Відбувається зміна ієрархії їх пріоритетів. Саме взаємодією, поєднанням, сплетінням різноманітних інтересів, їх комбінацією зумовлене формування похідних груп як суб'єктів політики, зокрема не тільки горизонтального, а й вертикального, корпоративного характеру.
З огляду на це розрізняються стадії формування груп як суб'єктів політичного процесу. Першою можна вважати спонтанну (наприклад, "клас в собі"). Друга — організована ("клас для себе"). На цій стадії індивіди усвідомлюють належність до
даної групи, консолідуються для задоволення своїх інтересів. Па третій стадії члени соціальної групи доходять розуміння того, що реалізація їхніх інтересів можлива тільки на грунті політичної боротьби — боротьби за владу.
Взаємодії, що виникають на цій стадії між соціальними групами,—
це первинні політичні відносини. Вони поза політичною системою. На
цьому рівні соціальні групи виступають як латентні політичні сили.
Вони можуть бути і кон'юнктурними, наприклад, як групи тиску. Мається
на увазі об'єднання індивідів для впливу на політичні інститути з
метою задоволення своїх інтересів.
Наступна, четверта стадія становить систему вторинних політичних відносин, які вже стали органічною складовою політичної системи. На цій стадії члени суспільної групи, часто-густо і кількох, згуртовуються в громадсько-політичні організації як знаряддя боротьби за владу. Для розуміння її мети і спрямування треба мати на увазі, що вторинні політичні відносини, політичні сили, які беруть участь у них, не є цілком адекватним зліпком з первинних відносин. Отже, статус первинних, основних груп у соціальній структурі виявляється в боротьбі за владу трансформовано, через утворення політичних сил, до складу яких можуть входити представники різних соціальних груп.
Ця боротьба може здійснюватися легітимними засобами, що найбільш притаманно соціальним силам, які не ставлять мстою заміну існуючого політичного режиму. Політичні сили, спрямовані проти існуючого режиму, вдаються, як правило, до позапарламентських засобів політичної боротьби, в тому числі насильницької. Хоча не виключена можливість одержання ними влади формально в конституційних формах. Це можливо при переході від демократичного до авторитарного режиму і в процесі редемократизації.
Утворення соціальних груп в умовах тоталітарного режиму, спрямованого на "утвердження" соціалізму, спотворюється. Соціальна структура формується через взаємодію суспільного поділу праці і відносин власності на основі тотального одержавлення. Це зводить до мінімуму дію нормальних, економічних та інших чинників соціальної диференціації. Переважаючого значення набувають адміністративні, вольові механізми. Вони спрямовуються на вилучення центральною владою додаткового продукту з його наступним перерозподілом і формування на цій основі особливих груп населення. В результаті відбувається його диференціація на дві великі групи: рядових виробників у сфері матеріального і духовного виробництва, які створюють додатковий продукт, і розподільників, що вилучають і включають його в систему перерозподілу. Ці останні мають певну вертикальну структуру, нижчі верстви якої підпорядковані, повністю залежать від вищих. Зазначені групи посідають функціональне місце в економічній системі. Звідси і відмінності в правах та обов'язках.
Поділ на зазначені групи домінує над усіма іншими. В умовах ідейного і політичного монізму виключається утворення нормальних базових і похідних соціальних груп. Відбувається тотальна маргіналізація суспільства. Статус соціальної групи як суб'єкта політики забезпечується тільки для бюрократії. Народні маси позбавлені механізму виявлення і політичної реалізації своїх специфічних соціальних інтересів.
ПОЛІТИЧНА СУБ'ЄКТНІСТЬ НАЦІЙ
Нація є одним із найскладніших феноменів людського буття. Для одних — це суспільно-політична вартість, жива, самобутня, духовно та органічно сплетена спільнота, що викристалізувалася і виросла в означених історичних, геополітичних, господарських і суспільно- політичних умовах. Такий погляд поширений серед деяких представників українського національно-визвольного руху. А ось для інших— лише
територіальна група, в основі якої, вважає іспанський політолог
Л.Саністебан, лежать інтенсивні солідарні зв'язки. Одні вбачають у нації щось містичне, недоступне для пізнання, інші — тільки раціональне. В розумінні одних йдеться про щось одвічне, біологічне, інших — це тільки соціальне, історичне. Найбільша цінність, найкращий витвір людей — так нація постає в уяві одних, щось таке, що заважає людському поступові — вважають інші.
