Технології політичного менеджменту

Технології політичного менеджменту

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ














КУРСОВА РОБОТА

на тему «Технології політичного менеджменту»

по предмету «Політологія»












КИЇВ 2011

Зміст


Вступ

1. Сутність сучасних політичних технологій

2. Технології реалізації функцій політичної системи

3. Технології політичного менеджменту

4. Технології проведення електоральних кампаній

5. Інформаційні технології у виборчій боротьбі

6. Лобізм як політична технологія

Висновки

Література


Вступ


В сучасному політичному житті важливо не тільки знання теоретичних підходів, концепцій, але й те, “як насправді? якими методами, засобами? за допомогою яких технологій реалізується політика?”

На ці питання відповідає прикладна або практична політологія, яка займається дослідженням, прогнозуванням конкретних політичних подій, надає можливостей суб’єктам політичної діяльності за допомогою технологій дістати намічених цілей.

Поняття “політичні технології” досить поширено у сучасній соціально-філософській та політологічній літературі, публіцистиці, але на сьогодні ще не має загальноприйнятого визначення. Але в загальному розумінні оптимальним можна вважати трактування, згідно якого політичні технології — це технології реалізації влади. І в цьому смислі різноманітність влади породжує безліч політичних технологій, спрямованих на завоювання та утримання політичної, духовної влади, влади над умами та серцями людей, над громадською думкою.

Нажаль, вітчизняна історія свідчить про те, що серед універсальних засобів завоювання та утримання влади насильницькі політичні технології переважали, ставали “бабою-повитухою історії”. У спорі політичних технологій еволюції та політичних технологій кризи дуже часто перемагали революційні технології. Не випадково у вітчизняній літературі значно повніше вивчені механізми заколотів, терору, різних форм політичного екстремізму, ніж політичні технології еволюції, наприклад, технології парламентаризму тощо.


1. Сутність сучасних політичних технологій


Можна констатувати, що політична влада та політична система в цілому реалізують свої сутнісні властивості вираження інтересів, владування, організації, підпорядкування і т.ін. як через відповідні функції, так і через технології. Вони розвиваються, трансформуються з урахуванням конкретно-історичних обставин, відмирають старі, з’являються нові, видозмінюються ті, що існували раніше. Як і елементи, функції, що складають технології політичної системи, не є статичними та пасивними. Вони знаходяться у постійній динаміці, оновленні.

Виходячи з вищесказаного, а також з найбільш загальних визначень терміну “технології”, можна запропонувати таке формулювання політологічної категорії: політичні технології — це сукупність найбільш доцільних прийомів, засобів, процедур реалізації функцій політичної систем спрямована на підвищення ефективності політичного процесу та досягнення бажаних результатів в сфері політики. Політичні технології містять в собі як прийоми досягнення негайних локальних короткочасних результатів (тактика), так і отримання глибинного, глобального, тривалого ефекту (стратегія). Використання тих чи інших політичних технологій визначає ефективність політичного управління, регулювання політичних процесів, стійкість політичної системи і всього політичного простору. Політичні технології в більшому ступені визначаються типом суспільного розвитку (домінування в ньому еволюційних чи революційних процесів), характером режиму (демократичний, тоталітарний та ін.).

У зв’язку з цим слід підкреслити, що не існує абстрактних політичних технологій. Кожна з них, з одного боку, досить конкретна та унікальна, оскільки повинна забезпечити взаємодію різних політичних сил та структур для вирішення цілком конкретних питань. З іншого боку, кожна технологія багатопланова за своїм змістом та характером, багатоаспектна за умовами здійснення, складом виконавців, видами політичної діяльності та проблемами, що потребують вирішення.

Зупинимося на основних найважливіших видах і типах політичних технологій, що використовуються в сучасній політичній практиці.


2. Технології реалізації функцій політичної системи


Сучасна політологічна наука виділяє декілька функцій політичної системи та технології здійснення цих функцій на різних рівнях наукового аналізу.

Перший рівень — це можливості системи, тобто її дія як елементу свого середовища. Під час взаємодії із суспільством (середовищем) політична система виконує такі головні функції:

- регулююча, тобто управління, координація поведінки індивідів та груп. Вона реалізується за допомогою таких технологій, як: політичне управління; формування громадської думки, маніпулювання нею; прийняття необхідних законів; регулювання заробітної платні та цін, відсоткових ставок та податків; силове придушення антиконституційних дій та ін.;

- мобілізуюча, яка означає, що будь-яка система повинна черпати необхідні для свого функціонування ресурси. Вона робить це через технології формування політичних партій, громадських об’єднань; створення різних фондів і т.п.; прийняття законів про військову або альтернативну службу, оподаткування, інші заходи, спрямовані на мобілізацію талантів та праці людей на виконання завдань, пов’язаних з досягненням поставлених цілей);

- дистрибутивна функція як розподіл політичною системою благ, послуг, інших знаків відміни соціальним групам або окремим особам. Технології6 преференції, нагородження, заохочення та інше. За програмами соціального забезпечення та благодійності направляються гроші незаможним та старим; заходи щодо захисту громадянських прав мають ціллю рівність можливостей; за допомогою відповідних технологій прибутки та податкові міри можуть бути направлені на перерозподіл прибутків від більш заможної частини суспільства до низькооплачуваних верств та ін.;

- реагуюча, за допомогою якої система відповідає на вимоги окремих людей та груп. Технології: виборчих кампаній; вивчення, формування громадської думки, референдуми, діяльність PR та ін.;

- символізуюча, пов’язана з потребою в легітимності та підтримці в ім’я ефективного здійснення своїх функцій. Технології: масової комунікації тощо.

