Суспільство завжди прагнуло до впорядкованості соціальних відносин і способу життя. У ролі чинника такої політичної впорядкованості, забезпечення світового політичного порядку виступають професійно підготовлені політичні рішення.
Слід, однак, пам'ятати, що історія, в тому числі й політична, світового співтовариства не є продуктом абсолютної впорядкованості. Лише наприкінці XX ст. актуалізувалася проблема світового політичного порядку. Однак ще й досі світові значною мірою властивий хаос. Інколи може скластися враження, що прийняті рішення свідомо сформульовані й чіткі, а відносини між урядами — продукт сконструйованої політики. Та насправді багато з того, що відбувається, є продуктом хаотичних умов і переважно справою особистої боротьби й амбіцій суб'єктів політики. Часто-густо узгодженими є лише засоби, а цілі фундаментально розбіжні, або узгоджуються цілі, але немає згоди у засобах.
Суб'єкти політики приймають політичні рішення, враховуючи об'єктивні і суб'єктивні потреби й особливості суспільства. Прийняття політичних рішень вимагає від політиків високого політичного професіоналізму. Це означає знання ситуації: наявність ієрархічних структур, досягнення угоди і взаємної довіри щодо заходів, які приймаються, володіння інформацією й перевіреними фактами. Прийняття рішень потребує володіння механізмами зв'язку й інформації, що дають можливість обґрунтувати рішення.
Обґрунтованість політичних рішень визначається тим, наскільки вміло й ефективно суб'єкти політики підготовлені до пізнання закономірностей політики і вибору механізмів їх дії. Цей вибір передбачає: а) визначення провідного напряму суспільного розвитку; б) оптимальне співвідношення провідного напряму з іншими тенденціями, сукупність яких і становить широке коло можливостей для врахування вимог закономірності. Правильно реалізований вибір забезпечує правильність і ефективність рішення.
Проблема оптимального вибору напряму політичного розвитку, методів забезпечення, часу виконання тощо вимагає від суб'єктів політики знання політичних процесів, політичних змін у суспільстві, політичних сил, які діють, особливостей історичного періоду, в який приймається політичне рішення.
Проблема оптимального вибору на стадії прийняття рішення потребує урахування корисності і витрат ресурсів. Це примушує політиків звертати увагу на відповідальність за прийняття тих чи інших рішень. Інколи для політиків буває вигідніше вирішувати "завдання", які фактично є тільки цілями і не мають кількісних обмежень. Наприклад, за умов радянського тоталітаризму легше було прийняти рішення про побудову комунізму, ніж вирішити конкретне питання підвищення рівня життя. Підміна завдань цілями "знімала" відповідальність за виконання політичних рішень. Слід також враховувати співвідношення сил, оскільки не все, що вигідно і не потребує значних витрат, "дозволяється" тими, хто контролює ситуацію. Тут виникає проблема правильного врахування чинника часу й оцінки можливості спільних дій.
Політична дійсність нині характеризується тенденціями демократизації, соціальної стратифікації, реструктурації глобальних і національних політичних відносин, поглибленням і поширенням політичного дискурсу. Це актуалізує людський вимір результатів політичних рішень, відповідальність за їх прийняття, спрямування науки на обґрунтування змісту політичних рішень. Все це робить політичні рішення дедалі більш значущими і вагомими за своєю роллю, а отже, вимагає поглиблення їхнього змісту.
Зміст політичних рішень охоплює питання різноманітної політичної діяльності: організації і функціонування всіх структур політичної системи суспільства; забезпечення процесу політичного владарювання; розвитку демократичних форм участі громадян в управлінні державними і громадськими справами; підвищення активності громадян у політичному житті; вирішення національних проблем; розвитку взаємовідносин з народами світу; з питань миротворчого характеру, роззброєння, розвитку міжнародного співробітництва та ін.
Сучасна епоха, глобальне розуміння еволюції людства потребують постійного перегляду змісту політичних рішень, переосмислення значення вже прийнятих рішень, визначення нових меж їхнього впливу, часу виконання та ін.
Нова політична мораль полягає у визнанні того, що не політика змінює людину, а людина має змінювати себе сама. У цьому зв'язку відомий французький соціолог і політолог М. Крозьє у своїй книзі "Скромна держава, сучасна держава. Стратегія іншого виміру" (Париж, 1987) пише: "Людина безперервно змінюється, вона не перестає відкривати і втілювати нові цінності... Незважаючи на важкі випробування та поразки, через них вона стає людянішою. Та ці завоювання і прогрес ніколи не були справою вищої влади, що диктує порядок змін. Тривала зміна людини за "вказівкою" або декретом ніколи не була успішною. Людина змінювалася сама у безперервному процесі набуття різноманітного досвіду".
Сучасна політика має допомогти особистості бути більш вільною, вибирати життєву програму з найкращим знанням справи. Отже, рішення повинні мати людський вимір, слугувати громадянам, їх інтелектуальному зростанню. За таких умов спостерігатимуться також обмеження адміністративної діяльності та певна реорганізація методів прийняття державних рішень.
Зміст політичних рішень визначає їхню структуру. Вона складається з таких елементів:
1) преамбула, вступ;
2) конструктивна частина: аналіз стану справ і політична оцінка їх, визначення тенденцій і перспектив розвитку;
3) революційна частина: визначення напрямів дії, об'єднання організаційних і соціальних зусиль, визначення заходів політичного впливу і методів їх здійснення.
Процес творення політичного рішення досить тривалий. Він вимагає вміння поставити політичну свідомість і політичні дії на сугубо практичну основу, тобто потрібна загальна висока культура як конкретних авторів рішення, так і його виконавців. Наявність у суспільстві системи політичних, гуманістичних і культурних цінностей, застосування пов'язаних з ними критеріїв при оцінці фактів політичної дійсності допоможуть зробити рішення визначеними і стабільними.
