Маркс у своєму листі до Кугельмана говорить: "Історія носила б дуже містичний характер, якби "випадковості" не грали ніякої ролі. Ці випадки входять, самі складовою частиною в загальний хід розвитку, врівноважуючи іншими випадками. Але прискорення в сильному ступені залежить від цих "випадків", серед яких фігурує також і такий "випадок", як характер людей.
У наших умовах така випадковість, як характер людини, що стоїть на
чолі руху , на чолі партії і робітничого класу , характер Сталіна , грає
воістину фатальну роль. В умовах пролетарської диктатури, що зібрала у
своїх руках усі важелі економіки, що володіє апаратом, у десятки разів
більш могутнім і розгалуженішим , чим апарат будь-якої буржуазної держави,
в умовах безроздільного панування в країні однієї партії і гігантської
централізації всього партійного керівництва - роль генсека величезна.
Його особисті якості здобувають виняткове політичне значення.
Саме тому Ленін у своєму "Заповіті" давав таке виключне значення
особистим якостям Генсека, саме тому Ленін, знаючи особисті якості
Сталіна, наполегливо у своєму "Заповіті" підкреслював необхідність зняття
Сталіна з посади Генсека і заміни його більш перспективним для цієї ролі
обличчям.
"Тов. Сталін, ставши Генсеком, зосередив у своїх руках величезну владу, і я не упевнений, чи зуміє він завжди досить обережно користуватися цією владою", - говорить далі Ленін.
Сталін ,коментуючи "Заповіт", як звичайно за допомогою софізму, зводить усю справу до брутальності, відволікаючи увагу від інших якостей, про які Ленін говорив. Тим часом саме ці якості і мають вирішальне значення.
Сталін недостатньо вірний інтересам партії, недостатньо чесно
виконує свої обов'язки. Саме в цьому суть характеристики, даної Леніном
Сталіну. І якщо ці свої якості Сталін при Леніні ховав, маскував,
придушував, то після Леніна він дав їм волю.
Далі Ленін відзначає нетерпимість Сталіна до думок інших. Це якість
у з'єднанні нелояльністю, нечесністю привело до того, що він, не терплячи біля себе людей самостійної, незалежної партійної думки, людей що
духовно, ідейно, теоретично стоять вище нього, спираючись на партапарат
і ГПУ, вибив їх з керівних посад, роздув їхні минулі помилки і "винайшов"
десятки нових, обдурив партію, тероризував партійні маси і на місце
зганьблених їм керівників партії поставив людей обмежених у теоретичному
відношенні, але ручних, покірних холуїв і підлесників, готових "визнати"
будь-яку його "теорію" за ленінську, будь-яку його антиленінську статтю за
"історичну".
Що стосується ввічливості Сталіна стосовно товаришів, чого жадав від
Генсека Ленін, то зразком може служити його "історичний лист у
"Пролетарську революцію" , де сила доказу пропорційна силі крику вождя,
що почуває себе в партії і країні, як у своїй вотчині, де він вільний
страчувати і милувати всякого.
Спочатку обережно, а потім усе сміливіше скидаючи із себе маску
"скромного" старого більшовика, якого партія "змусила" нести важкий тягар
Генсека, він усе більш явно виявляв прагнення пробратися у пантеон великих
людей, не гидуючи ніякими засобами. Уже свій п'ятидесятилітній ювілей він перетворив у "коронування на царство". Тисячі самих підлих, мерзенних
резолюцій, привітань від "мас", вимуштруваних партійним, профспілковім і
радянським апаратом, адресованих "дорогому вождю , " кращому учню Леніна
", геніальному теоретику , десятки статей у "Правді", у яких автори
називали себе учнями Сталіна - таке основне тло ювілею.
Нарешті, "історична" стаття Сталіна в "Пролетарській революції"
остаточно і з усім цинізмом виявляє його щирі наміри. Переробити
історію так, щоб Сталін зайняв у ній "належне" йому місце великої людини
- от таємний зміст статті Сталіна.
Якщо під час державного перевороту Луї Бонапарта, населення Парижу в плині декількох днів чуло гуркіт гармат, то під час державного перевороту Йосипа Сталіна партія в плині декількох років чує "пальбу" наклепу й обману. Результатів Сталін, як і Луї Бонапарт, домігся : переворот звершено, особиста диктатура, сама не прикрита , облудна здійснена.
