Декларації як політичні рішення з будь-якого питання міжнародної політики можуть прийматися однією або кількома державами.
Прийняття рішень представницькими органами влади у "відкритому" суспільстві має характер відкритості. Відкритий характер прийняття рішень через систему представницької демократії є формою легітимації політичної влади, подолання відчуження від неї громадян, формою контролю безпосередньо над бюрократією та обранцями народу.
Прийняття політичних рішень потребує від суб'єкта політики переконаності у доцільності втілення визначеної політики. Вона має бути заснована на правильно зрозумілих законах суспільного розвитку, усвідомленні необхідності втілення їх у політичних рішеннях. Та все ж при прийнятті таких рішень присутній і політичний ризик.
Розвинені суспільство і держава при певному рівні політичної культури здатні приймати вагомі, конструктивні рішення на основі пізнаних й осмислених законів суспільно-політичного розвитку. Проте в будь-якому суспільстві діє стихійний чинник. Не завжди знаходяться сили, які здатні усвідомити об'єктивні політичні процеси. Деякі процеси взагалі не лежать на поверхні, а мають глибинний і часто прихований характер. Політична історія наповнена прикладами швидких і непередбачуваних дій, що застають суб'єкта політики несподівано.
Надзвичайно високим є ступінь ризику при прийнятті політичних рішень при переході до якісно нового стану суспільства. Політичний ризик має об'єктивний і суб'єктивний компоненти. Як об'єктивний компонент ризик відображає певну невизначеність у середовищі, де суб'єкт політики виявляє свою активність. Ризик як суб'єктивний компонент — це поведінкова готовність суб'єкта приймати рішення, враховуючи характер, масштаб і динаміку об'єктивної невизначеності.
Під невизначеністю розуміють неможливість точно спрогнозувати оптимальний вектор розвитку складної системи, певну реакцію на багатоваріантність, неоднозначність суспільних процесів. Рівень політиків визначається тим, наскільки вони здатні "зняти" невизначеність, знизити її гостроту, передбачити можливі негативні й позитивні наслідки розвитку цієї невизначеності для певного суб'єкта і його стратегії.
Прийняття рішення в умовах невизначеності і просте, і складне. Це не тільки відповідальне завдання, особливо коли йдеться про діяльність суб'єкта у незнайомому, специфічному середовищі, воно пов'язане також із значними втратами або, навпаки, досягненнями економічного і політичного характеру.
Ризик — це діяльність, пов'язана з подоланням невизначеності у ситуації неминучого вибору, в процесі якої існує можливість кількісно і якісно оцінити вірогідність досягнення мети, відхилення від мети або невдачі. Політичний ризик може охоплювати одночасно мікро-, макро- і мегарівні. Політичний ризик у прийнятті політичних рішень може зменшуватися або збільшуватися. Це залежить від того, наскільки суб'єкт політики поінформований, обізнаний з методами аналізу потенційних політичних змін, блокування їх або, навпаки, прискорення.
На Заході створено служби інформаційного забезпечення, що знижують обсяг ризику. Це авторитетні консультативні фірми, які готові оцінити міру політичного ризику щодо будь-якої країни, у тому числі й України. У США існує Рада з управління політичним ризиком міжнародного бізнесу. У Швейцарії діє фірма "БЕРІ", яка дає оцінки "індексу політичного ризику". При їх визначенні стосовно кожної країни або її регіону звертають увагу на такі чинники, як ступінь етнічних та релігійних відмінностей, соціальна нерівність у розподілі доходу, ступінь політичного плюралізму, вплив лівих радикалів, рівень корупції й націоналізму, роль примусу при утриманні влади, масштаб антиконституційних дій, вплив порушень правопорядку (демонстрації, страйки) та ін. За методикою "БЕРІ" до загального показника поряд з оцінками політичного ризику входить "індекс ризику операцій". При його визначенні крім економічних обов'язково враховують соціально-політичні чинники: наступність у політиці, ступінь бюрократизації, рівень націоналізації, співвідношення вартості робочої сили і продуктивності праці, рівень політичного безпорядку та ін. Врахування всіх чинників, у тому числі й політичних, при прийнятті рішень на рівні країни, регіону, міжнародних відносин робить оцінку реалій більш повною та адекватною, що, у свою чергу, сприяє досягненню поставленої мети. На жаль, цих служб в Україні досі немає.
