Політика та соціальний конфлікт
КОНТРОЛЬНА РОБОТА
З ПОЛІТОЛОГІЇ
НА ТЕМУ
Політика та соціальний конфлікт
План
Вступ
1. Природа соціального конфлікту
2. Типи та функції соціального конфлікту
3. Політична криза
4. Юридичний конфлікт
Висновок
Література
Вступ
Конфлікт - неминуча і постійна властивість соціальних систем. Вони мають достатньо конфліктів, починаючи з конфлікту людини з самою собою через несумісність цінностей, припустимо морального та політичного характеру або моральних настанов та фізіологічних потреб і закінчуючи конфліктами держав та цивілізацій. Кожний соціальний організм містить в собі протилежності. Це такі сторони, які находяться в нерозривній єдності та такі, що взаємовиключають одне одного, причому не тільки в різних відношеннях, але й в одному і тому ж плані. Немає протилежностей без єдності, та немає єдності без протилежностей. Єдність протилежностей відносна, боротьба -абсолютна. Даний механізм являє собою джерело конфліктів в соціальних системах та є механізмом їх саморозвитку. Конфлікти володіють величезною інерцією та руйнівною силою. Разом з тим, оскільки вони виникають як органічне продовження внутрішніх протиріч соціальних систем, ігнорувати ними неможливо, неможна робити вигляд, що нічого особливого не відбувається, і все утрамбується само собою. Це - свого роду нарив на соціальному організмі, що сигналізує про захворювання, що вказує що в ньому не все гаразд, нагромадились диспропорції та дисонанси, а тому необхідно щось відрегулювати, щось змінити. Тому подолання конфліктів потребує втручання в сам організм та являє собою одночасно засіб запобігання або зняття негативних наслідків для його учасників і засіб лікування соціуму.
Ось чому так важливе розуміння природи та технології політичного конфлікту, його факторів та механізмів подолання.
1.Природа соціального конфлікту
Питання про природу конфлікту на перший погляд вважається дуже ясним та простим. Але, як це часто трапляється, воно містить в собі декілька інших питань. По-перше, питання про причини конфліктів, по-друге, про їх роль в житті суспільства і в житті окремої людини, по-третє, про можливість регулювання конфліктів. Розуміння конфліктів зв'язано з розумінням природи самої людини. Проблематика соціально-політичного конфлікту має давні традиції в історії політичної думки. Найбільший внесок у розроблення теорії конфлікту зробили Аристотель, Т. Гоббс, Н. Макіавеллі, Д. Віко, А. Токвіль, К. Маркс, М. Вебер. За всієї різноманітності підходів характерним для них є розуміння політичного конфлікту як постійно діючої форми боротьби за владу в даному конкретному суспільстві. Перша точка зору належить Арістотелю (384-322р. до н.е.). В своєму трактаті "Політика" він систематизував погляди, що склалися на той час, на суспільний устрій та дав свою відповідь на питання про кращі та гірші організації спільного життя людей. Арістотель в рішенні головного питання соціології про співвідношення суспільства і індивідів віддає пріоритет суспільству. Суспільство, держава для нього є первинним початком, це цілісність, а окрема людина - частина більш широкого цілого. Держава, право, справедливість ,- за Арістотелем ,- різні сторони державного спілкування, прагнення до якого закладено у всіх людях від природи. Поділ же людей на тих, хто володарює, і тих, хто підкоряється, Аристотель відносить до природних законів. Таким же чином цю проблему вирішує і Платон (427-347р.до н.е.), якого іноді називають першим соціалістичним мислителем.