Націю вивчають етнографи як "неполітизовану етнічність" та історики — як політичну історію народів, психологи — як специфіку психіки, ментальності, культурологи — як неповторне особливе в світовій культурі, соціологи — як макрогрупу та філософи — як проблему співвідношення людини — індивідуальності та людства. Так, М. Бердяєв з позиції філософії вважав, що неможливо й безглуздо протиставляти національність і людство, національну множинність і вселюдську єдність. Він зазначав, що існування людства у формах національного буття, його частин зовсім не означає неодмінно зоологічного й нижчого стану взаємодії ворожнечі й винищення, стану, який зникає в міру зростання гуманності і єдності.
Свій підхід до нації, адекватний предметові, має й політологія.
Саме вона розглядає націю як один із базових суб'єктів політичного
життя. Це означає, що інтереси певної макрогрупи усвідомлені як
політичні. Звідси прагнення де політичного самовираження за допомогою
певних інституцій — національної держави, партій, національно-
визвольних рухів та ін.
Оскільки природа нації визначає національні інтереси — імпульси
її політичного життя, то політологія повинна враховувати чинники
націотворення і особливо пріоритетні ознаки, індикатори нації як
спільності. Стосовно того, що об'єднує людей у націю, то однозначного
визначення немає. Небезпідставним щодо деяких із існуючих націй є
твердження, що це "політизована етнічність", тобто політична
спільність, в основі якої — етносу. Під останнім розуміється стійка
група людей, об'єднаних загальноісторичним, генетичним корінням, якій
притаманні спільні риси і стабільні особливості культури та
ментальності. Формування етносу відбувається на певній території. В
подальшому розвитку етнос може втрачати територіальну єдність.
Етнічною є тільки така спільність, яка усвідомлює себе саму як таку
(етнічна самосвідомість), відрізняє себе від інших етнічних груп.
Визначення нації як "політизованої етнічності" досить поширене.
При цьому етнічність не абсолютизується, вона ставиться на перше
місце. Так, на думку англійського етнополітолога А.Сміта. головними
індикаторами нації є етнічний принцип, що виникає спочатку з родинної
організації, а далі слідують територіальний компонент і політична
спільність.
Етнічна ідентичність нації політичне інтерпретується по-різному,
залежно від ідеологічних засад. М.Грушевський рішуче виступав проти
вимоги "Україна тільки для українців". Він вважав, що Україна "і для
всіх, хто живе в ній, а живучи любить її, а люблячи хоче працювати для
добра краю і його людності, служить їй". А ось М. Міхновський і
Д.Донцов, виходячи зі свого бачення інтересів нації, відстоювали
вимогу "Україна тільки для українців" у тому розумінні, що всякі
посади в державі повинні обіймати тільки українці.
Нація тлумачиться також як спільність, яка виникла історично і якій властиві певні інтегративні риси. Саме з таких позицій І.Франко розглядав возз'єднання українських земель як важливу умову "витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суцільний культурний організм, здібний до самостійного культурного і політичного життя".
Чимало політологів дають визначення нації як державно-правового утворення, тобто як макрогрупи, що проживає на одній території, має спільний уряд та інші політичні інститути. Таку, по суті, етатистську теорію обстоював правознавець О.Градовський. Визначальним елементом нації він вважав наявність "загальнонаціональної мети", якій відповідає певна державна організація.
Проте статистська концепція відмовляє народам, які не утворили
через різні причини (іноземне поневолення, на сильницька асиміляція)
своєї національної державності, у праві навіть називатися націями. Але
чимало націй, не маючи своєї державності під час іноземного панування
(як-от українська нація під владою російського царизму чи австро-
угорського цісарського режиму), не переставали ними бути. боролися за
своє законне право на самовизначення, створення самостійної держави.