Об'єктивна оцінка розвитку політичної ситуації зменшує показники ризику. Політичний ризик особливо збільшується при організації виконання політичного рішення, під час контролю за ним.
Отже, процес прийняття рішень, як і будь-яка політична діяльність, за умов багатомірності й багатоваріантності сучасної історії відіграватимуть дедалі активнішу роль. Від них багато в чому залежать темпи історичного розвитку, розтягування або спресування політичного часу, самовдосконалення суб'єктів політики, політична культура їх, оптимальний розвиток всього світоустрою. Політична наука напрацювала низку загальновизнаних теорій прийняття політичних рішень. Однією з перших можна вважати концепцію соціальної дії М. Вебера, яка зорієнтована на свідомість, раціональність й ефективність. Великий внесок у розвиток теорії політичних рішень зробив американський політолог Г. Саймон. Він сформулював її в таких працях, як "Адміністративна поведінка" (1947), "Нова наука управлінських рішень" (1960). На думку Г. Саймона, прийняття політичних рішень визначає характер організаційної структури суспільства. Він виділяє рішення програмовані, тобто шаблонні, які повторюються, і непрограмовані, які базуються на оцінці нових явищ і фактів та розв'язують невідомі раніше завдання. Програмовані рішення, на його думку, дають більше можливостей для прогнозів, ніж спонтанні. Г. Саймон у своїх працях вирізняє такі стадії прийняття рішень: по-перше, пошук і формулювання проблеми; по-друге, вироблення шляхів прийняття рішень; по-третє, оцінка й вибір конкретного варіанта рішення. Вчений вважав, що найкращим є рішення, відправним пунктом якого є конкретні дії. Д. Істон наголошував, що політика є процесом ієрархізації цінностей, яка досягається прийняттям рішення. На його думку, техніка прийняття рішень передбачає: умови прийняття рішень, організаційний контекст, можливі наслідки рішень. С. Лассуел виділяє сім етапів прийняття рішень:
1) постановка проблеми;
2) пошук інформації;
3) відбір альтернатив;
4) звернення за підтримкою;
5) процес реалізації рішення:
6) оцінка ефективності рішення;
7) підведення підсумків.
Ч. Ліндблюм широко обґрунтовує два методи: раціонально-універсальний (або "кореневий метод") та інкрементальний метод ("метод гілок"). Перший передбачає, що особа, яка приймає рішення, визначає пріоритети й виділяє у зв'язку з цим альтернативи реалізації цілі. Для цього обирається найбільш оптимальне рішення. Другий метод "гілок" передбачає послідовне обмеження в пошуку рішень і зосередження на малих кроках, які не дають змоги зробити великі помилки. Цей метод спрощує процес прийняття і реалізації рішень. Відомі методи Р. Снайдерса (у галузі міжнародних відносин), А. Етціоні (змішано-скануючий метод прийняття рішень) дотримуються загалом системного підходу. В. Коен наголошує на необхідності враховувати офіційні й неофіційні фактори. Основні "ідеї теорії груп інтересів" (А. Бентлі, А, Джорж) при прийнятті рішень розглядають не окремі особистості або об'єкти, а через зіткнення груп, які прагнуть реалізувати свої інтереси. Найскладніші проблеми виникають із прийняттям політичних рішень при розв'язанні конфліктних ситуацій. Залежно від гостроти політичного конфлікту, його масштабності, втягнення учасників виділяють такі методи:
- індиферентний - найбільш характерний для тоталітарних та авторитарних режимів, де майже всі потреби ігноруються;
- метод тиску - застосовується владою за допомогою силових структур;
- методи командного прийняття рішень, приймаються за допомогою вольових дій, ігноруючи інші можливості;
- консенсусний метод - реалізується за допомогою переговорного процесу з поступками конфліктуючих сторін.
