбудсмана, пропаганда принципів правової держави та ієрархії цінностей, орієнтованих на права людини. Польська модель також побудована за «сильним» взірцем. Так, Омбудсман Польщі має право вимагати ініціювання дисциплінарного чи адміністративного провадження, а його повноваження в кримінальному та цивільному судочинстві прирівняні до повноважень прокурора.
Досвідом Польщі скористалися багато інших країн Східної Європи. У 1989 р. інституцію омбудсмана було запроваджено в Угорщині, а у 90-х роках - у Грузії, Литві, Латвії, Молдові, Російській Федерації, Румунії та Узбекистані.
Поширення служб омбудсмана в світі стало поштовхом до створення у 1976 р. Міжнародного інституту омбудсмана, який об’єднує національні інституції більш ніж 50 країн світу, сприяє розвитку концепції омбудсмана в світі за допомогою досліджень, освітніх програм, публікацій і обміну інформацією, а також організації регіональних і міжнародних конференцій.
У 1982 р. викладачі університету м. Інсбрук (Австрія) виступили ініціаторами створення наукового товариства, головним завданням якого стало дослідження феномена омбудсмана в Європі. З 1988 р. товариство отримало статус міжнародної громадської організації і зараз відоме як Європейський інститут омбудсмана. Основними напрямами діяльності цього інституту є поширення та сприяння розвитку ідеї омбудсмана в Європі, підтримка наукових досліджень у цій сфері, сприяння обміну досвідом на національному, європейському і міжнародному рівнях. Членами інституту є більшість європейських інституцій омбудсмана. У жовтні 1998 р. до Європейського інституту омбудсмана було прийнято Українського Уповноваженого з прав людини.
У 1993 р. згідно з положеннями Маастрихтського договору про створення Європейського Союзу було запроваджено посаду омбудсмана в ЄС. Йому було надано право приймати до розгляду скарги будь-якої юридичної чи фізичної особи країни – члена ЄС та проводити розслідування діяльності інституцій і органів Європейського Союзу, за винятком Суду Європейських співтовариств та суду першої інстанції ЄС. Нині проводиться активна робота з підготовки єдиного кодексу поведінки службовців ЄС, що дало б змогу встановити чіткі критерії оцінки їхньої діяльності з боку європейського омбудсмана.
У 1999 р. після тривалих дебатів було запроваджено посаду Уповноваженого з прав людини в Раді Європи. Слід зазначити, що ця посадова особа не цілком вписується в концепцію омбудсмана, оскільки позбавлена такого важливого права, як право провадити конкретне розслідування на підставі скарг громадян або за власною ініціативою. Уповноважений з прав людини Ради Європи покликаний швидше здійснювати освітні функції та координуючу діяльність у галузі прав людини в рамках діяльності цієї європейської інституції. Процес визначення конкретної сфери його компетенції та повноважень ще не завершений. Першим Омбудсманом Ради Європи став Альваро Хиль-Роблес – в минулому Захисник народу Іспанії.
На основі позитивного досвіду країн із розвиненими системами контролю, де, за наявності органів адміністративної юстиції, виникає потреба в публічно-правових засобах захисту – в інституті омбудсмана, цей інститут також був запроваджений у Російській Федерації.
Пропозиція щодо становлення інституту омбудсмана в Російській Федерації почали з’являтися ще з кінця 1980-х років при підготовці проектів нової конституції. Перше офіційне закріплення ця ідея отримала з прийняттям 22 листопада 1991 року Декларації прав та основних свобод людини і громадянина РФ, де встановлювалось, що до компетенції Парламентського уповноваженого з прав людини входить контроль за дотриманням прав та свобод людини та громадянина в Російській Федерації. Також був розроблений проект Закону РФ «Про парламентського уповноваженого з прав людини та громадянина в Російській Федерації». Але в подальшому ідея парламентського омбудсмана не тримала розвитку через нестабільну політичну ситуацію в країні.
Попри це ще до прийняття такого закону в Росії все ж таки існував інститут Уповноваженого з прав людини. А ось офіційно вибрати Уповноваженого змогли лише 20 травня 1998 року після прийняття Федерального конституційного законі «Про Уповноваженого з прав людини в Російській Федерації» 26 лютого 1997 року.
На сьогодні інституція омбудсмана на національному, регіональному та місцевому рівнях існує більш ніж у 100 країнах світу, і ця ідея продовжує поширюватися.
В Україні поштовхом становлення та запровадження інституту Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини стало перш за все прийняття основного Закону держави – Конституції України у 1996 році.
