Молодший син президента до недавнього часу він жив з матір’ю в Рижковичах і в столиці з'явився тільки після вступу до Білоруського державного університету. Там він вивчає міжнародну справу
В 1990 році О.Г.Лукашенко стає народним депутатом, його обирають у Верховну Раду Республіки Білорусь: "виступаючи в парламентських дебатах, рішуче критикував крайні точки зору політиків, оголяючи слабкі сторони їх позицій. Гранично відверто виказував свої погляди по найскладніших проблемах, був непримиренний до демагогії, кон'юнктурі, обурювався формальним відношенням до доль народу".
На посту голови комісії Верховної Ради з боротьби з корупцією (так її називали в народі) О.Г.Лукашенко проявив себе як активний і безкомпромісний народний депутат з своєю особливою позицією по головних напрямах реформування і демократизації країни. Про його непідкупність і рішучість дізналася вся білоруська громадськість.
10 липня 1994 року після складної боротьби з п'ятьма іншими кандидатами, що представляли весь спектр політичних сил країни, О.Г.Лукашенко був вибраний Президентом Республіки Білорусь. Він одержав більш 80% голосів виборців. Таким чином "в умовах наростаючої кризи, різкого падіння рівня життя більшості народу приступив до послідовного виконання програмних обіцянок, перш за все, до формування національної державності".
Олександр Лукашенко – політик, який вже тривалий час керує білоруською державою. Його постійно критикують опоненти всередині країни, його вкрай негативно сприймає Захід, але він впевнено контролює ситуацію у країні та демонструє здатність істотно впливати на загальний розвиток подій у пострадянському просторі. Олександр Лукашенко є політиком нової пострадянської генерації, що не належала до партійно-господарської номенклатури . На відміну від більшості політиків, що почали свою кар'єру в цей час, він став лютим і непримиренним супротивником номенклатури, боровся і бореться з ліберальною демократією західного зразка. Тому О.Лукашенко з ентузіазмом зустрів горбачовську перебудову, яка збіглася з його приходом на самостійну керівну роботу – його призначили директором радгоспу. Як практична людина, він швидко зрозумів, що настав його час, і відразу ж опинився на передньому краї економічних перетворень. Як людина прагматична, "від землі", він зрозумів, що процеси перебудови, демократизації дають можливість без ризику обходити жорсткі номенклатурні правила гри і сприяють швидшому кар'єрному сходженю.
Новачку, що вперше втрутився у політичну боротьбу, довелося випробувати на собі всю міць адміністративно-командної системи. Його попереджували, йому всіляко заважали, про нього поширювалися чутки, його прагнули дискредитувати тощо.
Але до виборчої парламентської кампанії в Білорусі 1990 року О.Лукашенко прийшов випробуваним бійцем. Політика ставала для нього найбільшою пристрастю. О.Лукашенка висунули кандидатом у народні депутати БССР по Шкловському виборчому округу № 310 на зборах уповноважених колгоспу "Маяк". Він переміг у другому турі, отримавши 68,21% голосів виборців. І це була його перша перемога над партрадянською номенклатурою.
Надзвичайно розвинена політична інтуїція допомагала йому орієнтуватися на необхідне відповідно до нових умов. Вже у травні 1990 року з трибуни сесії О.Лукашенко звинуватив ЦК КПБ і особисто першого секретаря ЦК Е.Соколова у тому, що його політика спрямована на захист власних корпоративних інтересів. У останній рік існування СРСР О.Лукашенко стверджував, що заперечення суверенітету буде продовженням "наших мук". Саме він вніс у зал засідань Верховної Ради біло-червоно-білий прапор (символ національно-демократичної опозиції), який тоді саме став державним прапором Республіки Бєларусь. Так почав створюватися стійкий образ чесного, щирого і справедливого політика, захисника народу. Молодий депутат напрочуд швидко знайшов свою політичну нішу між парламентською більшістю й опозицією – став своєрідним посередником, що закликав до компромісів в інтересах спільної справи.