Важливе значення має сприйняття рішення, від якого залежить повнота його реалізації та легітимності. На сприйняття (позитивне -індиферентне - негативне) впливає ціла низка факторів: політична ситуація, авторитет суб'єктів, попередній досвід прийняття рішень, інформованість населення, поведінка суб'єктів рішення, вплив зовнішніх факторів тощо. Політичне рішення є важливим елементом політичної діяльності й реалізації політичних цілей. Політичне рішення - це здійснюваний в індивідуальній чи колективній формі процес визначення завдань політичної дії, етапів, способів її досягнення. Прийняття політичних рішень - це технологічна реалізація політичної влади в управлінні соціальними процесами. Через конкретні політичні рішення політична влада втілює свою волю в управлінський процес відповідно до інтересів керівних груп (Політологічний енциклопедичний словник.- К.: Генеза, 1999.— 303 с). Політологічний енциклопедичний словник так трактує сутність політичного рішення: "Політичне рішення - політична дія інформованого суб'єкта влади для реалізації певної мети, що передбачає оптимізацію зовнішніх і внутрішніх умов функціонування даного суб'єкта і визначення перспектив його подальшого розвитку".
Процес прийняття рішень проходить ряд стадій, зокрема:
а) аналіз інформації про проблему, яку необхідно вирішувати;
б) постановка проблеми;
в) опрацювання експертів;
г) напрацювання альтернативних варіантів політики;
ґ) вироблення альтернативної політики;
д) прийняття рішення;
е) реалізація рішення;
є) підведення підсумків;
ж) внесення коректив у проведення політичного курсу.
Виділяють також стадії:
а) артикуляція інтересів;
б) підготовка громадської думки;
в) комплексний аналіз проблеми;
г) всебічна підготовка проекту рішення;
ґ) прийнятгя рішення;
д) виконання рішення.
Існують різні типи рішень. Перше - фундаментальні рішення, які приймаються відповідно до конституції або ж революційним шляхом. Вони мають вирішальне значення для функціонування політичної системи. Другий тип стосується законодавчих актів. Третій - локальні рішення, які мають адміністративний характер. Залежно від характеру проблеми виділяють такі типи політичного аналізу:
1) дискриптивний, який зосереджує увагу на подіях минулого, котрі необхідні для вирішення сучасних проблем;
2) предикативний (прогнозуючий, передбачаючий), який виявляє можливі наслідки реалізації кожної моделі дій;
3) прескриптивний, який виключає рекомендації для отримання ефективніших результатів.
Література
1. Абизов В.Є., Кремень В.Г. Політичні рішення: механізм прийняття-К., 1995.
2. Бебик В. М. Політичний маркетинг і менеджмент.- К., 1996.
3. Бебик В. Організація роботи правлячого кабінету: соціопсихологічний та інформаційний аспекти // Політологічні читання.- 1993.-№ 1.
4. Политические решения // Политология. Учеб. пособие.- X.: Фолио, 2001.-С. 417-43 7.
5. Політичні рішення // Політологія / За ред. А. Колодій.- К.: Ельга-Н, Ніка Центр, 2000.- С. 101 - 109.
6. Політологічний словник.-К.: Генеза, 1997- С. 303.
7. Політологія посткомунізму. Політичний аналіз посткомуністичних суспільств.- К.: Політ, думка, 1995.- С. 67 - 98.
8. Рябов С. Консенсусу принцип // Політологічні читання.- 1994.-№ 3.
9. Стоун Дебора. Парадокс політики. Мистецтво ухвалення політичних рішень.- К.: Альтернативи, 2000.- 300 с
10. Тихомиров В.Б. Профессионализм политолога: анализ, принятие решений, управление событиями // Социально-политический журнал.- 1993.- № 3.
11. Цимбурский В.Л. Человек политический между ratio и ответами на стимулы (к исчислению когнитивных типов принятия решений) // Полис-1995-№5.
