Інтереси соціальних груп не можна розглядати як механічну суму інтересів їхніх членів. Йдеться про явище системного, інтегративного порядку, оскільки в процесі взаємодії індивідів відбувається формування інтересів групи як цілого. В них втілюються найбільш спільні й істотні риси об'єктивного стану окремих індивідів.
Соціальні інтереси — як усвідомлення потреб і необхідних цілеспрямованих дій для їх задоволення — в політичному суспільстві досягають найвищої зрілості, трансформуючись в усвідомлення політичних дій і відповідне ставлення до влади, тобто перетворюючись у політичні інтереси. Вони завжди спрямовані на збереження або зміну політичного статусу тієї чи іншої соціальної групи, її місця в ієрархії влади, а отже, є основою політичного процесу.
Збіг інтересів — це об'єктивна умова інтеграції індивідів у
соціальні групи, їх. трансформації в суб'єктів політичного життя.
Інтеграція може грунтуватися на тотожності істотних, довготермінових
інтересів. Тоді соціальні групи виступають як стійкі спільності. Саме
вони найбільш важливі для політичного процесу, особливо враховуючи
його стратегічні аспекти. Але об'єднання людей у соціальні групи може
виникати на основі збігу короткотермінових інтересів. Такі групи іноді
виступають важливими факторами політичного життя. Тим більше, що
ранжування інтересів не постійне. Тому і соціальні групи є утворенням
динамічним, рухомим. Взагалі соціальну структуру із властивими їй
спільностями з їх інтересами, зокрема політичними, можна розглядати не
як стан, а як процес, оскільки поглиблюється соціальна диференціація
суспільства.
Однією з сторін цієї основи прогресу є спеціалізація людської діяльності, яка неминуче призводить до появи відмінностей між соціально-професійними групами, що формуються. Маються на увазі відмінності в інтересах і цінностях, нормах поведінки, соціальних ролях тощо. Поява таких відмінностей — природне явище, оскільки
об'єктивно створює можливість розмаїття, багатства суспільного життя, а отже, всебічного розвитку особи. Але це означає і ускладнення соціальної структури. Західна політологія як одну із суттєвих сторін суспільного прогресу серед інших "еволюційних універсалій" виділяє соціальну стратифікацію (Т. Парсонс). Значний наголос робиться на її політичних аспектах — відповідних змінах у політичній системі, політичній поведінці.
Згідно з теорією груп, наявність соціальних класів, професійних та інших спільностей загалом створює основу для обмеження державного свавілля.
Недостатній розвиток груп призводить до авторитарних,
тоталітарних режимів. Урізноманітнення соціальної структури є важливою
передумовою демократизації суспільства, що пориває з тоталітаризмом.
Посилення соціального плюралізму виступає важливим об'єктивним
фактором демократизації життя в усіх його сферах. Це не виключає того,
що держава, здійснюючи певну економічну і соціальну політику, якоюсь
мірою, а іноді дуже істотно, впливає на спрямування соціальної
диференціації. Історичний досвід засвідчує, що настанова на соціальне
однорідне суспільство не відповідає потребам прогресу цивілізації.
Інша справа, що цілком ймовірна перспектива подолання антагоністичних
соціальних груп і гармонізації соціальної структури.
ВЕЛИКІ СОЦІАЛЬНІ ГРУПИ ЯК СУБ'ЄКТИ ПОЛІТИКИ
З точки зору визначення суб'єктів політичного процесу, формування
політичних сил можливі різні підходи до соціальної структури на рівні
великих груп. Так, відповідно до одного із них (у західній політології
він визначається як марксистський), вирішальне значення має склад
суспільства з огляду його поділу насамперед на економічні класи.