Аналізуючи постать О.Лукашенка, необхідно звернути увагу на разючу відмінність його тодішніх від нинішніх поглядів. Радянський режим він оцінював однозначно негативно, характеризував його як порочний, неефективний, недемократичний. Тепер увесь пропаґандистський талант він спрямовує на підсилення в суспільстві ностальгії за минулим, шкодує про руйнацію колишньої системи і, по-справжньому закликає відновити певні її складові. Якщо на початку 90-х він стверджував, що на селі утворилася кріпосницька, феодальна, командно-адміністративна система врядування, що люди "бояться висловити свою думку", то сьогодні білоруський президент твердо захищає колгоспно-радгоспний лад, переслідуючи тих, хто наважився висловитися "проти". Якщо раніше з основних політичних питань він голосував у Верховній Раді разом з опозицією, то згодом почав підтримувати керівну більшість, а з низки питань опинився в одному таборі з комуністами.
Зміна позиції О.Лукашенка почалася з того, що він став позитивно ставитися до уряду В.Кебича, який всіляко гальмував ринкові реформи, і включився у критику С.Шушкевича, який асоціювався з демократами.
Змінилося також ставлення О.Лукашенка до приватизації. Спочатку він критикував її за те, що вона виродилася в "прихватизацію", але вже в січні 1993 року він закликав голову комісії ВР з економічної реформи Л.Козика виявити громадянську мужність і зняти з порядку денного сесії законопроект про роздержавлення та приватизацію державного майна. До того ж додамо, що О.Лукашенко підтримав і рішення ВР про скасування своєї постанови про припинення діяльності КПБ-КПРС, прийнятої через кілька днів після краху московського путчу.
Згодом О.Лукашенко негативно поставився і до розпаду СРСР. Вже у листопаді 1991 року він голосував проти створення Білоруссю власних Збройних Сил. Потім у ході запеклої парламентської боротьби він проголосував за приєднання РБ до Ташкентського договору про колективну безпеку. Широко відомий міф, дотепер поширюваний самим О.Лукашенком, що він був єдиним депутатом ВР Білорусі, який голосував проти Біловезьких угод.
Зміни у позиції відбиваються і на практичних діях політика. У серпні 1993 року, у розпал політичної конфронтації між виконавчою та законодавчою гілками влади в Росії, О.Лукашенко у складі делегації з чотирьох впливових депутатів Верховної Ради їде до Москви.
Там відбулися переговори про політичний союз Білорусі і Росією зтР.Хасбулатовим та його оточенням. Третього вересня 1993 року у Мінську відбувся організований комуністами та проросійськими політичними силами і підтриманий урядом Конгрес народу Білорусі. Його кульмінацією стала полум'яна промова О.Лукашенка. Під бурхливі овації він заявив, що готовий "навколішках повзти до Росії".
Нові можливості відкрилися для майбутнього президента з обранням його на посаду керівника парламентської антикорупційної комісії. Під тиском опозиції та громадськості проурядова більшість у парламенті на початку червня 1993 року була змушена погодитися на створення "Тимчасової комісії Верховної Ради Республіки Білорусь для вивчення діяльності комерційних структур, що діють при республіканських і місцевих органах влади і врядування".
О.Лукашенко максимально скористався новою посадою. Впродовж роботи комісії О.Лукашенко роздавав інтерв'ю, гнівно таврував загальну корумпованість, багатозначно натякав на сенсаційні викриття, таким чином, провівши ефективну рекламну кампанію своєї діяльності.
Зрештою, Верховна Рада прийняла рішення про припинення діяльності комісії. Але О.Лукашенко набув значної популярності. Не заглиблюючись в обґрунтованість звинувачень, більшість населення побачила в ньому сміливого та безкомпромісного борця з корупцією. А рішення Верховної Ради про припинення роботи комісії трактувалося ним як гоніння за правду.
Феномен О.Лукашенка став несподіванкою для старої партійно-господарської номенклатури. Білоруська бюрократія вирішила пристосовуватися до нових умов не через вибори нового парламенту, а через президентські вибори 1994 року. Однак, за підсумками виборчої кампанії, вона одержала не керованого нового "генсека", як того хотіла, а людину, яка фактично вислизнула з-під номенклатурного впливу.
Обійнявши найвищу в Білорусі посаду, О.Лукашенко енергійно взявся за втілення своїх передвиборних обіцянок у життя. 1995 році він ініціював республіканський референдум з питаннями: про державну символіку Білорусі, про надання російській мові статусу другої державної мови, про економічну інтеграцію з Росією. Хоча депутати Верховної Ради підтримали тільки третю позицію, після тривалого протистояння президент здобув чергову перемогу. На референдумі 14 травня з усіх питань О.Лукашенка підтримало населення, у тому числі й з питання про право президента розпускати парламент у разі порушення останнім Конституції.
