Це було визначним досягненням, заслуга за яке припадає на невелике(і спершу навряд чи представницьке) тріо чеських і словацьких вигнанців: Томаша Масарика, Едварда Бенеша та Мілана Штефаника. Вони досягли помітних успіхів, переконуючи лідерів держав Антанти в тому, що заміна Австро-Угорщини кількома незалежними національними державами була не лише неминучою, але також бажаною, виходячи з перспектив Антанти та загальноєвропейських. Тільки протягом одного-двох останніх років війни чеська громадська думка, яку вкрай дратували втрати, втома, урядова софістика та зростання підозри, що військові цілі Троїстого союзу були ворожі навіть поміркованим національним прагненням слов’янським народам Східно-Центральної Європи, дійшла розуміння та схвалення радикальної, незалежно налаштованої діяльності Масарика та його групи на Заході. Втім, саме в останній тиждень жовтня 1918 року, коли імперська влада була справді зруйнована, група провідних чеських політиків, які відбула з Праги для консультацій з лідерами-вигнанцями в Женеві. Перервала свою подорож у Відні для переговорів з тоді вже безвладними габсбурзькими офіційними особами. Вчинивши так, вони продемонстрували міцність цього традиційного тяжіння до чеської політичної свідомості.
Вимоги Чехословаччини, представлені Антанті в Парижі 1919 року, ґрунтувалися на двох радикально відмінних, справді несумісних принципах:
а) історичні кордони, спрямовані проти судетських німців та польського націоналізму в Богемії, Моравії та чеській Сілезії;
б) національність, спрямована проти історичних кордонів Угорщини в Словаччині та Карпатській Русі. Не лише ця суперечність руйнує логіку справи чехів, але їхня моральна репутація ушкоджувалася очевидною брутальністю проти поляків у Тешені в січні 1919 року. Їхня політична добропристойність була згодом підірвана невиразними воєнними діями проти угорських частин Бела Куна у Словаччині в травні того ж року. Агресивність і слабкість – завжди сумнівне поєднання. До того ж, влітку 1919 року мирна конференція в Парижі взяла до відома заяву бурхливого словацького лідера отця Андрея Глінки про те, що стосунки між чехами і словаками – “державної нації” у новій республіці – були аж ніяк не сердечними, як досі твердили чеські представники. Таким чином, хоча лідери Антанти вирішили погодитися з різними чеськими вимогами і підтвердити їх, відчувалося, що одразу після того вони вже почали скептично ставитися до довготривалої життєздатності цих нових територіальних упорядкувань.
Саме для захисту історичних богемсько-моравських кордонів чехи мали перш за все боронитися проти руху судетських німців за відмежування та подальше “усиновлення” Австрією та Великою Німеччиною. Приблизно три з чвертю мільйони німців (найбільша подібна громада фольксдойче у будь-якій ненімецькій державі) сторіччями розселялася в круговій зоні гірських територій всередині кільця цих кордонів і були надзвичайно свідомі того факту, що раніше вони були домінуючою нацією. Нині вони наполягали, майже одностайно в усьому внутріполітичному спектрі, на тому, щоб застосовувався вільсонівський принцип самовизначення народів і щоб за ними визнавалося право вийти з нової Чехословаччини. 29 жовтня 1918 року, через день після проголошення незалежної Чехословацької республіки, богемсько-німецькі депутати старого імперського Рейхсрату у Відні проголосили “Дойчбьохмен” областю Австрії, а наступного дня їхні моравські та сілезькі співвітчизники так само проголосили “Судетенланд” австрійською областю. Тимчасові уряди цих двох начебто областей були засновані у Ліберці(Рейхенбергу) та Опаві(Троппау), і повторні звернення щодо підтвердження повноважень були надіслані президену Вільсону. При перегляді того факту, що західні та північні райони цих самопроголошених областей межували радше з німецьким Рейхом (Баварія, Саксонія, прусська Сілезія), ніж з Австрією, від якої вони відокремлювалися просторими материнськими чеськими землями, з’ясувалося, що кінцевим присвоєнням після цих проголошень було попереднє власне входження Австрії до складу Великої Німеччини. Цим присвоєнням поділилася нова Австрійська національна тимчасова асамблея, коли вона і схвалила вірність тих богемсько-моравських німців, і 12 листопада проголосила Австрію “складовою частиною німецької республіки”. В такий спосіб Відень виявив волю, але цьому бракувало сили, аби допомогти судетським німцям уникнути включення до складу Чехословаччини.
