Суттєвим елементом політичної кризи є урядова криза, тобто неспроможність уряду розв'язувати поставлені перед ним завдання по управлінню в інтересах народних мас, або певних впливових кіл. Така стадія політичного конфлікту іноді характеризується як революційна ситуація. За певних умов вона може перерости у революцію. Часто використовується таке поняття як "криза політичної системи". Вона має місце тоді, коли позитивних наслідків не можна досягти використанням існуючих способів подолання протиріч. Ознаками такої кризи є насамперед неспроможність основних політичних сил зберегти мінімальний консенсус. Далі ігнорування більшістю суспільства існуючих політичних процедур і неможливість звертатися до звичних форм політичного процесу. Нарешті, неможливість забезпечити більш-менш стійкі інститути виконавчої влади.
Заключна стадія конфлікту, що досяг стану політичної кризи, полягає у виявленні результатів його впливу на суспільне життя, його функціональної ролі в політиці. Стосовно сучасності, оскільки йдеться про розвинуті індустріальні суспільства з демократичними режимами, виникнення кризи влади в зазначеному вище розумінні навряд чи можливо. Більш імовірні тут урядові кризи. В зв'язку з цим можливі такі варіанти виходу із конфлікту. Перший, коли політичний режим, по суті, залишається тим, яким був до конфлікту. Відбувається тільки зміна панівної групи. Це не виключає, що наслідком може бути проведення радикальних - структурних, якісних перетворень у господарській та інших сферах. Саме це мало місце в країнах Заходу в 70-ті роки з приходом до влади неоконсервативних сил. Другий варіант: зміна одного політичного режиму іншим при незмінності суспільного ладу. Приклад тому - редемократизація в Португалії, Іспанії, Греції та деяких інших країнах у 60-ті роки. Інша справа тоталітарні режими. Саме тут можливе виникнення політичної кризи, в тому числі кризи влади в повному обсязі.
Політична криза істотно змінює характер та спрямування рішень і діяльності політичних суперників. їх поведінка невіддільна від типу конфлікту. У політичній кризі - вищій стадії розвитку конфлікту поведінка опозиційних сил визначає і визначається формами цієї кризи, наприклад, політичним переворотом. Соціально-політичні конфлікти, як усяке протиборство, приносять суспільству чимало матеріальних, соціальних, моральних і політичних збитків. Але вони виконують і певні позитивні функції. Конфлікти об'єктивно дають змогу конфліктуючим групам суспільства і влади інформувати про свої інтереси і потреби. Це спосіб розрядки, зняття соціально-психологічної напруги, засіб тиску на поведінку своїх суперників. Конфлікти сприяють чіткому усвідомленню своїх інтересів та інтересів суперників, а найголовніше, вони стимулюють позитивні зміни в суспільстві.
4.Юридичний конфлікт
Сьогодні, як ніколи, актуалізувалася необхідність опанування і врегулювання соціальних конфліктів. Конфлікти юридичної сфери та кризові ситуації у правовій галузі є природною компонентою соціальної реальності і тому стали об'єктом вивчення суспільствознавчої та правової наук, перш за все юридичної конфліктології та соціології права. Аналіз юридичного конфлікту, його сутності, різновидів, механізмів і динаміки розвитку, а також шляхи розв'язання, прогнозування щодо можливості виникнення нових конфліктних ситуацій становлять далеко не повне коло проблем юридичної конфліктології, котра розвивається як перспективний напрямок науки соціології права. Соціологію юридичного конфлікту, зокрема, цікавлять питання соціальних чинників, що спричиняють конфлікти у правовій галузі, соціальні механізми та рушійні сили саморозвитку юридичного конфлікту, його суб'єктивна компонента, кваліфікація соціальних груп та учасників, що відіграють певні ролі в юридичному конфлікті, специфіка фаз і стадій конфліктної динаміки у цій сфері і, нарешті, розмаїття можливих версій закінчення юридичних конфліктів та соціально-правових механізмів управління ними аж до розв'язання. Юридичний конфлікт є різновидом конфлікту соціального, відтворює всі його головні риси і ознаки, але з особливостями, притаманними правовій сфері. Згідно з думкою відомого конфліктолога Г. Зіммеля конфлікт — це такий вид соціальної взаємодії, що зберігає свої типові риси незалежно від форм прояву. Отже, якщо класичне визначення конфлікту — це