Тому формула "є держава— є нація, немає держави — відсутня і нація"
алогічна. Разом з тим "бездержавне" існування нації лягає тягарем на
її історичну долю, стримує розвиток творчих можливостей. В.Винниченко
зазначав, що "нація без державності є покалічений людський колективний
організм. Через те так жагуче всі так звані "недержавні нації"
прагнуть своєї держави, через те так самовіддано окремі члени її
віддають усі сили свої на здобуття її й тому з такою ненавистю
ставляться до тих, які стоять на заваді цьому, які тримають їхній
колектив у покаліченому стані".
Однак існують нації, виникненню яких передувала державна єдність людей. Згодом на цьому грунті формувалися певні риси, притаманні етносу — загальні традиції, духовність, психологічні властивості та ін. Саме це визначає генезу американської, канадської та деяких інших націй, що створювались емігрантами, серед яких були представники не тільки різних етносів, а навіть рас.
У 60-ті роки наукові спостереження наштовхнули американських
дослідників на висновок, що теорія "плавильного казана" не відповідає
- реаліям США. Етнічні групи не розчинялися в американському
суспільстві, а стали його структурним елементом. Етнічна ситуація була
охарактеризована як "культурний" плюралізм", що не суперечить
існуванню і розвитку спільної для американської нації культури.
Щодо психологічного підходу, дуже поширеного нині, то деякі його
представники трактують "національний дух" (національну свідомість,
національний характер) як провідний, а іноді і як єдиний індикатор
нації. Інші розглядають націю як психологічне поняття, психологічну
спільність, союз однаково мислячих людей, об'єднаних спільним
національним характером. Такою, наприклад, є створена О.Бауером
"психологічна" теорія нації. Подібну позицію щодо визначення нації
займають деякі сучасні політологи і соціологи Заходу. Т. Мурамацу, Г.
Ісаакс, Г. Кан, С. Ліпсет, К. Боулдінг, М. Сейвелл, П. Ласлетт, М.
Кранстон та інші висловлюють думку, що вирішальними факторами розвитку
нації є воля, національна ідея, що нація — втілення національної
свідомості, яка виступає найактивнішою рушійною силою суспільства.
Вони вважають, що таких індикаторів спільності "коріння , як мова,
історія, культура, державність, недостатньо для формування
універсальних ознак національності. Лише один індикатор є
універсальним — самовіднесення людини до тієї чи іншої національності:
"я — українець", "я — росіянин", "я — татарин", "я — француз", "я —
американець" та ін.
Кожен із цих підходів (а вони зумовлені і політичними міркуваннями) акцентує на якійсь із існуючих ознак нації. Поза тим сучасні нації, в тому числі українська,— це політичні спільноти, відмінність яких від інших видів людських угруповань полягає в тому, що це одноразова спільність — територіальна і господарська, мовна і духовно-культурна, психологічна та історична. Жодна з інших базових макрогруп — (соціальні
класи і верстви, демографічні і конфесійні групи тощо) такого поєднання індикаторів спільності не мають.
Чинники, що консолідують людей у нації, визначають зміст докорінних національних інтересів. Саме вони зумовлюють політичну активність нації, її дію як суб'єкта політичного життя. Вони становлять і підґрунтя національної ідеї. Ця ідея є віддзеркаленням потягу народу до суверенності у вирішенні своєї долі, набуття таких політичних форм самовизначення, які б забезпечували економічний, соціальний і духовний поступ.
Політичність феномена "нація" виявляється також у тому, що
тлумачення цього поняття (і це підтверджується історією України)
особливо актуалізується в час найбільш напруженої боротьби за
національну незалежність. Саме тоді постають питання "Що такс нація?",
"Яку роль національний чинник відіграє в політиці?". Так,
М.Грушевський самобутність нації вбачав у її здатності, бажанні йти на
контакт, на взаємовигідний компроміс з іншими націями з тим, щоб кожна
не претендувала на "які-небудь спеціальні історичні права і привілеї"
для захисту своєї самобутності, а захищала її повагою й інтересом до
чужої самобутності.
Л.Ребет писав, що народ стає нацією, оскільки він організований,
оскільки посідає керівні органи, оскільки він є державним народом
І.Франко розглядав націю як найважливішу реальність політичного життя.
"Все, що йде поза рами нації — це або фарисейство, або хворобливий
сентименталізм фантастів",— вважав він.