До рішення питання про співвідношення суспільства та особи на користь людини як окремої самоцінної істоти суспільна думка приходить значно пізніше. Це пов'язано з зародженням і становленням ліберальних економічних та соціальних теорій. Одним з перших соціальних мислителів був Томас Гоббс (1588-1679рр.). Якщо Аристотель вважав, що держава існує від природи і людина є істотою суспільною, політичною, то Гоббс гадає, що природний стан суспільства це "війна всіх проти всіх". Він вважає, що природа створила людей рівними у відношенні фізичних та розумових здібностей. Але ця рівність людей від природи сама по собі не є благо. Навпаки, з цієї рівності здібностей виникає рівність надій на досягнення цілей. Ось чому, якщо двоє бажають одну річ, якою вони не можуть володіти разом, вони стають ворогами. На шляху до досягнення їх цілей вони намагаються погубити або підкорити одне одного. Таким чином, з рівності надій на досягнення цілей виникає взаємна недовіра, яка є безпосередньою причиною війни всіх проти всіх. При цьому Гоббс виділяє три основні причини конфлікту: суперництво, недовіра, бажання слави. Природний стан суспільства, за Гоббсом, має усередині себе тенденцію самознищення. Щоб ця тенденція не реалізувалась повністю, люди приходять до висновку про необхідність укладання між собою договору, результатом якого і є держава. Держава, за Гоббсом, є загальна влада, що здібна захистити людей як від несправедливостей, що чинять вони одне одному, так і від вторгнення чужоземців. Держава, отже, існує не від природи, а в силу суспільного договору, смисл якого містить в собі забезпечення інтересів самозберігання та можливість насильницького подолання конфліктів. В залежності від позиції, що прийняли Аристотель і Гоббс, спостерігається і різний підхід до розуміння конфліктів. Перевага несправедливого початку над справедливим, намагання державних діячів піклуватися перш за все про себе, а потім уже про державу та її підданих - в цьому головна причина конфліктів за Аристотелем.
Гоббс вважає, що конфлікти обумовлені самою природою людини і головним чином природною рівністю людей. Якщо вони рівні в своїх здібностях, то вони рівні в своїх бажаннях. А оскільки предмети їх бажань не можуть належати одразу всім одночасно, то в відношеннях між людьми закладений конфлікт. Це не означає, що люди не здатні до співробітництва. Але це співробітництво вони здійснюють не в силу своїх природних нахилів, а в силу примушування, страху перед покаранням за порушення суспільного договору, згідно якому влада в суспільстві передається державі. Осмислення природи конфліктів в суспільному житті не зупинилось на міркуваннях Аристотеля і Томаса Гоббса. Розвиток різних регіонів світу, становлення капіталізму, війни та революції, що мали місце в XVII - XX ст. давали багатий матеріал для роздумів і для теоретичних висновків мислителів самих різних напрямків. У сучасній літературі з історії конфлікту наукові напрями поділяють на дві великі групи залежно від того, яке місце в теоретичних побудовах займає проблема соціального конфлікту. Ці два підходи яскраво ілюструє Р. Дарендорф, сформулювавши дві системи постулатів - Т. Парсонса і власну - та зіставивши їх.
Система постулатів Т. Парсонса:
- кожне суспільство - відносно стійка й стабільна культура;
- кожне суспільство - добре інтегрована структура;
- кожний елемент суспільства має певну функцію, тобто щось вкладає для підтримки стійкої системи;
- функціонування соціальної структури спирається на ціннісний консенсус членів суспільства, який забезпечує стабільність та інтеграцію.
Система постулатів Р. Дарендорфа
- кожне суспільство змінюється в кожній своїй точці, соціальні зміни постійні та наявні скрізь;
- кожне суспільство в кожній своїй точці пронизане розбіжностями і конфліктами, конфлікт - постійний супутник суспільного розвитку;
- кожний елемент суспільства робить свій внесок у його дезінтеграцію та зміни;
- кожне суспільство засноване на тому, що одні члени суспільства змушують до підпорядкування інших.