протиборство двох або декількох суб'єктів, обумовлене протилежністю (несумісністю) їх інтересів, потреб, цінностей, норм чи систем знання, то в юридичному конфлікті зіткнення сторін певним чином пов'язане з правовими відносинами, їх юридично значущими діями чи станом. Юридичний конфлікт в його «чистому» вигляді можна представити як протиборство суб'єктів права з приводу застосування, порушення або тлумачення правових норм. Тому привід і об'єкт юридичного конфлікту, його суб'єктивна складова, учасники, мотивація їх поведінки тощо повинні мати правові ознаки, а сам конфлікт, як правило, викликає юридичні наслідки. Можна стверджувати, що це найбільш цивілізована форма соціального протиборства, адже юридичний конфлікт здійснюється в межах певної процедури, його логічною основою є досить чітка і переконлива аргументація, вирішення юридичного конфлікту, як правило, формалізоване. Сутність юридичних конфліктів досить яскраво розкривається через їх функції: виявлення та розв'язання особливо антагоністичних суперечностей; пошук виходу із тупикових конфліктних ситуацій та створення засад для взаємодії на новому рівні. Якщо визнати, що поява конфліктів неминуча в нашому складному і суперечливому соціальному просторі, то слід також погодитися з тим, що в наслідках юридичного конфлікту закладені стимули стосовно утримання соціального балансу політичної врівноваженості та стабільності правової системи, наприклад, удосконалення чинного законодавства, правові процедури розв'язання спірних суперечок, юридизація політичних стосунків, «зв'язування» правовими механізмами невпорядкованих ринкових відносин тощо. Юридична наука має в своєму розпорядженні чималий поняттєвий інструментарій щодо аналізу і розв'язання конфліктних ситуацій у правовій галузі: поняття правопорушення, делікту, злочинності, відповідальності, юридичного спору, процесуального «змагання» тощо, нарешті, юридичної колізії. Водночас конфліктологічна проблематика дещо збагачує категоріальний апарат соціології права. Зокрема юридична колізія має тлумачитися не стільки як статична суперечливість у праві, скільки з діалектичної позиції циклічності її розвитку. Колізія в праві традиційно ототожнюється з юридичною суперечністю (в широкому контексті), але не кожна суперечність неминуче породжує конфлікт; останній є найвищою фазою розвитку юридичної колізії, яка в процесі своєї динаміки має і так звані «приховані» (латентні), і більш наявні політичні прояви, які ще не сформувалися як конфліктна взаємодія. Природа юридичного конфлікту виявляється, по-перше, у можливості співвіднесення його з державними інститутами і правом, а відтак, у розгляді конфлікту не в абстрактному соціальному просторі, а в реальному зв'язку з діючими державно-правовими структурами та інструментами. По-друге, щоб конфлікт набув юридичного значення, в його проблемі (привід, причина, об'єкт, суб'єкти) мають прослідковуватися наявні правовідносини або ті чи інші юридичні аспекти, притаманні сторонам конфлікту, або їх взаємодії в цілому. Отже, логіка кваліфікації юридичного конфлікту вимагає насамперед визначення, які з його елементів мають правову природу або пов'язані і правовими інститутами чи механізмами. Практична доцільність цього підходу є очевидною, оскільки дозволяє встановити чи здатні норми права вплинути на появу, розвиток і розв'язання конфлікту, і як використовувати юридичні механізми щодо управління, пом'якшення, згортання або попередження конфліктної взаємодії. В сутнісній структурі юридичного конфлікту особливе місце належить його предмету і об’єкту. Предметом конфлікту слід вважати об'єктивно існуючу (або уявлену в думках) проблему, то постає джерелом протистояння між сторонами. В юридичному конфлікті, як і в будь-якому іншому, предмет це, по суті, головна суперечність (колізійна чи соціально-правова), заради розв'язання якої конфліктуючі суб'єкти вступають у боротьбу. В реальності не може бути проблема влади та її правове оформлення; проблема володіння чи розподілу тих чи інших цінностей; проблеми пріоритетності або домінування; навіть проблеми психологічної людської сумісності, що мають юридичні аспекти і наслідки, тощо. Об’єкту юридичного конфлікту не обов'язково мати правові ознаки (як. наприклад, власності), але одержати його закони можливо тільки завдяки юридичній процедурі.