І нині в суперечливих умовах державотворчих процесів в Україні нація — не абстракція, а реальність, концепція якої значною мірою визначає доктрини діючих політичних сил.
МІЖНАРОДНІ СПІВДРУЖНОСТІ
Національні інтереси можуть трактуватися через ідеологію ізоляціонізму, планетаризму, солідаризму, ліберального інтернаціоналізму і виживання. Незважаючи на різні ідеологічні трактування національних інтересів, сутність їх у сучасному розумінні зводиться до двох важливих моментів: забезпечення високого міжнародного іміджу держави і використання переваг у геополітичному просторі для національного процвітання і підвищення добробуту громадян.
Міжнародна система виконує свої функції через світові і
регіональні політичні, правові, економічні й культурні структури.
Найбільш впливовою і масовою світовою організацією є Організація
Об'єднаних Націй (ООН), яка покликана забезпечувати міжнародний мир і
безпеку, врегульовувати міжнародні конфлікти. ООН виникла після другої
світової війни і стала спадкоємицею Ліги націй.
Найважливішим органом ООН є Рада Безпеки, котра складається з 15
членів-держав, з яких п'ять — постійні члени (США, Великобританія,
Китай, Франція і Росія)! десять — непостійні, обрані на два роки
Генеральною Асамблеєю. Рішення Ради Безпеки є вирішальним у
міжнародних спорах і може включати як економічні санкції, так і
застосування військової сили проти країни-агресора.
Рішення Ради Безпеки з процедурних питань, а також питань, що
стосуються мирного врегулювання спорів, приймається голосами семи
членів Ради, серед яких не мусять бути всі постійні члени. Якщо Рада
Безпеки вирішує питання, що стосується приборкання агресії, тоді
кожний із постійних членів може застосувати право вето, внаслідок
якого рішення не буде прийнято.
Генеральна Асамблея ООН має тільки давати рекомендації учасникам конфлікту або Раді Безпеки. До прерогатив Генеральної Асамблеї належать: прийняття
в ООН членів організації, а також їх виключення; рекомендації щодо підтримання міжнародного миру і безпеки; вибори тимчасових членів Ради
Безпеки, Економічної і Соціальної Ради, призначення Генерального секретаря.
Генеральний секретар як головний адміністратор ООН підзвітний Раді Безпеки
і Генеральній Асамблеї, наділений правом представляти названим органам будь- яке питання, що стосується міжнародної безпеки.
Міжнародний Суд у Гаазі розглядає судові справи, що їх передають конфліктуючі сторони. Якщо котрась зі сторін відкидає рішення Суду, інша сторона або сторони можуть передати цю справу в Раду Безпеки.
У структурі ООН функціонує Економічна і Соціальна Рада, яка
складається з комісій: з наркотичних засобів, суспільного розвитку, зі
становища жінок, із транснаціональних корпорацій, з народонаселення,
статистична. Економічна і Соціальна Рада проводить дослідження і
складає доповіді з міжнародних питань в соціально-економічній і
культурній сферах і дає рекомендації Генеральній Асамблеї, членам
Організації та заінтересованим спеціалізованим установам.
Крім зовнішньополітичних органів ООН існують спеціалізовані
світові структури, такі як Світовий банк. Міжнародний валютний фонд
(МВФ), Генеральна угода про тарифи і торгівлю (ГАТТ), Організація
Об'єднаних Націй з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО), Всесвітня
організація охорони здоров'я (ВООЗ).
Світовий банк, або Міжнародний банк реконструкції і розвитку,
займається проблемами довготермінового економічного розвитку країн,
які здійснюють складний процес модернізаційних трансформацій.
Пріоритетними для нього є структурні перетворення економіки, системи
освіти й охорони здоров'я, що вимагають довгострокового кредитування.
Банк спеціалізується на двох типах кредитів: цільові, призначені для фінансування конкретних інвестиційних проектів (наприклад, будівництва доріг), і програмні, покликані допомогти уряду провести структурну перебудову галузей промисловості чи системи зв'язку.
МВФ займається проблемами ринкових перетворень тих країн, які здійснюють цей процес, акцентуючи при цьому увагу здебільшого на проблемах фінансової стабілізації — скорочення бюджетного дефіциту і приборкання темпів зростання грошової маси. Якщо уряди не дотримуються цих вимог, вони можуть не отримати кредити МВФ.