Чинна Конституція України імплементувала всі основні положення міжнародно-правових актів з прав людини і насамперед Загальної декларації прав людини, міжнародного пакту про громадянські і політичні права та міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права, які є одним з найбільших досягнень людства XX ст. у гуманітарній сфері, а також вперше замість фрагментарного набору прав і свобод визначила систему прав і свобод у всіх основних сферах, передбачивши, зокрема, громадянські, політичні, економічні, соціальні і культурні права і свободи людини і громадянина. Додатковою гарантією захисту прав і свобод людини є також міжнародні механізми захисту прав людини, до яких долучилася Україна. Зокрема, ратифікація 17 липня 1997 р. Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р. та приєднання у 1990 р. до Факультативного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 р., Україна також визнала і компетенцію Комітету ООН з прав людини щодо розгляду індивідуальних скарг громадян України на порушення їх прав та свобод, гарантованих цим пактом. Важливою ланкою в механізмі захисту прав і свобод людини і громадянина є Конституційний Суд України, який здійснює судовий конституційний контроль та захист основ конституційного ладу, основних прав і свобод людини і громадянина, забезпечення верховенства права і прямої дії Конституції на всій території України.
Здійснюючи конституційний контроль, Конституційний Суд України справляє значний вплив на діяльність органів державної влади в сфері додержання та захисту прав людини і громадянина, передусім у сфері нормотворчості (законодавства), приймаючи рішення про невідповідність тих чи інших правових актів або їх окремих положень Конституції, даючи тлумачення конституційних норм при розгляді конкретних справ і здійснюючи офіційне тлумачення Конституції і законів України, яке стає обов’язковим для всіх суб’єктів права.
Запровадження спеціального інституту Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини є новацією у державно-правовій системі захисту прав і свобод людини у нашій країні. У Конституції України закріплюється право особи звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого і визначається, що через нього здійснюється парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина. Статус, функції та компетенція Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини закріплені у конституційному Законі України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини», прийнятому Верховною Радою України 23 грудня 1997 р. При розробці цього закону було враховано позитивний досвід інституту омбудсмана (Уповноваженого з прав людини) європейських країн. Віднині цей інститут являє собою універсальний інструмент виявлення і сприяння усуненню порушень прав і свобод людини і громадянина в Україні. Усвідомити природу, функції та мандат нового для України демократичного інституту позасудового захисту прав і свобод людини неможливо без аналізу подібних правозахисних інституцій у демократичних країнах світу. Таким чином, проаналізувавши вище вказані історичні факти створення інституту омбудсмана в різних країнах світу, можна зробити висновок про те, що, незважаючи на різні системи права та правові традиції, омбудсманів починаючи із Стародавнього світу до сьогодення єднає одне – це його якість виступати каталізатором між громадянами та владою за для досягнення єдиної глобальної мети – сприяти ефективному захисту прав і свобод людини та громадянина від свавілля органів державної влади. До того ж, без перебільшення можна сказати, що інституція омбудсмана є не лише бажаним, а й необхідним елементом національної системи захисту прав людини, ключовою ланкою в процесі перетворень у країнах, що стали на шлях демократії та верховенства права.
омбудсман уповноважений захист право людина
Висновки
Проблема дотримання та захисту прав та основних свобод людини та громадянина в Україні сьогодні набула надзвичайної гостроти та актуальності. Однією з головних причин цього явища є те, що відносини у сфері реалізації, охорони і захисту прав і свобод людини та громадянина стали предметом регулювання не тільки внутрішньодержавного права, а ще й міжнародного. Тому кожна держава повинна створити ефективні юридичні механізми забезпечення міжнародних стандартів з прав людини.
З прагненням України приєднатися то лав розвинутих країн світу посилюється потреба удосконалення багатьох сфер діяльності нашої держави, в тому числі найголовнішим є – вдосконалення механізмів захисту прав та основних свобод людини і громадянина. Впровадження міжнародних стандартів та забезпечення державі дотримання конституційних прав та свобод людини та громадянина є основною умовою приєднання України до провідних міжнародних інституцій, що сприятиме зростанню авторитету нашої країни на політичній та економічній арені світу.
В рамках проведеного дослідження автором була здійснена спроба розглянути конституційно-правовий інститут Уповноваженого з прав людини в Україні ті закордоном, шляхом проведення порівняльного аналізу, задля виявлення найбільш ефективних і дієвих механізмів функціонування даного інституту. При цьому зроблені наступні висновки:
1. Етимологічно Уповноважений з прав людини (омбудсман) виконує посередницьку функцію в представлені та захисті прав та основних свобод свого народу. А наявність різноманітних типів (моделей) які існують в різних країнах світу вказує лише на те, яким чином омбудсман здійснює свої повноваження, та які саме додаткові повноваження має омбудсман для того, щоб виконувати своє найголовніше призначення – відстоювати права людини.