Об'єкт юридичного конфлікту часто має неподілений характер (право на будь-що) і вимагає в такому разі або принципово полярних рішень, або юридично закріплених процедур спільного володіння (користування) об’єктом. Нарешті, юридичний конфлікт може і не мати об'єкта, наприклад, коли склалася ситуація гострого теоретико-правового спору (когнітивний юридичний конфлікт) або йде боротьба за міжособистісне домінування, яка поступово набуває правових ознак. Типологія і класифікація юридичних конфліктів. Необхідність класифікацій виникає, як правило, у межах тих наук, що мають справу з множиною різнобічних об'єктів. В основу класифікації юридичних конфліктів можуть бути покладені, наприклад, системний, структурно-функціоналістський, біхейвіорістичний, аксіолопчний чи інші підходи. Зосередивши увагу на дисфункціональних явищах, що виникають як наслідок суперечностей і напруження в соціальній структурі, Р. Мертон виокремлює п'ять типів пристосування індивідів у суспільстві: конформізм, інновація, ритуалізм, ретретизм. заколот(бунт). Відхилення від кожного з цих типів поведінки спричиняє неминучий конфлікт, до того ж часто юридичного характеру. В. Кудрявцев та автори, що розробляли проект «Юридична конфліктологія» (1993-1995 рр., Москва. РАН), дійшли висновку, що доцільно виділяти саме «чистий» юридичний конфлікт (у вузькому розумінні) та змішані чи перехідні юридичні конфлікти (у широкому розумінні), «Чистим» юридичним конфліктом слід визнавати спір з приводу права, який у свою чергу може мати різні підстави щодо застосування, тлумачення або ігнорування норми закону. Отже, юридична конфліктологія завжди характеризує конфлікт з позицій права. Саме юридичні конфлікти В. Кудрявцев класифікує в такий спосіб:
а) конфлікт, породжений суперечностями між двома або декількома нормативними актами. Якщо різні закони містять суперечливі або взаємовиключні норми, то конфліктні відносини міждержавними органами і правозастосовними інстанціями стають неминучими, особливо між тими, що здійснюють правонагляд; б) конфлікт, спричинений суперечностями між нормою права і правозастосовною практикою. Він найчастіше виникає тоді, коли закон порушують безпосередньо носії виконавчої влади;в) конфлікт, який виникає внаслідок суперечності між двома або декількома правозастосовними актами. Типовий випадок такого конфлікту — протилежні або суперечливі рішення судів першої і другої інстанцій, що породжують новин або посилюють попередній конфлікт між сторонами процесуальної дії; г) нарешті, юридичний конфлікт може виникнути і у зв’язку з одним актом права в разі взаємовиключного його розуміння, тлумачення, застосування або виконання тими чи іншими суб’єктами.
Політичні та міжнаціональні конфлікти також часто переростають у політико-правові, адже їх учасники зберігають статус суб'єктів права, а конфліктна ситуація часто має шанси бути розв'язаною завдяки юридичним, зокрема конституційним, механізмам і процедурам. Це ж стосується виробничих, трудових, адміністративних і навіть сімейно-побутових конфліктів. Отже, ті конфлікти, що містять як правові, так і не-правові елементи, можуть або скінчитися юридичною процедурою, або їх слід кваліфікувати змішаними (перехідними) юридичними конфліктами. Мотивація змішаних юридичних конфліктів на початковому етапі далека від правової матерії, скоріше вона пов'язана з особливими громадськими чи груповими інтересами, потребами і цінностями. Слід відмітити, що найменш сприйнятливим для юридичних механізмів і рішень є конфлікти духовно-культурної сфери, інтелектуальні, релігійні, емоційно-міжособистісні. психологічні — внаслідок особливо мінливої та тонкої природи цих відносин.
