Большая База Рефератов - Технології політичного менеджменту

Технології політичного менеджменту

Так, функція ЗМІ як найважливішого «агента» виробництва і розподілу політичної культури, в умовах виборчих кампаній сприяє або інтеграції субкультур у домінуючі види політичної культури, або їх «утилізації» під пресом електоральної активності більшості.

Виконуючи функцію політичної стандартизації в період виборів, ЗМІ: а) диференціюють політичні стандарти на норми, девіації і навіть делікти; б) прагнуть уніфікувати в межах визначених виборчих платформ прояви суспільної думки; в) сприяють легітимації моделей електоральної поведінки як виборців, так і претендентів.

Виборчий процес не тільки акцентує діяльність ЗМІ по політичній соціалізації громадян, але і дозволяє їм неілюзорно стати на захист суспільних інтересів. Це досягається за рахунок дії «сигнальної» функції: виявлення прихованої інфляції; фактичного спаду (стагнації) в економіці; росту злочинності і корупції; посилення екологічного ризику, ін.

Одна з класичних функцій ЗМІ по відбору і переробці (інтепретації) інформації в умовах виборчого процесу помітно модернізується. Тенденція їх можливих змін коливається між двома полюсами — мірою ангажованості інформаційного засобу (каналу, видання) в інтересах значного політичного замовника і його прагнення, а також можливостями зберігати достатньо незалежну лінію політичних оцінок у контексті передвиборної конкуренції.

Безумовно, усвідомлюючи найширші маніпуляційні можливості ЗМІ, еліта влади намагається контролювати їх будь-якими засобами; подібні ж устремління характерні для політичних контр-еліт. Проте якщо перша володіє хоча б відносною інформаційною монополією (наприклад, за допомогою офіційної преси, ТВ і радіоканалов), то опозиційні політичні групи, навпроти, зацікавлені в диверсіфікації ЗМІ і плюралізації потоків інформації.

У функціональній діяльності ЗМІ в періоди виборчих кампаній актуалізуються три помітні тенденції:

— беручи участь у передвиборній агітації, засоби масової інформації неминуче використовують технології лоббірування (причому, як правило, просуваються інтереси т.зв. корпоративистських лоббі);

— здійснюючи функції «політичний реклами», інформаційні канали радіо і телебачення, друкарська преса опиняються перед необхідністю виконувати правила т.зв. «конвенціної» політичної участі, що має ортодоксальний характер і найбільше регламентована правом (питання термінів, обсягів фінансування й ін.);

— нарешті, добре відомо, що ЗМІ спроможні до постійних і істотних перекручувань соціальної реальності; у період же передвиборного «марафону» ця властивість виявляється в «міфологізації» і часом «містифікації» політичного процесу як антитехнології.

Причому, мова зовсім не йде про класичне розуміння конструктивної міфотворчості як одного з засобів діяльності телебачення, описаного відомим канадським культурологом М. Маклюеном: мозаїчність двомірного зображення, звуків і кольорів, мозаїчність сценарної композиції, що сполучають простори і зіставляє часи і т.д.

В основі політичних «містифікацій», як антитехнології ЗМІ у виборчих кампаніях, лежить сама банальна омана, якою наповнюються ті або інші версії «напівправди», «відкоректованої правди» і ін. Певною історичною ілюзією стає майже наївне судження Мішеля Монтеня про те, що «правдивість лежить в основі всякої чесноти». Створюючи «політичні міфи» про неіснуючі гідності претендентів, формуючи їм у такий спосіб «помилкову» харизму, підкріпляючи «дуті» виборчі платформи не менше туманними обіцянками, ангажовані ЗМІ виправдують свої дії так званими «захисною» і «запалюючою» функціями омани, що добре відомі психологам. Проте, те, що оманливими обіцянками і несумлінними маніпуляціями на об'єктивному і суб'єктивному змісті істини насичені виборчі кампанії, не тільки руйнує правову цінність вибору як інституту демократії, але і загрожує втратою соціальної довіри і перспективою політичної дискредитації.