Міжнародна торгівля регулюється правилами ГАТТ. В основу системи
ГАТТ закладено чотири принципи:
1) членство в ГАТТ передбачає добровільне визнання країною — учасником організації правил цієї системи;
2) країни, які належать до цієї системи, користуються режимом найбільшого сприяння у торгівлі;
3) зниження торговельних бар'єрів між країнами — членами ГАТТ шляхом переговорів;
4) між членами ГАТТ існує принцип «справедливої торгівлі», згідно з яким країни-учасниці, по-перше, не можуть збільшувати тарифи після того, як вони під час переговорів погодилися на зниження, по-друге, зобов'язані дотримуватися того податкового режиму, який існував в країні, де вироблялися дані товари, по-третє, використовувати експортні субсидії.
ЮНЕСКО має за мету сприяти співпраці між народами з допомогою освітніх, наукових і культурних заходів. Організація публікує звіти про стан цих галузей у світі, розробляє і фінансує ряд важливих міжнародних освітніх і наукових проектів.
ВООЗ діє у таких напрямках: контроль і боротьба з інфекційними хворобами, допомога національним службам здоров'я, профілактика явищ, пов'язаних з екологією.
Ще однією глобальною і одночасно регіональною організацією є
НБСЄ.
НБСЄ започаткувала гельсінський процес, правозахисний рух. В 1990 р. у Парижі створені постійні інститути НБСЄ: 1) на найвищому рівні домовилися проводити що-два роки зустріч глав держав і глав урядів; 2) створено Раду міністрів НБСЄ, яка складається з міністрів закордонних справ; 3) функціонує Комітет старших урядників, який проводить зустрічі щонайменше раз на три місяці.
Крім цього, згідно з Паризькою Хартією створено три постійні
органи: Секретаріат, Центр запобігання конфліктам, Бюро для
демократичних інститутів і прав людини. Однак треба сказати, що роль
НБСЄ у міжнародній політиці обмежена як щодо компетенцій, так і
засобів впливу.
До організації глобально-регіонального плану можна віднести також
Велику сімку, до якої входять найбільш розвинуті держави світу: США,
Великобританія, Канада, Німеччина, Японія, Італія, Франція. Ця
організація представлена на найвищому рівні головами урядів і
міністрами закордонних справ.
Серед регіональних міжнародних організацій найбільш впливовою є
Європейський Союз (ЄС), який об'єднує 12 держав: Бельгію, Данію,
Німеччину, Францію, Грецію, Ірландію, Італію, Люксембург, Нідерланди,
Португалію, Великобританію, Іспанію. ЄС є найбільш інтегрального
організацією у світі в політичному, правовому і економічному аспектах.
У політико-правовому аспекті ЄС має такі органи: Європарламент, Рада
міністрів. Суд, Комісія.
В економічному аспекті ЄС прагне створення спільного ринку, який передбачатиме знесення всіх митних бар'єрів, вільне переміщення товарів, капіталів і осіб, взаємне визнання наукових і професійних ступенів та дипломів, лібералізацію і вирівнювання фінансових служб- банків, інвестицій, страхувань, запровадження єдиних стандартів у промисловості.
На даному етапі існує єдиний паспорт для всіх громадян ЄС, вільні умови руху туристів і робітників всередині Союзу, а також валютна одиниця — ЕКЮ. У грудні 1991 р. на нараді в Маастріхті досягнуто домовленості щодо здійснення великої інтеграції — введення єдиної спільної європейської валюти. Маастріхтські домовленості мали бути ратифіковані референдумами чи парламентами окремих держав.
В одних країнах референдуми підтвердили ці домовленості (Франція,
Німеччина, Великобританія, Італія), в інших — заперечили (Нідерланди).
З 1 січня 1999 року спільну європейську валютну одиницю — євро введено в обіг.
Використана література:
1. Семків О.І. Політологія. – Львів: Світ, 1994. - 592 с.
2. Гелей С.Д., Рутар С.М. Політологія. Навчальний посібн. – К.:
Знання, 1999. – 426 с.
3. Кириченко М.Г. Основи політології. – К.: Либідь, 1995. – 332 с.