Загасити такий конфлікт раціональними юридичними засобами нелегко а частіше — неможливо. В той же час конфліктологічна наука доводить існування когнітивного юридичного конфлікту. Він має зазвичай теоретико-правовий характер, бо відображує глибокі суперечності методологічного характеру між вченими-дослідниками. викладачами, юристами-практиками щодо тлумачення того чи іншого правоположення. Цей спір з приводу правознавства і напрямків розвитку юридичної науки вже минає рівень колізії та набуває сутності когнітивного юридичного конфлікту, до того ж відомо, що нерідко за науковими спорами в юридичній площині приховується політична, економічна ідейна та інша мотивація. Розглядаючи різновиди юридичного конфлікту, важливо відмітити, що може виникнути і так званий «помилковий» юридичний конфлікт, в якому збоченість конфліктної ситуації стосується не стільки змісту проблеми, скільки відсутності юридичного характеру і форми. Цей юридичний конфлікт виникає внаслідок помилки (або неправильної уяви) однієї (чи всіх) із сторін, що очікують проти себе агресивних, неправомірних чи інших небажаних дій. Виключна специфіка юридичних конфліктів полягає в тому, що вони мають особливі критерії, на підставі яких їх доцільно типологізувати. До цих критеріальних підстав належать: галузь права, у межах якої виник конфлікт, конфлікти нормотворчості та правозастосування; природа і структура норми, що полягають у мотивації конфлікту;різновид правозастосовної установи (інститут, орган), з якою пов'язана конфліктна ситуація. Досить плідною є класифікація юридичних конфліктів за системою державних правозастосовних або правоохоронних органів та установ. Вона дає необхідну уяву про компетенцію цих органів у разі виникнення конфліктних ситуацій і внаслідок цього є корисною для громадян, щоб одержати чітку інформацію про те, куди слід звертатися щодо вирішення конфліктних проблем. Ця компетенція чітко визначена чинним законодавством України стосовно правоохоронних органів (суду, господарського суду, прокуратури, міліції та ін.), якщо конфлікти виникають у зв'язку з діями інших державних установ (міністерств, відомств, управлінь, адміністрацій міст і областей, їх відділів і та ін.), ще нерідко провокуються адміністративна плутанина, затягнення по інстанціях тощо. Шляхи закінчення юридичних конфліктів. Розгляд механізмів управління конфліктом з метою його розв'язання передбачає врахування найбільш ймовірних версій його закінчення. В науковій літературі висуваються такі: припинення конфлікту внаслідок взаємного примирення сторін або його тимчасове призупинення з можливістю поновлення, скасування конфлікту шляхом його симетричного розв'язання («виграш — виграш» або «програш — програш») закінчення конфлікту, але за асиметричною формулою розв'язання («виграш — програш»); переростання конфлікту в інше протиборство; поступове загасання конфлікту. Отже, конфліктологія, визначаючи зміст і стратегії останньої стадії конфліктів, оперує здебільшого такими категоріями, як «загасання», «розв'язання», «врегулювання» чи «скасування» конфлікту. Юридичні конфлікти практично можуть закінчитися за будь-яким з цих «сценаріїв», але що стосується засобів їх розв'язання, але слід передбачити три: насильство, роз'єднання чи примирення. Насильство є характерним для багатьох юридичних (особливо кримінальних) конфліктів, його застосовують у разі, коли протилежна сторона наявне слабкіша і тому з'являється шанс швидко скінчити боротьбу. Але це, мабуть, чи не єдина перевага насильства, адже стратегічно силове розв'язання конфлікту частіше за все є малоефективним. Виняток становить лише застосування «легітимного насильства» уповноваженими органами держави, що закріплено в законі, але вони беруть участь у конфлікті як так звана «третя сторона» і їх дії спрямовані на відновлення правопорядку, справедливості і миру. Отже, конфліктуюча сторона, що перемогла завдяки силі, не тільки збирає лаври перемоги; вона вимушена постійно додавати зусиль і втрачати ресурси, щоб підтримувати стан перемоги, адже переможена сторона конфлікту лишається невдоволеною і прагне реваншу. А якщо її зовсім знищити у конфлікті, то не уповноважений законом переможець все одно підлягає моральному (або правовому) осуду. Роз'єднання сторін визначає, що конфлікт припинено шляхом скасування будь-якої взаємодії, розриву відносин між конфліктуючими сторонами (наприклад, розлучення подружжя, скасування угоди, договору).Шлях примирення, тобто мирного (політичного чи правового) улагодження спорів, як правило, здійснюється за свідомою згодою обох конфліктантів ними самими або за участю «третьої сторони». Примирення досягається лише за умов переговорів між конфліктуючими сторонами, які мають закінчитися прийняттям узгодженого рішення, що задовольнило б обидві протилежні сторони. Отже, переговори є головним і найбільш ефективним засобом розв'язання конфліктів (серед юридичних їх найчастіше застосовують у міжнародно-правових і змішаних політико-правових конфліктах).
