Голландський юрист і громадський діяч Г. Гроцій стосовно походження держави зауважував, „що люди об’єднуються в державу добровільно, задля особистого захисту і протистоянню насильству, та зобов’язуються виконувати цей договір, а також норми права, що встановлюються для підтримання правопорядку"[12]. Мислитель обстоював ідею мирного співіснування народів, зауважуючи, о основою їхніх відносин мають бути виключно право і справедливість, виконання договорів, але додавав, що договір може бути розірваний в особливих випадках, таких як: "крайняя необходимость", "большой и явной опасности", "царь, проникнутый чисто враждебным духом, замышляет гибель всего народа"[13].
Видатним фундатором державно-правових учень нового часу був англійський учений Томас Гоббс (1588-1679). У своїх працях „Філософські засади вчення про громадянина”, „Левіафан, або Матерія, форма і влада держави церковної і громадянської” він приходить до висновку, що „держава утворюється за взаємною угодою людей завдяки злиттю окремих сил і воль в єдину Міць і Силу, носієм якої є суверен”[14]. „Суверен - держава - єдина особа, що їй шляхом взаємного договору множина людей передала своє природне право робити все, для того, щоб ця особа була в змозі використовувати силу й засоби всіх їх так, як вирішить за необхідне для їх мира й захисту. Кожний визнає себе відповідальним за те, щоб, кожний підкорив свою волю і судження волі суверена”[15]. Суверен володіє суворою владою, правом оголошення війни і укладання миру, здійснює правосуддя. Отже, договірна теорія виникнення і сутності держави, розвинута Гоббсом, виключала принцип народного суверенітету, що проголошував народ джерелом і остаточним власником влади. На відміну від радикальних представників теорії суспільного договору (Мільтон в Англії, Руссо у Франції), які підкреслювали пріоритетність народу щодо їх правителів, Гоббс твердо стояв на позиціях відмови підданих від своїх прав (крім права самозахисту) на користь носія верховної влади. Крім того, Гоббс вважав, що суверен має виконувати обов’язки верховного пастиря за божественним правом, навіть функції священика. Таким чином, „Гоббс пропонував проект держави, яка є: засобом приборкання пристрастей у досягненні мирного стану (1-а ступінь); засобом сходження до Царства Божого через спокуту, розкаяння, хрещення, спасіння (2-а ступінь)”[16].
Видатним теоретиком природного права був голландський філософ-матеріаліст Бенедикт (Барух) Спіноза (1632-1677). Він був прибічником ідеї суспільного договору, але ця ідея розуміється ним доволі своєрідно, зокрема у його працях "Богословсько-політичний трактат" (1670) і "Політичний трактат" (1677). Ця своєрідність полягала в тому, що держава розглядалась не як факт стародавньої історії, а як відносини, постійно існуючі між підданими і верховною владою. Між ними існує рівновага сил, порушувати яку небезпечно. У природному стані, вважав Б. Спіноза, люди мали право робити все на власний розсуд, однак реалізація цього права залежала від фактичної сили кожної людини. За відсутності у природному стані будь-якого спільного для всіх права неможливі самозбереження людей, їх безпечне існування, досягнення ними своїх бажань. Необхідність у самозбереженні штовхає людей до переходу з допомогою спільного договору від природного до громадянського стану, тобто до суспільства й держави, які Б. Спіноза не розрізняв. Як і Г. Гроцій Спіноза вважав, що загальне невдоволення може покласти кінець суспільній згоді, перетворити громадянський стан у стан ворожості. Рішенням цієї проблеми Спіноза вважав порядок, при якому "дела верховной власти будут упорядочены таким образом, что ничто, имеющее отношение к общему благу, не предоставлялось бы безусловно чьей-либо совестливости"[17].
Чільне місце серед авторів державно-правових концепцій того часу посідав англійський філософ Джон Локк (1632-1704). Він погоджувався з тим, що в додержавному стані панував природний закон. Але цей стан відрізняється від гоббівської „війни всіх проти всіх”. Закон природи, вважав він, як вияв природної розумності світоустрою вимагає миру і збереження всього людства. Джон Локк виходив з того, що всяке мирне утворення держав мало у своїй основі згода народу. Говорячи у відомій роботі "Два трактати про правління" з приводу того, що "з державами відбувається те саме, що і з окремими людьми: вони звичайно не мають ніякого уявлення про своє народження і дитинство", Дж. Локк разом з тим докладно розвивав ідеї щодо того, що "об'єднання в єдине політичне суспільство" може і повинне відбуватися не інакше, як за допомогою "однієї лише згоди". А це, на думку автора, і є "весь той договір, що існує чи повинний існувати між особистостями, що вступають у державу". „Під державою я... маю на увазі не демократію чи будь-яку іншу форму правління, але будь-яке незалежне співтовариство”[18].
Отже, різні мислителі по-різному обґрунтовували договірну концепцію походження держави, але спільною є думка про необхідність поділу влади в державі, який має бути добровільним і здійснюється на засадах суспільної угоди.
2.2 Критичне осмислення договірної концепції походження держави
У XVIII ст. продовжують побутувати соціально-утопічні погляди на розвиток суспільства, втілюючись у теоріях утопічного соціалізму Жана Мельє (1664— 1729), Мореллі, Леже-Марі Дешан, які своєрідно трактували природне право, заперечували суспільний договір і вважали необхідною народну революцію для зміни існуючого державного устрою.
Так, наприклад, вчення Георга Гегеля про державу було спрямоване проти теорії договірного походження держави, природних, невідчужуваних прав людини, проти ідей і цілей буржуазно-демократичної революції. Гегелівська формула „все дійсне розумне” виправдовувала феодально-абсолютистський устрій Прусської держави. Якщо ідеологи революційної буржуазії (Локк, Руссо та ін.) розвивали вільні від релігії погляди на державу, то Гегель відроджував релігійно-теологічне вчення про неї. Він зображує державу як втілення вищих цінностей, створює культ держави, підкоряючи їй людину повністю.