З другого боку, для самого німецького уряду доля судетських німців, які не належали до імперії Бісмарка-Вільгельма, на той момент поразки та революції мало що важила. Отже, він не надав їм серйозної підтримки, коли частини Чеського легіону, які щойно повернулися додому з Франції та Італії, взялися окуповувати зони з німецькою людністю і в такий спосіб відновити цілісність історичних богемських земель протягом наступних тижнів. Обласні столиці “Дойчбьохмену” та “Судетенланду” здалися чехам відповідно 16 і 18 грудня, а решта місцевостей – на Різдво. Відсутність тоді військового опору місцевих німців чеській окупації була наслідком не лише слабкості, але також усвідомлення того, що Антанта на мирній конференції прагнула б ухвалити плебісцити, результати яких мали б бути вирішальними. Три місяці перегодом, коли стало ясно, що очікування були помилкові, місцеві німці запізніло влаштували масові демонстрації протесту, кинулися на казарми жандармерії 4 березня 1919 року, в день відкриття Австрійської національної асамблеї, у виборах до якої чеська влада, що перемогла, їм не дозволила взяти участь. При розгоні демонстрації п’ятдесят два німці було вбито. А вісімдесят чотири поранено чеськими жандармами та військовими.
Кілька територій, що об’єдналися в кордонах нової Чехословаччини, доти ніколи не були об’єднаними, як суверенна держава, ба навіть адміністративна сутність в іншій державі. Позбавлена етнічної, релігійної, культурної, історичної або фізичної єдності, нова Чехословаччина зіткнулися із завданням компенсувати відсутність такої єдності створенням політичної єдності завдяки застосуванню такої політичної та адміністративної вправності, якою чеська еліта володіла великою мірою. Проблема була величезна, але джерела, які Прага могла залучити до спроб її вирішення, також були вражаючі.
Чехословаччина була перш за все найбагатшою з “держав-наступниць”, які походили із зруйнованої Габсбурзької імперії. Її території не винищувались і не спустошувались під час війни, і вони разом містили понад дві третини промисловості, але лише чверть населення і одну п’яту площі колишньої імперії. Це правда, що значна частина тієї промислової потужності перебувала в руках судетських німців і що чехословацька промисловість, отже, була позбавленою колишнього безпечного внутрішнього імперського ринку і залежною натомість від несподіванок кількох міжнародних систем торгівлі, валют і тарифів. Однак, незаперечно, що Чехословаччина вийшла з війни з унікальними економічними здобутками, особливо тому, що їй також пощастило з досить багатими сільськогосподарськими угіддями, аби відтворити їхню теоретичну здатність до більшого ступеня самозабезпеченості, ніж будь-яка держава в Центральній Європі. Її воєнна промисловість була більшою за італійську. І навіть наприкінці 1930-х років, після шалених спроб усіх її сусідів розвинути свою важку промисловість, Чехословаччина все ще виробляла половину сталі та чавуну всієї Східно-Центральної Європи, тобто стільки, скільки всі інші держави цього регіону разом. Додатковими активами були високі рівні письменності та освіти серед чеського та німецького секторів населення і здібності добре підготовленої, добропорядної та ефективної, хоч і малорухливої, чеської бюрократії, якої чисельно було досить, аби обслуговувати Словаччину та Карпатську Русь , так само як і західні, історичні області. Навіть клиноподібне географічне вкорінення Чехословаччини в осердя давньогерманської території могло, за певних обставин, пояснюватися як здобуток, оскільки це надавало їй загальноєвропейського стратегічного значення, і її кільцеподібні гірські кордони були підкреслено сприятливі для захисту. Проблем протистояння політичної еліти країни полягала в тому, чи всі ці активи могли б бути використані, аби взяти гору над властивими Чехословаччині слабкостями.