Творення політичного рішення проходить етапи підготовки, прийняття і втілення (здійснення). Це насамперед постановка мети і визначення завдань на шляху її досягнення; формулювання проблеми, яку слід розв'язати; добір, нагромадження й обробка інформації, необхідної для прийняття рішення; аналіз можливих альтернатив розв'язання завдань і вибір шляхів досягнення мети; фіксація рішення у відповідних політико-правових документах, визначення методу прийняття їх; вибір шляхів втілення рішення; коригування рішень у процесі їхнього виконання; аналіз досягнутих результатів.
У прийнятті політичних рішень значну роль відіграють моральні і світоглядні чинники, громадська думка. Остання набуває статусу політичного інституту, який.впливає на процес прийняття політичного рішення та ефективність здійснення його.
На прийняття політичних рішень значний вплив справляють "групи тиску", що створюються представниками різних господарських, політичних та інших громадських об'єднань для задоволення своїх корпоративних, групових інтересів.
Такі "групи" зацікавлені у здійсненні впливу на електо-рат у період виборчої кампанії з метою обрання необхідного їм члена виборного органу, який обіймає вигідну для них позицію, впливає на членів державних органів, що приймають рішення, на зрив або недопущення прийняття самого рішення ще на стадії обговорення і голосування, на засоби масової інформації з метою формування потрібної для них громадської думки і тиску.на весь процес формування рішень.
"Групи тиску" можуть конфліктувати між собою за утвердження групового інтересу. У цьому разі суб'єкт політики, що приймає рішення, повинен вміти розв'язувати конфлікти між політичними силами, що формують "групи тиску", протистояти монополії впливу на владу з їхнього боку, професійно володіти політичною ситуацією, повинен знайти оптимальне вирішення проблеми, щоб не допустити фрагментації політичного процесу і порушення процедури прийняття рішення, що відповідає стратегічним цілям. Важливу роль у цьому відіграє політична культура суб'єкта політики, володіння ним інформацією з певного питання.
Політичні рішення приймаються у певних формах, які відображають силу впливу того чи іншого акта. Основні форми політичних рішень:
а) право (закони, укази, розпорядження, постанови, резолюції);
б) рішення, норми статутів політичних партій;
в) рішення громадських організацій.
Політичні рішення містять у собі норми, що забезпечують організацію політичного життя суспільства, надають політичним зв'язкам визначеності й усталеності. В системі соціальних норм — правових, партійних, корпоративних, моральних, традицій, звичаїв — особливе місце посідають політичні норми — принципи.
Політичні норми — правила поведінки, що складаються у сфері політики і виражають політику класу, соціальної групи, нації, народу. Політичні норми цементують усі елементи політичної системи. Як самостійний елемент суспільного регулювання вони є складовою частиною конституцій, партійних документів (директив) та ін. Це такі норми, як закріплення народовладдя, демократизму, самоуправління та ін.
Політичні норми у політичних рішеннях часто пов'язані з організаційними нормами.
Організаційні норми — це правила поведінки, що регулюють організаційні відносини в усіх сферах суспільного життя, в тому числі політичного.
Підкреслимо, що рішення всеохоплюючого характеру і високого політичного впливу приймаються повноважними зборами представників народу — парламентами, конгресами, національними зборами та ін. Це правові акти. Серед правових актів найбільшу силу мають закони.
Закон — нормативний правовий акт, який приймається у конституційному порядку найвищим органом державної влади, має найбільшу юридичну силу стосовно інших нормативних актів і регулює найважливіші суспільні відносини.
Основним Законом держави є Конституція. Саме конституційні норми мають найбільш виражений політичний характер.
Сучасні конституції досить різноманітні в історичному, формальному і в змістовному плані. Так, перша писана Конституція США 1787 p. і досі залишається в країні основним законом, хоча і має 26 поправок. У Франції було прийнято 16 конституцій. У ряді країн (Велика Британія, Нова Зеландія, Ізраїль) немає єдиної писаної конституції, її заміняє сукупність різних законів. У Великій Британії, наприклад, до таких законних актів належать Велика хартія вольностей (1215 p.), Білль про права (1689 р.), акт про престолонаслідування (1701 p.), закони про парламент 1911 і 1949 pp. та ін. При тиранічних режимах можуть проголошуватися демократичні конституції. Однак вони мають декоративний характер. Значною мірою до них можна віднести конституції тоталітарних країн, які ще зовсім недавно називалися соціалістичними.
Попри все своє розмаїття, реальні, "живі" конституції виходять з народного (національного) суверенітету, забезпечують громадянські права і свободи та регламентують діяльність державних і в цілому політичних інститутів.
На ґрунті конституцій як основних законів приймаються всі інші правові акти.
Закон може бути прийнятий також прямим волевиявленням громадян, тобто через референдум. Закони є основою для прийняття указів, розпоряджень, постанов, резолюцій та інших політико-правових і правових актів.
Юридичну силу закону мають також декларації, що приймаються вищим органом державної влади. Декларація — це заява від імені вищого органу влади, уряду або партії, в якій урочисто проголошуються основні політичні принципи, а також документ, де вони викладені.
У Декларації про державний суверенітет України, прийнятій Верховною Радою 16 липня 1990 p., проголошувався "державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повнота і неподільність влади республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах". У Декларації викладено основні політичні принципи самовизначення української нації, народовладдя, державної влади, громадянства, територіального верховенства, економічної безпеки, міжнародних відносин та ін.