Помітними в соціологічній спадщині минулого є і погляди англійського медика, філософа Бернарда Мандевіля (1670—1733). Він вважав, що в суспільне життя людина перейшла зі стадії дикості. Але ця стадія не була гоббсівським «природним станом» війни всіх проти всіх. Навпаки, Мандевіль стверджував, що людина від природи не хижак. Вона боязлива, любить мир і спокій, ніколи не вступала б у конфлікти, якби могла мирно одержувати те, що їй необхідно. У цих якостях людини Мандевіль вбачав запоруку і передумову їх суспільного існування, вважаючи, що грубо помиляються ті, хто способи збагачення, досягнення благополуччя і щастя приватних родин бачив такими ж, як і суспільства в цілому. «...Під суспільством я розумію державу, в якій людина або скорена переважаючою її силою, або виведена зі свого дикого стану шляхом переконання, стала слухняним створінням, яке може знайти мету, працюючи на інших, і де під владою одного керівника держави або якоїсь іншої форми правління кожний член суспільства підкоряється цілому, а всіх їх завдяки хитромудрому керуванню змушують діяти заодно»[19].
Взагалі, з одного боку, договірна теорія була крупним кроком вперед у пізнанні держави, тому що вона поривала з релігійними уявленнями про походження державності, права і політичної влади. Ця концепція має глибокий демократичний зміст, обґрунтовує природне право народу на зміщення влади негідного правителя, на повстання. З іншого боку, слабким місцем в даній теорії є схематичне, ідеалізоване і абстрактне уявлення про первинне суспільство, яке, нібито, на певному етапі свого розвитку усвідомлює необхідність згоди між народом і його правителями. Очевидна недооцінка в походженні держави об’єктивних факторів (соціально-економічних, військово-політичних) і переоцінка в цьому процесі факторів суб`єктивних.
Практично всі дореволюційні і більшість сучасних теоретиків права договірну концепцію походження держави не вважають науковою. Відомий російський вчений, юрист М.М. Коркунов в лекціях по загальній теорії права в 1894 році писав, що ця теорія в чистому її виді є тепер вже абсолютно не доцільною, тому що вона прямо протилежна і історичним і психологічним даним. Але разом з тим необхідно визнати і те, що договірна концепція походження держави має велике теоретичне і практичне значення стосовно можливості людей впливати на становлення державно-правових інститутів.
2.3 „Суспільна угода” в сучасному розумінні
Договірна концепція походження держави була і є предметом дослідження багатьох вчених. Наразі існує безліч обґрунтувань цієї теорії. Наприклад, погляди Дж. Ролза, автора «Теорії справедливості», перебувають в річищі традиції суспільної угоди. Обґрунтовуючи договірний характер своєї теорії справедливості, дослідник повертає договірну теорію (яка далі й далі відходила на другий план під натиском прагматичних та аналітичних поглядів) до життя. Йому надзвичайно імпонує те, що ідея суспільного договору дає змогу об'єднати (шляхом згоди, компромісу як процедури вирішення проблеми) різноманітні, часом навіть відмінні інтереси та цінності. Вона є також, вважає Ролз, більш адекватною, ніж утилітаризм, котрий прагне лише до зиску, цивілізованою формою суспільства.
Суспільну угоду мислитель розглядає як домовленість, але досить широку, тобто таку, що є витоком політичних прав та обов'язків громадян, механізмом справедливого обстоювання їхніх інтересів та основою принципів справедливості. Описуючи основну "ідею справедливості", він наголошує: "… ми мусимо уявити собі, що ті, хто бере участь у соціальній співпраці, разом, у спільній соціальній дії виберуть принципи, які визначають їхні основні права та обов'язки, а також розподіл соціальних благ"[20]. Підписуючи цю суспільну угоду, люди повинні раз і назавжди вирішити між собою, що є справедливим, а що - несправедливим, а ті принципи, що їх вони виберуть перші як принципи справедливості, мають бути головними для подальшої критики та реформування суспільних інститутів.
Ролз не забуває зазначити, що в його теорії справедливості початкова рівність усіх індивідів відповідає природному станові, а сам суспільний договір (як і в інших концепціях суспільного договору) - це не реальний історичний, а гіпотетичний контракт. Тому його життєздатність залежить від головної в даному разі ідеї, яка полягає в тому, що за відповідних гіпотетичних умов можна досягти бажаної домовленості. Перш ніж описувати конкретно саму гіпотетичну ситуацію суспільної угоди та людей, які беруть участь у цій процедурі, Ролз докладно розглядає попередні умови цього процесу. Ось найголовніші з них: по-перше, співробітництво людей є можливим та необхідним; по-друге, самі учасники угоди дотримуються принципу раціонального вибору; по-третє, при цьому вони прагнуть здобути певні пріоритетні блага, які є конче потрібними для отримання будь-яких інших індивідуальних благ.
Ролз, як і Гоббс, припускаючи спроможність індивідів як моральних осіб до чуття справедливості, вважає, що така шанована комунітаристами вкоріненість в певній спільноті може стати принциповою перешкодою в заснуванні справедливої процедури досягнення справедливих домовленостей щодо основних суспільних інституцій. Звичайно, наголошує, розписуючи своє розуміння, Ролз, методологічний сенс принципу "запони незнання", жодна людина не виступає абстрактною складовою, простим елементом добровільної схематичної суспільної кооперації. Вона народилася в певній сім'ї, в певному суспільстві.