Висновок
Отже, конфлікт виконує як позитивні, так і негативні соціальні функції. Існують об’єктивні та суб’єктивні наслідки конфлікту. Позитивний чи негативний вплив конфлікту багато в чому зумовлений соціальною системою. У вільно структурованих групах і відкритих суспільствах, де конфлікт вважається нормою і існують різні механізми його врегулювання, конфлікт, як правило, сприяє більшій життєспроможності, динамізму і сприйнятливості до прогресу. До позитивних функцій конфлікту належать такі як: а) конфлікт виявляє і вирішує протиріччя і тим самим сприяє суспільному розвитку; б) у відкритих суспільствах конфлікт відіграє роль стабілізатора та інтегратора внутрішньо групових і між групових відносин, знижує соціальну напругу; в) конфлікт значно збільшує інтенсивність зв’язків та відношень, стимулює соціальні процеси, надає суспільству динамічності, підтримує творчість та інновації; г) конфлікт сприяє отриманню інформації про оточення, співвідношення силового потенціалу конкуруючих угруповань; д) зовнішній конфлікт сприяє внутрішньо груповій інтеграції та ідентифікації, укріпляє єдність групи, нації, суспільства, мобілізує внутрішні ресурси. До негативних наслідків можна віднести більшість емоційних конфліктів, а саме: конфлікти, що виникають внаслідок соціально-психологічної несумісності людей. Негативним вважають також конфлікти, що утруднюють прийняття необхідних рішень. Негативні наслідки можуть мати і позитивний конфлікт, що надміру затягнувся. Соціальний конфлікт – це відкрите протистояння, зіткнення двох і більше суб’єктів і учасників соціальної взаємодії, причинами якої є несумісні інтереси, потреби, цінності людей. Суб’єкт конфлікту – це активна сторона, що зворотна створювати конфліктну ситуацію і впливати на хід конфлікту в залежності від своїх інтересів. Об’єкту – це один з обов’язкових елементів конфлікту, його причина, мотивація, рушійна сила. Класифікація конфліктів – це спірне питання. Поділ здійснюється за особливостями сторін, за сферами суспільного життя, за мотивацією конфлікту. Складні конфлікти – це нашарування конфліктів один на одного під час розвитку одного з них. Усі конфлікти розвиваються за загальною схемою конфліктів – у чотири стадії. Функції соціального конфлікту можуть бути як позитивні так і негативні.
Література
1. Алешин В. Социология политики. М., 1992.
2. Артемов Г.П. Политическая социология: Курс лекций,- С-Петербург,2000.
3. Бородкин Ф., Коряк Н. Внимание: конфликт! Новосибирск, 1984.
4. Введение в теорию международного конфликта. М., 1996.
5. Дружинин В. Введение в теорию конфликта. - М., 1989.
6. Ішмуратов А.Т. "Конфлікт і згода". - К., Наукова думка. 1996.
7. Здравомыслов А. Социология конфликта. М., 1995.
8. Козер Л. Функции социального конфликта. Социальный конфликт: современные исследования. М., 1991.
9. Конфликт и пути его разрешения. Куйбышев, 1990.
10. Лебедева М.М. Политическая урегулирование конфликтов: Учебн. Пособие.-2изд.-М.: Аспект Пресе, 1999.
11. Політологія. За ред. О.І.Семківа. - Лівів, 1993.
12. Політологія: Посіб. для студ. Вузів /За ред О.В. Бабкіної, В.П.Горбатенко. -К.,1998.
13. Черныш А.М., Коктусев А.А. Политика и политология: учебн.пособие для студ. вузов