Здійснюючи вибір засобів виборчої інженерії, «команди-штаби» конкуруючих претендентів, звичайно, роблять ставку на ЗМЇ в аспекті їхніх можливостей швидко і необмежено (особливо ТВ і радіо) тиражувати політичну інформацію, а також доставляти її виборцям у яскравій, доступній формі й у комфортних умовах. У той же час, не варто недооцінювати такі політичні вади, наприклад, телебачення, що скептично помітив французький політолог Ж. Эллюль: швидке «вимивання» із пам'яті телевізійної інформації внаслідок заміщення; спроможність ТВ стирати грань між реальністю і фікцією; створювати ілюзію «включеності в політику» у байдужої особистості; завищувати статус політичних феноменів в ієрархії соціальних цінностей.

Незважаючи на те, що як і раніше біля 2/3 бюджету передвиборної кампанії витрачається на рекламу кандидатів по телебаченню, його дорогі послуги все більш почнуть замінятися, як можна прогнозувати, електронними засобами масової інформації. Інформаційна революція кінця 80-х рр. принесла чотири «технологічних чуда» у кампанії по виборах президента і парламенту (досвід Росії, України, країн Балтії):

1. Прямий зв'язок -«гаряча лінія»: комп'ютерна мережа по зв'язку штабу кампанії, ЗМІ, груп інтересів.

2. Використання кабельного телебачення і поширення відеокасет.

3. Створення тимчасових ТВ-мереж через супутниковий зв'язок (між штабом і місцевими радіокомпаніями).

4. Можливості використання комп'ютерної графіки, головним чином для акцентуації політичної реклами і посилення враження від виступів кандидата.

Нарешті, саме в ході електоральних кампаній у діяльності особливо друкарських засобів інформації починає оформлятися конструктивна тенденція своєрідного «поділи праці» —спрямованості на «свою» аудиторію, їх політичні симпатії і життєві орієнтації. Мабуть, не настільки далеко час, коли і про український електорат можна буде говорити, як про жителів Великобританії: «Таймс» читають ті, хто управляє країною; «Файнэншл Таймс» — ті, хто володіє їх фінансами; «Гардіан» — ті, хто хоче управляти і розділяє позиції реформістів; «Дейли миррор» — ті, хто підтримує лейбористів.

В сучасних умовах ми стаємо свідками перетворення політичних технологій. Позбавляючись тоталітаризму та авторитаризму, поступово освоюючи демократичні норми політичного життя, ми підходимо до розуміння тих засобів політичної діяльності, що супроводжують дійсно демократичне перетворення суспільства.

6. Лобізм як політична технологія

У соціально-політичних механізмах сучасної плюралістичної демократії важливу та своєрідну роль відіграють групи інтересів, що використовують тактику тиску; їх називають, як відомо, лобістськими угрупованнями. Перші дослідники лобізму американський політолог А. Бентлі та француз Ж. Мейно вважали його специфічною рисою практичну відсутність правової регламентації подібної діяльності. Тиск на парламент та адміністрацію виконавчої влади здійснюється так званим лобі з ціллю реалізації реалізації групових інтересів. Ф. Трумен диференціював групи інтересів як певні соціальні субстрати (“вихідний суспільний матеріал”) та групи тиску (лобі) як політично інституціоналізоване відображення перших.

Таким чином, лобізм доцільно розуміти як систему і практику реалізації інтересів різноманітних груп, союзів, об’єднань громадян, субстрат та субеліт, корпорацій тощо шляхом організованого впливу на законодавчу та адміністративну діяльність державних органів.

Незважаючи на часто нелегітимний статус лобістських груп, механізми їхньої діяльності не можна однозначно оцінювати негативно, бо вони є природними інститутами плюралістичної демократії та втілюють, активні політичні технології, а також механізм обліку та досягнення багатопланових соціальних інтересів у диференційованих суспільствах, особливо транзитних. В цьому є політичне призначення лобізму — здійснювати функцію соціального посередництва між громадянським суспільством та державою, а також сприяти спрямованому “обміну інформацією” в процесі законотворчості. Так, французький політолог М. Дюверже, відмічаючи, що законодавці намагаються легалізувати лобізм та перевести його “з кримінального шляху до інформаційного”, мав на увазі подолання прямого підкупу та скупки голосів за рахунок “непрямого” інформаційного впливу об’єктивної інформації, яка підтверджує обгрунтованість інтересів та вимог щодо очікуваних рішень влади. Під час розробки та прийняття законів, при інтерпретації законодавчого чи будь-якого нормативного акту урядовцями важливу роль відіграють не тільки їхні знання та професіоналізм, але і об’єм та характер інформації, яку він має.