Дарендорф не вважає, що якась із зазначених позицій правильніша за інші. На його думку, пропоновані моделі корисні і необхідні для аналізу. Вони різняться тим, що перша наголошує на співробітництві, а друга - на конфлікті та змінах. Але обидва компоненти взаємодії - співробітництво і конфлікт - постійно присутні в суспільному житті в тих чи інших поєднаннях. Розглядаючи сутність соціально-політичного конфлікту, можна знайти велику кількість визначень, які певним чином відрізняються і доповнюють одне одного. Так, у політологічних словниках конфлікт трактується як зіткнення двох чи більше різноспрямованих сил із метою реалізації їхніх інтересів за умов протидії. Дістон вважає, що джерелом конфлікту є соціальна нерівність, яка існує в суспільстві, та система поділу таких цінностей, як влада, соціальний престиж, матеріальні блага, освіта. На думку Л. Саністебана конфлікт відображає особливий тип соціальних відносин, у якому його учасники протистоять один одному з причини несумісних цілей: він може бути різної інтенсивності, частковим або радикальним, піддаватися регулюванню або ні. У розумінні суті соціального конфлікту російський вчений А.Г. Здравосмислов виходить із того, що політичний конфлікт - це постійно діюча форма боротьби за владу в конкретному суспільстві. За всієї різноманітності тлумачень суті конфліктів, загальним для них є визнання того, що в основі соціального, соціально-політичного конфлікту лежить суперечність, зіткнення. Це необхідна, але не основна умова для розуміння його сутності. Конфлікт передбачає усвідомлення протиріччя і суб'єктивну реакцію на нього. Суб'єктами конфлікту стають люди, групи людей, держави, які усвідомили протиріччя і обрали як спосіб його вирішення зіткнення, боротьбу, суперництво.
2. Типи та функції соціального конфлікту
Одним з перших, хто спробував провести класифікацію різноманітних конфліктів, був американський соціолог російського походження П.А. Сорокін. Він запропонував розрізняти конфлікти перш за все в залежності від того, які вони є - міжособові або міжгрупові, тобто виникають між окремими людьми або соціальними групами. При такій класифікації всі міжнародні, етнічні та багато інших конфліктів відносяться до другої групи.
В подальшому дослідники намагались провести більш детальну класифікацію конфліктів, в тому числі в сфері міжнародних відносин. Свої типи конфліктів розробили такі визначні дослідники, як К. Болдуінг, Й. Халтунг, С. Чейс, К. Холсті та ін. Нерідко ці класифікації дуже складні, містять багато різних параметрів та критеріїв, але є і відносно прості класифікації. Однак всі вони, як і визначення самого поняття "конфлікт", залежать від того, що конкретно той чи інший дослідник розуміє під даним феноменом. Тому до сьогоднішнього дня не існує єдиної, загальноприйнятої типології конфліктів. В традиційних класифікаціях міжнародних, або, наприклад, етнічних конфліктів, якими часто користуються на практиці, конфлікти розрізняють на основі того: скільки сторін в них приймають участь, хто є прямими та непрямими учасниками конфлікту. За цим критерієм можна виділити внутрішні конфлікти, міждержавні, регіональні конфлікти, світові війни. Якщо учасників конфлікту більше двох, то вони є багатосторонніми. Такі конфлікти врегулювати складніше. Варто звернути увагу на такі фактори, як: інтенсивність та характер конфліктної взаємодії, тобто обмежується конфлікт тільки конфліктними відносинами або в ньому мають місце збройні дії. Існує закономірність: чим вище рівень ворожнечі, тим складніше врегулювати конфлікт; на якому підґрунті проявляються протиріччя (етнічна, релігійна, ідеологічна та ін.) і в чому є предмет сперечання (територія, ресурси, сфера впливу). За таким параметром складно виділити конфлікти, що можуть бути врегульовані легше чи важче. Конкретний конфлікт часто може бути описаний на підставі сукупності різних параметрів. Наприклад, конфлікт на Півдні Африки в кінці 70-х - в 80-х роках був одночасно регіональним, ідеологічним та етнічним. В ході конфлікту велись збройні дії. До нього були залучені треті держави, в тому числі Куба, що приймала участь в воєнних операціях, а також США та СРСР, які активно підтримували протилежні сторони конфлікту. У політичній науці найбільш поширеним є поділ конфліктів на конфлікт цінностей, конфлікт інтересів, конфлікт ідентифікації.