Основна когорта соратників Леніна з керівних посад знята , і одна частина сидить по в'язницях ,інша, що капітулювала, деморалізована й обпльована, тягне жалюгідне існування в рядах партії, треті, що остаточно розклалися, - перетворилися у вірних слуг "вождя" - диктатора.
У чому сутність безпринципного політиканства ? У тім, що по одному питанню сьогодні дотримуються одних переконань, а назавтра-прямо протилежних. Сьогодні доводиться одне, а назавтра по тому ж питанню, при тих же умовах - інше. При цьому безпринципний політикан і в тім і в іншому випадку вважає себе правим і послідовним. Він спекулює на тім, що маси сьогодні часто забувають про те ,що їм говорилося й обіцялося вчора ,а назавтра забудуть те, що їм говорилося сьогодні. Якщо ж маси зауважують трюк, то безпринципний політикан свій перехід на іншу точку зору намагається обгрунтувати тим, що тепер нібито політична й економічна обстановка з відношенням класових сил , радикально змінилася і тому потрібні інша політика, тактика, стратегія та інше.
Марксист-ленінець зміну політики , тактики і стратегії виводить з
дійсної зміни соціально-економічної обстановки і відносин класових сил.
Безпринципний політикан, якщо навіть він і прикриває безпринципне
політиканство марксистсько-ленінської фразеологією, навпаки, зміні своєї
особистої поведінки підкоряє аналіз і висвітлення соціально-класової
обстановки.
Партійний апарат і сталінські кар'єристи завзято на всіх перехрестях
викрикують про те, що Сталін - великий теоретик і вождь, геніальний учень
Леніна. Його ім'я в даний час ці "учені" кар'єристи ставлять поруч з
іменами Маркса, Енгельса і Леніна. Усякого, хто цього не робить, беруть під
сумнів і "обстріл".
Сталін, учепившись за Маркса, Енгельса і Леніна, за їхньою спиною має намір пробратися в ряди вчителів робітничого класу. Якщо історія не визнає його великою людиною, то він не має наміру признавати історію і за допомогою своїх "учених" кар'єристів хоче переробити її заново, якщо він ніколи не здатний піднятися на вершини теоретичної і духовної величі Маркса, Енгельса і Леніна, то він має намір, навпаки, їх опустити до рівня своєї власної незначності; якщо пануючі класи за допомогою обробки свідомості мас перетворювали іноді геніальних людей в авантюристів, то чому ж пануюча кліка авантюристів не може його перетворити в геніальну людину!
Ленін був вождем, але не був диктатором; Сталін, навпаки, є диктатором, але не є вождем.
Яка різниця між вождем і диктатором ?
Справжній вождь висувається насамперед рухом мас, він опирається в
першу чергу на маси і на їхню довіру, він зв'язаний з масами, постійно
обертається серед них, він йде на чолі їх, говорить їм правду , не
обманює їх, і маси переконуються на власному досвіді в правильності його
керівництва і його підтримують. Такий був саме Ленін. Диктатор,
навпаки, здебільшого приходить до влади чи через революцію, чи після
спаду хвилі революції, чи через внутрішні правлячої кліки, чи через
переворот, спираючись на державний чи партійний апарат, армію, поліцію.
Диктатор опирається в основному не на маси, а на свою вірну кліку, на
армію, на партійний апарат; він не зв'язаний з масами, він може з ними
загравати і лестити їм, але він обманює маси, він править не тому, що
маси йому довіряють, а найчастіше всупереч цьому. Політика диктатора це
політика внутрішніх закулісних комбінацій, політика підбору особисто
йому вірних людей, політика виправдання , захисту і звеличування його
панування.
Сталін не був справжнім вождем, але йому тим легше було в ході подій перетворитися в дійсного диктатора. Свою роль він зайняв не завдяки підтримці мас. Він прийшов до свого безроздільного панування шляхом хитрих комбінацій, спираючись на купку вірних йому людей і апарат і за допомогою обдурювання мас. Він відірваний від мас, він тримається не на довірі мас, а на тероризуванні їх.