Відчувши підтримку населення, О.Лукашенко у жовтні 1995 року своїм указом ліквідував районні Ради народних депутатів у містах і створив у них місцеві адміністрації, що дало йому змогу посилити жорсткість вертикалі виконавчої влади. На підтримку Лукашенка було задіяно на повну потужність всі державні інформаційні ресурси. Як відомо, в Білорусі діють один загальнонаціональний державний телеканал і дві програми держрадіо, що віщають на країну. Є правда близько десятка FM-станцій і кілька місцевих телестудій, але там транслюються виключно розважальні передачі, займатися політикою їм заборонено. З різним ступенем охоплення країни приймаються п'ять російських телеканалів. Є й незалежні газети, але їхній тираж – незначний. Так, наклад наймасовішої президентської газети "Радянська Білорусія" більше, ніж загальний наклад усіх незалежних газет. Крім чотирьох загальнонаціональних тиражних державних газет у кожнім районі видаються районні газети – органи місцевої "вертикалі". Основним джерелом інформації про ситуацію в Білорусі для більшості населення, особливо в провінції, залишається державне радіо і телебачення.
Протягом останніх років у радіоелектронних ЗМІ Білорусі присутній лише один політик – президент. За рік до виборів державні мас-медіа розпочали масовану і цілеспрямовану пропагандистську кампанію. В усіх регіонах при виконкомах було створено інформаційно-пропагандистські групи. Аналогічні змістом групи організовано в трудових колективах. Навіть у школах проводилися політінформації. Позитивна частина офіційного пропагандистського "піару" була такою. Радіо і телебачення нав'язливо повторювали, що до обрання президентом Лукашенка в Білорусі був повний розвал у всіх сферах: економіка не працювала, в будинках не було ані тепла, ані світла, розкрадалося ("приватизувалося") народне майно, панували безвладдя, засилля "націоналістів", розрив з Росією. Як тільки владу взяв у свої руки Лукашенко, все владналося: запрацювали заводи, припинили приватизацію та "грабіжницькі реформи", встановилася тверда влада, вигнали "націоналістів" разом з їхньою "мовай", розпочалася інтеграцію з Росією.
Сюжети, в яких був присутній Лукашенко, ставаи помітно довшими. Почалася неприкрита "роздача слонів". Глава держави їздив по регіонах, трудових колективах і завжди що-небудь таки роздавав: нові будівництва, гроші, обіцянки. Але виїзди його на місця, участь у нарадах мали своєрідний характер. Він зустрічався лише з порівняно "благополучними" категоріями людей (солігорськими шахтарями, працівниками ВО "Горизонт") або цілком лояльними до нього соціальними групами (населення чорнобильських районів, ветерани), і їздив у ті райони й колективи, яким держава в особі самого Лукашенко допомагала (той самий "Горизонт", окремі медичні установи). Офіційні ЗМІ наполегливо формували образ "народного президента" (про якого вперше заговорили в 1994 р. під час перших президентських виборів). Організовувані грандіозні шоу мали створювати враження зустрічей Лукашенка з повноважними представниками народу: Всебілоруські народні збори та ін. За формою це були традиційні радянські з'їзди, з великою президією, урочистою доповіддю, виступами по папірцях людей "від народу", бурхливими оплесками. Однак основним напрямом виборчої кампанії Лукашенка стало не формування позитивного образа президента, а дискредитація опонентів, нагнітання політичної напруженості в країні, посилення конфронтації, розпалення в суспільстві ненависті до політичної опозиції і Заходу. Напередодні референдуму 1996 р. штучне нагнітання владою конфронтації сягнуло стадії психологічної війни. Неодноразово випробувана тактика дала блискучий результат. "Чорна" пропаганда стала стратегічною домінантою виборчого "піару" влади. Адже відомо, викликати в замучених нестатками людей озлоблення легше, ніж добрі почуття. Крім того, дискредитація опонентів була покликана посіяти в масовій свідомості нехитру думку: можливо, Лукашенко і не такий хороший, але інші - ще гірші. Було розв'язано пропагандистську війну проти окремих соціальних категорій, які, за припущенням влади, апріорі є супротивниками режиму, наприклад, приватних підприємців, узагалі всіх багатіїв, що їздять на іномарках. До них, чомусь, було відненсено й представників протестантської конфесії. Сектантів оголосили лютими ворогами "споконвіку православного білоруського народу".