2. Незважаючи на різні системи права та правові традиції, омбудсманів починаючи із Стародавнього світу до сьогодення єднає одне – це його якість виступати каталізатором між громадянами та владою за для досягнення єдиної глобальної мети – сприяти ефективному захисту прав і свобод людини та громадянина від свавілля органів державної влади. До того ж, без перебільшення можна сказати, що інституція омбудсмана є не лише бажаним, а й необхідним елементом національної системи захисту прав людини, ключовою ланкою в процесі перетворень у країнах, що стали на шлях демократії та верховенства права.
Отримані в результаті дослідження дані ще раз підтверджують актуальність проблеми захисту прав та основних свобод людини і громадянина, шляхом удосконалення інституту Уповноваженого з прав людини в Україні. Також видно, що назріла нагальна потреба з реформування не тільки понятійного апарату предмету даного дипломного дослідження, а й посилення його впливу на державотворчі процеси в сфері захисту та дотримання конституційних прав та свобод людини та громадянина в Україні державними органами та посадовими особами.
Список використаних джерел та літератури
1. Конституція України// Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30.
2. Європейська конвенція про захист прав і основних свобод людини/ Міністерство юстиції України. – К.: Жовтень, 1998. – С. 72.
3. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права// Міжнародні договори України. – К., 1992.
4. Ждан О. Людина має право на захист права?// Голос України. – 1997. – №3. – С. 5.
5. Зеленцов А.Б. Контроль за деятельностью исполнительной власти в зарубежных странах. – М.: Изд-во РУНД, 2002. – С. 190.
6. Марцеляк О.В. Роль Уповноваженого з прав людини у розбудові демократії в Україні. – Харків: Видавництво НУВС, 2007 р. – 37с.
7. Наулік Н.С. Інститут омбудсмана: досвід порівняльного аналізу// www.comparativelaw.org.ua.
8. Савенко М. Конституційний Суд і омбудсмен у державному механізмі захисту прав і свобод людини та громадянина// Вісн. Конституційного Суду України. - 2000. - № 1. - С. 68-83.
9. Тодика Ю., Марцеляк О. Інститут омбудсмена: світові моделі і досвід // Вісник Академії правових наук України. – 1998. - №2 (13). – С.57-66.
10. Трумпель К.Б. Уполномоченный Бундестага ФРГ по обороне как пример деятельности военного омбудсмана// Правоведение. – 1998. -№4. – с.36-42.
11. Шемшученко Ю.С., Мурашин Г.А. Институт омбудсмена в современных буржуазных государствах// Советское государство и право. – 1971. – №1. – С.139.
12. Институт Уполномоченного по правам человека в субъекте РФ: Учеб. пособие/ Под редакцией А.Ю. Сунгурова. – СПб: Норма., 2003. – 312 с.
13. Комментарий к Федеральному конституционному закону «Об Уполномоченном по правам человека в Российской Федерации» / Бойцова В.В., Бойцова Л.В. – М.: «Норма», 1997. – 128 с.
14. Омбудсмен на европейском континенте. Служба защиты прав человека и гражданина. Мировой опыт/ Бойцова В.В. - М., 1996. – 235 с.
15. Охрана прав граждан в зарубежных странах: институт омбудсмена (сравнительный аспект). – М., 1991. – 12 с.
16. Парламентский контроль за админнстрацией (институт омбудсмана)/ Хиль-Роблес А.— М.: Ad Marginem, 1997. – 335 с.
17. Права человека. Учеб. / Отв. ред. Е.А. Лукашева. – М., 1999. – 430 с.
18. Правовой институт омбудсмена в условиях современного общественного развития. – М., 1992.
19. Служба защиты прав человека и гражданина: Мировой опыт/ Бойцова В.В. – М.: БЕК, 1998. – 408 с.
20. Сравнительное конституционное право. – М., 1999. – 311 с.
21. Стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні. Перша щорічна доповідь Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини/ Карпачова Н.І. – К.: Книжкова друкарня Наукової книги, 2000. – 377с.
22. Декларация прав и свобод человека и гражданина РФ от 22.12.1991 г.// Ведомости Съезда народных депутатов РСФСР и Верховного Совета РСФСР. – 1991. – №52.
23. Из истории омбудсмана// материалы сайта центра по правам человека в Молдове.– www.ombudsman.md.
24. Утвердження інституту омбудсмана у світі// матеріалі сайту – www.ombudsman.kiev.ua. – 2000 р.
Размещено на