Маються на увазі великі групи людей, їх спільності, насамперед за
економічними ознаками — формами власності, розмірами багатства, місцем
і роллю в організації господарської діяльності, формами одержання
доходів тощо. Саме така концепція була покладена в основу
марксистської політичної ідеології, згідно з якою суспільство
поділяється на два класи. Невеликий вищий клас тих, хто володіє
засобами виробництва, і великий клас тих, хто працює на власників
засобів виробництва. В інтересах вищого класу здійснюється управління
суспільством, приймаються відповідні закони. Класи тлумачилися як
антагоністичні, а боротьба між ними як основа розвитку суспільства.
Згідно з такою, по суті,, конфронтаційною концепцією була вироблена
універсальна вимога "класового", "партійного" підходу до аналізу
соціальних явищ. На такому гіпертрофованому, а отже, неадекватному
дійсності класовому підході грунтувалися всі політичні погляди
марксизму.
Концепція соціальних класів не втрачає свого значення для
сучасної політології. Більше того, деякі західні політологи
(Е.Гідденс) вбачають своє завдання в подальшому розвитку теорії
класів. Проте дедалі більше виявляється недостатність тільки такої
теорії для вивчення політичних процесів через те, що в реальній
дійсності ніяких видимих границь, які можна було б прийняти за класові
обриси, не існує. Контури класів відрізняються від окреслень
спільностей, які мають чітке вираження,— статево-вікових, професійних,
етнічних, релігійних, інших. По суті, класові границі — це межі, в
яких соціально-економічні характеристики одних груп можуть
відрізнятися від інших, зберігаючи корінні ознаки даного класу.
Внутрішньокласові відмінності залишаються такими до тієї пори, поки не
переростуть у докорінно якісні. І це відчутно особливо нині, коли
основоположні — з марксистських позицій — критерії класової
диференціації виявляють себе не так виразно, як у минулому. Наприклад, раніше не тільки дрібна, а й уся буржуазія становила клас, що складався майже повністю з індивідуальних власників. Сьогодні в постіндустріальному суспільстві поряд з індивідуальною існують інші форми власності — корпоративна, кооперативна на умовах партнерства, державна та ін. Дуже неоднорідною стала дрібна буржуазія. Важко визначити межі робітничого класу. Нині більшість найманих робітників зайнята не фізичною працею, здобутком широких мас є висока освіченість, робітничий клас став більш різноманітним за формою найму. Ці відмінності знаходять відображення в диференціації інтересів різних його груп. Істотно змінюється місце інтелігенції в суспільному житті, а отже, в соціальній структурі.
Розвиток суспільства в зв'язку з переходом від традиційного до індустріального, а згодом постіндустріального переконливо засвідчує, що економічні класи — тільки одна із форм суспільної організації. Її роль у житті не залишається незмінною. Дедалі більшого значення набувають інші соціальні утворення, що формують соціальну структуру.
Віддзеркаленням цього є поширення концепції соціальної
стратифікації. На відміну від концепції соціальних класів, що
наголошує на антагоністичності (classis — розряд), ця теорія не
розглядає макросоціальні спільності як первісне непримиренні (stratum
— верстви), хоча визнає можливість розходження їхніх соціальних, у
тому числі політичних інтересів, а отже, конфліктів. Соціальні класи
розглядаються як один із видів стратів. У подальшому викладі саме в
такому розумінні використовується цей термін.
Початок концепції страт поклав М. Вебер. Класове становище
індивідів — їхню класову позицію він виводив із положення стосовно
ринку, який розглядався як форма боротьби інтересів. Саме ринок формує
особливі життєві шанси, схожість яких об'єднує індивідів у рамках
їхньої "класової ситуації". М. Вебер вважав, що клас є відображенням у
суспільстві кількісної раціональності ринку. Завдяки цьому стає
зрозуміло, хто чого вартий, і хто що робить. При цьому те, що люди
одержують, і те, що вони роблять, залежить від їхніх життєвих шансів.
Соціальну структуру М. Вебер розглядав як багатомірну систему, в якій
поряд з класами і відносинами власності, що їх породжували, важливе
місце посідають статус і влада.
Існує кілька підходів до визначення соціальної структури з
позицій соціальної стратифікації. При цьому не відкидається поняття
"соціальний клас" як елемент структури. Використовуються просто інші
критерії диференціації.