Сталін увів поняття "ворог народу". Цей термін відразу звільняв від
необхідності всяких доказів ідейної неправоти людей, з якими ти ведеш
полеміку: він давав можливість усякого, хто в чимось не згодний зі
Сталіним, хто був тільки запідозрений у ворожих намірах, усякого піддати
самим жорстоким репресіям, з порушенням усяких норм революційної
законності. Це поняття "ворог народу" власне кажучи вже знімало,
виключало можливість ідейної боротьби вираженням своєї думки з тих чи
інших питань навіть практичного значення. Основним і, по суті справи,
єдиним доказом провини робилося, усупереч усім нормам сучасної юридичної
науки, "визнання" самого обвинувачуваного, причому це "визнання", як
показала потім перевірка, виходило шляхом фізичних мір.
Це привело до кричущих порушень революційної законності. Тобто для обґрунтування фізичного знищення людей і була уведена формула "ворог народу".
Навряд чи можуть привести до істини спроби зрозуміти сутність сталінського культу особистості шляхом прив'язки усього, що відбулося в часи правління Сталіна, до одного лише цього імені. Точно так само неможливо пояснити культ особистості "російською любов'ю до монархізму".
В історичних аналогіях пропадає саме головне й істотне, а саме
уявлення про історичну унікальність того, що відбулося в нас у часи
Сталіна, в Італії - у часи Муссоліні, у Німеччині - у часи Гітлера, а в
Камбоджі - у часи Піл Поту: жорстока ізоляція і знищення мільйонів людей,
геноцид, що здійснюється або по класовій або по національній ознаці.
Уже саме по собі така кількість жертв, ліквідація цілих націй, свідчить про виникнення зовсім нової ситуації. Для того, щоб знищувати мільйони людей, потрібний величезний апарат, починаючи від наркомату міністерства і кінчаючи нижчими чиновниками - чиновниками охорони, що спиралися, у свою чергу, на негласних чиновників із середовища самих ув'язнених.
Причому мова йшла не про одиничний акт скасування мільйонів людей, але про його перманентний характер, про розтягування цього акту в часі, перетворення в елемент способу життя. Мова йде про визначення в постійно діючій системі знищення, на котру, як на свою "ідеальну модель", орієнтується вся інша бюрократія. Саме з головної задачі - постійного скасування величезних людських мас - починається якісна відмінність адміністративної системи тоталітарних режимів - тоталітарної бюрократії від авторитарної бюрократії традиційних суспільств і раціональної бюрократії індустріальних капіталістичних суспільств.
Принципово важливо і те, що знищення здійснювалося по проявах людини не тільки в політиці, економіці, ідеології, але і в науці, у загальній культурі, у повсякденному житті. Це і робило нову бюрократію універсальним інструментом управління, інструментом прямого насильства, що спирається на силу зброї ("Ваше слово, товариш маузер...").
Але і це ще не усе. Не було такої області, включаючи побут
(головний об'єкт нападок з боку "лівих" письменників і публіцистів, що
перетворювали побут у предмет офіційного маніпулювання з сторони
"пролетарської диктатури"), сімейні відносини (згадаємо Павлика Морозова),
нарешті, навіть відносини людини до самого себе, на право розпоряджатися
якою не претендувала б ця бюрократія. Їй належало остаточне рішення щодо
того, яким повинний, а яким не повинний бути задум чергового літературного
задуму. Сталін користався цим правом у відношенні самих великих
художників, щоб дати приклад своїм підлеглим, як їм керувати художниками
краще. Під дулом пістолета людей змушували робити те, що в корені
суперечило їхній природі.
Не знаючи ніяких обмежень у своєму прагненні до влади, бюрократія тоталітарного типу не має і ніяких гарантій свого існування, незалежних від волі Вождя. Тим часом, для нього єдиним способом утвердження абсолютної влади над бюрократією було постійне її перетряхування, чищення бюрократичного апарату. Це, якщо хочете, міра самозахисту. Верхівка бюрократичного апарату тоталітарного типу точно так само схильна до пожирання Вождя, як він сам - до винищування своїх можливих конкурентів і спадкоємців.
А це створює усередині апарата ситуацію граничної напруженості - перманентного НП, - яка за допомогою цього самого апарату створювалася усередині суспільства в цілому, коли в ньому "зрізали" один шар за іншим.