Технологічно процес лобіювання зазвичай здійснюється невеликою групою людей, але це не знімає і відчутної соціальної користі, бо врахування групових можливостей та інтересів, наслідків дій, що здійснюються в межах демократичної процедури, виражається в політичних рішеннях, де легалізована складна система стримок та противаг міжгрупових та міжкланових протиріч.

Слід відмітити і соціально-правовий аспект в оцінці лобізму: він як би доповнює конституційну систему демократичного представництва, дозволяючи впливати на прийняття та реалізацію політичних рішень тим групам, які позбавлені можливості артикулювати власні інтереси через своїх депутатів, бо парламент України формується за мажоритарно-партиципаторним принципом, упускаючи інтереси багатьох соціальних груп.

Один з механізмів лобіювання — плюралістичний, коли групи інтересів здійснюють тактику тиску “знизу уверх” на законодавчу або виконавчу владу з ціллю закріплення певних переваг, пільг, привілей тощо. Плюралістичне представництво інтересів організується спонтанно, не має постійних інституціональних форм, висуває своїх лідерів, йде до своїх цілей у конкурентній боротьбі з іншими силами. На законодавчий процес плюралістичне лобі частіше за все впливають через депутатські ініціативи та позиції.

Інший варіант лобізму полягає в тому в тому, що держава укладає з якою-небудь групою явну або латентну угоду, отримуючи в обмін на привілеї лояльність та певні гарантії сприяння державним рішенням і діям уряду. Це лобі — корпоративістське, групи інтересів тут порівняно нечисленні та функціонально упорядковані (за категоріями інтересів), ієрархізовані за статусами, соціально зорієнтовані на субеліти. Держава, що йде на угоду з корпоративістським лобі, як би визнає за ним монопольне право на представництво певних інтересів в обмін на право впливати на відбір лідерів та порядок задоволення виражених лобі вимог.

Висновки

Сучасні внутрішні механізми лобіювання складаються з комплексу можливостей донести та “нав’язати” свого інтересу структурі або політичній персоні, яка приймає рішення: близькість до політичної фігури або організації, від яких залежить рішення; наявність ресурсів та коштів, що забезпечують реалізацію даного інтересу; можливість надавати політичного (і неполітичного, зокрема нелегітимного) тиску; можливість надавати економічного тиску (погрози щодо припинення сплати податків, виплати відрахувань, вимоги економічної автономії, ліцензій, зняття квот тощо); інформаційні можливості популяризації або компрометації даної структури та її дій в очах громадської думки.

Головною цінністю лобізму є створення легітимних можливостей участі у розробці та прийнятті рішень як найбільш зацікавлених суспільних груп, так і висококомпетентних спеціалістів.

Юридично чітко регламентована система лобізму може значною мірою сприяти: забезпеченню гласності та передбаченості політичних процесів; цивілізованому обмеженню сфер діяльності апарату державної влади (зробить його більш відкритим для контролю з боку суспільства, зменшить можливість вольових рішень); поширенню кола активних учасників політичного процесу, що може слушно сказатися на розвитку громадянського суспільства в цілому; контролю взаємодії приватних інтересів та органів влади, створенню додаткових перепон на шляху корупції. Лобізм як система цивілізованих відносин, як нормальна політична діяльність, безсумнівно, сприяє стабілізації суспільства.

Література

1. Бодуен Ж. Вступ до політології. – К.,Основа, 2008.

2. Бодуен Жан. Вступ до політології. – Київ: “Основи”, 2007.

3. В.А.Мельник. Политология, Учебник. 3-е изд. – Минск, ВШ, 2009.

4. Василенко И.А. Политическая глобалистика : Уч.пос. – М.: «Логос», 2008.

5. Гаджиев К.С. Введение в геополитику. – М.: «Логос», 2007.

6. Гаджиев К.С. Введение в политическую науку. – Изд.2-е. М.: “Логос”, 2008.

7. Гаджиев К.С. Политическая философия. – М.: «экономика», 2009.

8. Ильин В.В. Политология. 2-е изд. – М.: Кн.Дом “Ун-т”, 2009.

9. Ирхин Ю.В., Зотов В.Д., Зотова Л.В. Политология. – М., Юрист, 2009.

10. Мухаев Р.Т. Политология: учеб.для вузов. - М.:»Приор», 2007.

11. Нартов Н.А. Геополитика: Учеб. Для вузов. – М. Юнити, 2007.