Після трохи більше року обговорення, під час якого мала проміжну законну силу тимчасова конституція від 13 листопада 1918 року, цю чехословацьку мету було досягнуто схваленням остаточної конституції держави 29 лютого 1920 року. З 155 голосів, необхідних для того, щоб пройщли різні статі та пункти конституції, 104 були віддані одностайно, а решта 50 вважали, що партії лівиці та центру перемогли тих правих, які, в будь якому разі, майже напевно знову були представлені в цьому повоєнному органі завдяки рішенню використати повернення як основи австрійського Рейхсрату 1911 року. Чехословацьке пристрасне бажання досягти майже цілковитої одностайності було настільки спільним, а прагнення уникнути червоного або білого терору(який яскраво проявився у сусідній Угорщині 1919 року) настільки всеохоплюючим, що кінцевий конституційний документ повинен розглядатися, як ідеологічний компроміс, радше, як перемога центру та лівиці.
Поєднання (а) обов'язкового загального виборчого права на парламентських виборах, (б) "фіксованого порядку" у списку кандидатів, розміщеними відповідними партіями в загальній системі пропорційного представництва, і (с) правила, на якому наполягав Виборчий суд, що депутат або сенатор має покинути своє місце на вимогу своєї партії (оскільки, за чехословацькою теорією, виборчий мандат надається партії, а не кандидатові), додавало величезної ваги влади керівництву кількох партій. В їхніх руках загальний електорат, так само як парламентські місця, політично та законодавче скорочувалися до простих помічників та підлеглих. Дійовий суверенітет партійних лідерів обмежувався лише тією мірою, до якої вони могли обирати, аби дозволити певні вільні дебати за умов таємниці в парламентських партійних клубних кімнатах, перш ніж оприлюднювати свої особливі позиції у відкритому обговоренні. (Членство в парламентському партійному клубі було юридичне обов'язковим для кожного депутата і сенатора; незалежність була виключена). Звичайно, треба було припускати, що, з огляду на велику кількість політичних партій, визначної згуртованості та стабільності чехословацьких коаліційних урядів не можна було б зберегти без цієї до певною міри суворої системи дисципліни. Таким чином, хоча ця політична ефективність коаліційної системи передає престиж парламентської системи країни, той факт, що для досягнення цього, "реальна" справа політиків була висмикнута з публічної арени, зменшує цей престиж. До того ж, пристрасне бажання та потреба компромісу в урядових коаліціях реалізувалися в постійно зростаюче вторгнення уряду в цілому в окремі департаменти стосовно адміністративних і штатних, так само як і політичних справ. Тут знову наслідки були мішані: бажаний ступінь координації та єдності адміністрації вартий повільної та важкої процедури.
А. Чеські та словацькі партії
1."Найстарішою" чеською політичною партією з точки зору ідеологічного походження, якщо не організації, була Національно-демократична партія, спадкоємиця руху Младо-чехів дев'ятнадцятого сторіччя, до якої додалися деякі менші та пізніші утворювання. Вона була націоналістичною, схильною до того, щоб бути шовіністичною, панславістською, консервативною та антиклерикальною, і протягом міжвоєнного періоду постійно рухалася в бік правиці, висунувши спільний виборчий список з чеськими фашистами на виборах 1935 року. Підтримана вищими буржуазними комерційними та промисловими колами так само як націоналістичними сегментами інтелігенції, Націонал-демократична партія ніколи не досягала великої виборчої потуги поза межами своєї первісної бази в Богемії. Втім, завдяки її традиційному престижу, її вправному керівництву, її пронизливому впливу в високих державних структурах її контролю над численною високоякісного пресою, її сильній організації в столичному місті Празі та її оздобленнню багатьма видатними культурними постатями, дійсна вага цієї партії була більша за показники виборів і варта обговорення. Її сильний лідер Карел Крамарж був одним з архітекторів руху за незалежність, його проросійська “внутрішня” діяльність у передвоєнний та воєнний час відповідала за інтенсивністю та мужністю, коли не ефективністю, “зовнішній” діяльності його прозахідного (і успішнішого) суперника — Масарика.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16