Було б спрощенням вважати, що такого роду механізм розширеного відтворення бюрократії (через її перманентне перетряхування) спершу існував у голові її творця у виді "проекту" і тільки потім був реалізований вже в дійсності. Цей механізм відпрацьовувався в міру росту бюрократії, що супроводжувалась - уже після смерті В.И.Леніна - усе більш виразним бажанням бачити на чолі "свою людину".
Фракційна боротьба, що стала очевидною відразу ж після смерті
В.И.Леніна, вже незабаром розкрилася як боротьба за владу над апаратом,
боротьба, у якій переможця визначив сам апарат. Це специфічне соціальне
утворення. Воно здатне забезпечити людям, його складовим, визначені
привілеї, гарантувати їм саме головне - особисту безпеку і більш чи менш
тривале функціонування. Чим більшими були привілеї апаратників вищого
ешелону бюрократичної влади, тим більше реальним ставав ризик у будь-яку
хвилину заплатити за них життям. З однієї сторони, затверджуючи себе як
знаряддя політичної влади , цей парадоксальний соціальний апарат
збільшував владу свого Вождя. Однак чим абсолютніше ставала ця влада, тим
менш гарантованим було існування кожного нового покоління тоталітарної
бюрократії.
Деякі функції тоталітарного апарату іноді розглядають як його функціональне виправдання. Насамперед мається на увазі "наведення порядку", а також зосередження людських і матеріальних ресурсів на тій чи іншій вузькій ділянці. При цьому чомусь щораз забувають про головний критерій оцінки соціальних функцій - про ціну, котру приходиться платити країні і народу за її виконання.
Коли сьогодні чуєш: "При Сталіні був порядок!", то так хочеться запитати - якою ціною був досягнутий цей "порядок".
І чи був це дійсно "порядок"?
За десятиліття свого функціонування сталінська бюрократія довела, що
вона здатна "наводити порядок" лише одним єдиним способом: спочатку
суспільство чи окрема його "ділянка" приводять у соціально-аморфний стан,
руйнують усі його зв'язки, усю складну структуру, а потім вносять у нього
"елемент організації ", найчастіше взявши за зразок військову організацію.
Причому військову організацію знов-таки зовсім особливого типу, де,
наприклад, "червоноармієць повинний боятися каральних органів нової влади
більше, ніж куль ворога".
Звертання В.И.Леніна до непу говорить про те, що він бачив
можливість іншої, не тоталітарної модернізації економіки дореволюційної
Росії. Однак ця можливість являла собою цілком реальну погрозу для
бюрократичного апарату. Тому що там, де між господарськими ланками
складалися нормальні економічні відносини, нестача у спеціальній фігурі
бюрократичного посередника і контролера відпадала. У ході співіснування
бюрократичних і економічних способів господарського розвитку країни
останні явно демонстрували свої переваги - як з точки зору гнучкості, так
і з погляду раціональності і дешевизни.
Проходять роки, тоталітарна бюрократія тріумфує, зазиваючи визнати її
великі перемоги завдяки соціалізму. Однак, аплодуючи своєму Вождю, що
оголосив перемогу соціалізму, бюрократія погано представляла, що означає
ця перемога для неї самої. У першу чергу, для її вищого ешелону. Усе в
країні виявилося тепер у владі бюрократичного апарата, і тому
"внутрішнього ворога", без якого функціонування цього самого апарата
немислимо, уже ніде було шукати, крім як усередині, у своєму середовищі. Ця
тенденція пробивала собі дорогу - боротьба з ворогом ставала для Вождя
основним засобом керування непомірно великим апаратом. Йому нічого не
залишалось робити, крім як затверджувати владу засобами терору, при
зростаючих подачках тим, хто приходив на місце репресованих.
Вождь тоталітарної бюрократії - це не тільки її рушійна і направляюча
сила, але і самий уразливий її пункт. У руках Вождя зосереджується
стільки ниток, за допомогою яких він приводить у рух неосяжний
бюрократичний апарат, що його смерті не буде відразу найдена відповідна
заміна, відповідна в тім розумінні, що новий Вождь повинний бути готовий
здійснити нову міру - чергове кровопускання.
Література.
1. Себайн Д.Г., Торсон. "Історія політичної думки". К.: Основи, 1997.
2. Волкогонов. "Тріумф і трагедія". Політичний портрет Сталіна. К.:
Політвидав України, 1989-1990.