Другий рівень аналізу відображає те, що відбувається в самій системі. При цьому можна виділити функції входу — артикуляції та агрегування інтересів, та функції виходу — нормотворчості, реалізації норм, контролю над нормами, політичної комунікації. Всі ці функції реалізуються за допомогою політичних, соціальних, економічних, адміністративних та інших технологій. Розділити їх можна не завжди, бо вони взаємно переплетені та реалізуються одночасно у поєднанні різних компонентів, форм, методів. Щодо функцій входу, то їхні технології мають бути спрямовані на виконання вимог та підтримки з боку системи, а це виконується за допомогою: участі у політичному житті; уваги до офіційної інформації; поваги до офіційної влади, символіки; проведення референдумів, виборів, мітингів, маніфестацій, пікетів, кампаній листів, здійснення звернень, публікацій у ЗМІ; матеріальної підтримки, сплати податків, надання послуг системі (безкоштовна праця, військова служба, дотримання законів тп директив тощо). Таким чином, названі функції реалізуються як за допомогою політичних, так і інших технологій та механізмів діяльності.

Функції виходу називають “урядовими функціями”, тобто функціями розробки правил, засобів їхнього застосування, контролю. Ці функції реалізуються через певні визначені технології, часто закріплені законодавчо та маючи чіткі алгоритми виконання (докладніше вони будуть розглянути трохи пізніше).

Третій рівень. Тут аналізуються функції, що сприяють збереженню та адаптації системи — політичного рекрутування та політичної соціалізації. Для їхньої реалізації використовуються такі технології: вивчення, підбору, розстановки, навчання, переміщення, перепідготовки кадрів і т.і.; придбання знань, вірувань, засобу існування, розуміння та співчуття, властивих саме тому суспільству, де живе людина; інтеграція культури в психологічну структуру особистості та її адаптація до певного економічного та соціального середовища.

Слід підкреслити, що співвіднесення тих чи інших технологій з певною функцією політичної системи досить умовно і в чистому вигляді можливо лише теоретично, оскільки на практиці всі вони взаємно переплетені та реалізуються у складних сполученнях соціально-політичних, соціально-економічних, інформаційно-аналітичних та інших підходів.


3. Технології політичного менеджменту


Термін “політичний менеджмент” або “політичне управління” тривалий час викликав непорозуміння серед фахівців-політологів, як вітчизняних, так і західних. Це було пов’язано з тим, що політичне управління асоціювалось з маніпулюванням масовою свідомістю та поведінкою в умовах тоталітаризму. Але сьогодні у зв’язку зі змінами, які переживає суспільство, цей термін, а також практика політичного менеджменту набувають прав громадянства, з’являються нові тенденції в політичній сфері, здійснюється розвиток у напрямку партиципаторності, орієнтації політичної участі на вирішення конкретних проблем. Якщо вважати, що політичний менеджмент — це цілеспрямована діяльність, сенс якої міститься у перетворенні політичних вимог різних соціальних груп в політичні рішення та політичні дії, які відповідають інтересам більшості, то можна виділити деякі технології, підходи, форми політичної діяльності, що мають сьогодні актуального значення.

Прийняття політичного рішення — це технологічне перетворення політичної влади в управління соціальними процесами. По суті, даний процес присутній як на “вході”, так і на “виході” системи. При цьому збільшення вимог населення, соціальне “обурення” середовища поширюють масштаб управління і підвищують його роль в організації політичного життя. З іншого боку, ефективність реалізації прийнятих рішень безпосередньо впливає на ступінь підтримки та авторитет режиму правління.

На теперішній час в політичній науці склалося два основних підходи до розуміння процесу прийняття рішень. Так, нормативна теорія трактує його як процес раціонального вибору політичних цілей в складних ситуаціях. Як важливіший засіб оптимізації такого вибору виступають різні математичні моделі, дослідження операцій та інші інструментальні прийоми. Біхевіористська теорія, що розглядає даний процес як специфічну взаємодію людей, зорієнтована на опис різноманітних факторів, які впливають на прийняття рішень у конкретній ситуації.

Такого роду підходи відображають подвійний — раціонально-ірраціональний — характер управлінського процесу. Політична влада реалізується через особистий вплив управляючих і, незважаючи на регламентуючу роль правил та процедур прийняття рішень, привносить в цей процес непередбачуваність та непрогнозуємість. Врешті-решт процес прийняття рішень являє собою симбіоз раціонально організованої взаємодії структур та інститутів влади та значного суб’єктивізму управляючих.

Ці дві ознаки співвідносяться та взаємодіють на різних етапах прийняття рішень. Технологія процесу формування рішення містить такі фази: вивчення проблеми; аналіз вихідної інформації; оцінка альтернатив та вибір оптимального варіанту; прийняття рішення; реалізація рішення; контроль виконання; оцінка результатів.

Вивчення процесів прийняття та реалізації рішень в різних організаціях стали підставою розробки моделей цього процесу, чим займається так звана якісна теорія рішень. Модель містить вказівки, як здійснювати роботу на кожній фазі, забезпечуючи їхній взаємозв’язок. Слідування технології дозволяє раціоналізувати процес прийняття рішень.

Страницы: 1, 2, 3, 4



Реклама
В соцсетях
скачать рефераты скачать рефераты скачать рефераты скачать рефераты скачать рефераты скачать рефераты скачать рефераты