Відповідно до поширеного в західній політології "об'єктивного підходу" критеріями соціальної диференціації вважають престиж професії, рівень освіти і рівень доходів. Часто використовується семикласова вертикальна стратифікація: вищий клас професіоналів- адміністраторів, технічні спеціалісти середнього рівня, комерційний клас, дрібна буржуазія, техніки та робітники, що виконують керівні функції, кваліфіковані робітники, некваліфіковані робітники.
Значного поширення набула теорія "середнього, або нового, класу".
Цей термін уперше використав М. Джілас щодо нового соціального класу,
який складався з бюрократії і представників партійних функціонерів.
Нині мається на увазі група високоосвічених спеціалістів, що не
володіє приватною власністю і дохід якої залежить від використання
одержаних знань, професійної майстерності і творчих здібностей.
Концепція такої спільності була викликана намаганням пов'язати зміни в
економіці зі змінами в професійній структурі і загальними політичними,
соціальними і культурними напрямами розвитку суспільства під впливом
науково-технічної революції. Д.Мойніхен
вважав, що виділення інтелігенції в новий клас грунтується на спільності свідомості, ідеологічних настанов, системи цінностей. А.-Е.Гоулднер запровадив два нових параметри: володіння культурним капіталом і культурою критичного дискурсу. Важливою характеристикою нового класу є також його культурна позиція.
Наукове і політичне значення теорії стратифікації полягає в урахуванні різноманітності ознак, на яких грунтується соціальний статус індивідів. Вона дає змогу побачити вертикальне розташування соціальних груп. Проте і ця концепція не універсальна, вже тому, що недостатньо враховує дуже істотні критерії соціально-класового поділу суспільства. Йдеться насамперед про економічні фактори. Як зазначають західні політологи, вона непридатна для європейських країн, яким властиві більш жорсткі міжкласові бар'єри порівняно з американським суспільством.
Загалом реаліями є як соціальні класи — макросоціальні групи на грунті економічних відмінностей (на думку політологів-немарксистів, зокрема Р. Мілібенда, двома основними компонентами соціальної структури сучасного капіталістичного суспільства виступають буржуазія і робітничий клас), так і спільності, які розрізняються за критеріями соціальної стратифікації. І ті, і другі — базові, первинні соціальні групи. На грунті їхньої взаємодії і переплетення відповідних інтересів виникають похідні, вторинні соціальні утворення, різного роду соціальні сили як учасники політичного діяння з притаманними їм інтересами і спрямуванням політичної поведінки. Це один із напрямів соціальної стратифікації в сучасних умовах.
Зазначені утворення щодо первинних соціальних груп мають
"наскрізний" характер. Значну роль у їх виникненні грає неоднозначне
уявлення індивідів, членів первинних груп щодо шляхів задоволення
своїх соціальних інтересів. Велике значення має і те, що дедалі
більший пріоритет щодо групових інтересів здобувають загальнолюдські
інтереси, пов'язані з піклуванням про усунення ядерної війни,
збереження екологічного середовища, подолання моральної кризи тощо.
Суб'єктами політичного процесу виступають первинні соціальні групи та окремі їх фракції. Але в міру розвитку й ускладнення соціальної структури зростає значення різноманітних вторинним утворень. Серед соціально-політичних сил такими є, наприклад, неоконсерватизм і сучасний лібералізм, соціал-демократизм і соціалістичний рух, робітничий і профспілковий рух, масові демократичні та інші рухи. Підтвердженням цього є те, що в останні півтора-два десятиріччя порушується існуюча до того кореляція між голосуванням виборців за ту чи іншу партію і їхньою належністю до певної первинної соціальної групи. Зменшується частка робітників у соціал-демократії. Зростає кількість низькооплачуваних верств населення, які віддають голоси неоконсерваторам і лібералам, а представники середніх верств — соціал-демократії та іншим лівим силам.
