Після визнання перемоги Воислава Коштуници Конституційним судом він офіційно став на посаду. президента, проголосивши клятву перед новим складом парламенту. Але ця подія лише відкрила нову сторінку протистоянь у югославському суспільстві.
А в грудні 2000 року відбулися парламентські вибори (23 грудня), на яких перемогу (64% голосів) перемогу здобув блок вісімнадцяти партій – «Демократична опозиція Сербії» (ДОС). В результаті перемоги опозиція зайняла в парламенті 2/3 депутатських місць і отримала змогу формувати уряд. Прем’єр-міністром було обрано Зорана Джинджича союзника Воіслава Коштуниці по ДОС.
Восени 2002 року колишня опозиція домоглася остаточної перемоги в боротьбі з соціалістами – колишньою правлячою силою. Президент, соціаліст Мілан Міллутинович, строк повноважень якого скінчився 5 січня 2003 року, був змушений їхати у Гаагу, де представ перед Міжнародним трибуналом. Його звинуватили у злочинах проти людськості. А загалом він проходить по тим же справам, що і його покровитель Слободан Мілошевич. А колишнього президента СРЮ було заарештовано 1 квітня 2001 року, разом з кількома соратниками. Сербська радикальна партія, на чолі з Воіславом Шешелем, прямо звинуватила владу в тому, що вона діяла за наказом США. Офіційний Вашингтон, як відомо, пов’язав надання фінансової допомоги Югославії з арештом Мілошевича в строк до 31 березня.
Всі ці, та інші дії колишньої опозиції відверто підтримував Захід. Окрім цього, одразу після зміни влади в Белграді ООН скасувала всі міжнародні санкції проти СРЮ. В країні розпочався процес інтеграції до західноєвропейських структур: Ради Європи, ЄС, НАТО.
Проте повалення Мілошевича не принесло Югославії спокою. Розгорнулася запекла боротьба між Воіславом Коштуницею – поміркованим націоналістом та Зорном Джинджичем – відвертим прихильником прозахідного активного курсу. На президентських виборах 2000 року Джинджич не висунув свою кандидатуру, це він пояснив так: «Я занадто прихильний до Заходу, щоб сербський виборець мене підтримав».
Припинилася ця боротьба 12 березня 2003 року внаслідок вбивства Джинджика. Це фактично принесло перемогу партії поміркованих націоналістів, які вважають, що швидкий темп економічних і політичних реформ створює загорзу «продажу» країни Заходу.
Таким чином підводячи підсумок ті темою приходу до влади опозиції, можна сказати, що перемогу здобули помірковані націоналісти, яких Захід вимушений підтримувати через загрозу приходу до влади радикалів. Загибель Зорана Джинджича завдала серйозного удару по прозахідним позиціям в Югославії і Сербії зокрема. Помірковані націоналісти на чолі з Коштуницею взяли курс на збереження Югославії, або хоча б її частини.
Розділ 2
2.1 Від СРЮ до Сербії і Чорногорії
Союзна республіка Югославія виникла в полум`ї громадянської війни і з самого початку не розглядалася її творцями, передусім сербами, як довготривале державне утворення. В ті часи керівництво Сербії, ще мріяло повернути старі кордони – «великої Югославії». в Белграді вважали, що зможуть придушити сепаратистський рух в Хорватії, Боснії і Герцеговині та відтворити сиру країну, проте з домінуючим положенням Сербії. А Союзна Республіка Югославія, до складу якої входили лише Сербія і Чорногорія, розглядалося як тимчасове державне утворення. І вже це заклало підвалини загибелі в майбутньому СРЮ. Адже Белград не приділив достатньої уваги Чорногорії та через це дуже швидко втратив контроль над цією територією.
Союзна республіка Югославія була утворена 27 квітня 1992 року. 3 січня 1992 року в Белграді 104 з 160 політичних партій та організацій підписали Конвенцію про нову Югославію 12 лютого на зустрічі у Тітограді (нині Підгориця) вищого керівництва Сербії і Чорногорії. Було вирішено поєднаним ці республіки в єдину державу. 1 березня в Чорногорії пройшов референдум, в ході якого чорногорці висловились за збереження єдиної держави з Сербією. 23 квітня парламенти Сербії і Чорногорії затвердили проект конституції СРЮ.
Столицею залишався Белград. що стосується головного міста Чорногорії, то йому було повернуто стару назву – Підгориця.
Першим президентом СРЮ став сербський письменник Добриця Чосич. Цей крок був по суті закономірним. враховуючи тривалу спільну історію Сербії і Чорногорії. Вони разом билися з турками за незалежність, в 1914 році разом воювали з Австо-Угощиною, в 1918 році ввійшли до королівства Сербів, Хорватів і Словенців. По завершенні Другої світової війни 29 листопада 1945 року – до складу ФНРЮ, з 7 квітня 1963 року – СФРЮ...
Проте в середині 90х років шляхи цих союзників розбіглися. В 1996 році чорногорський лідер Міло Джуканович відійшов від СПС та Слободана Мілошевича і отримав перемогу на президентських виборах в своїй республіці. З цього часу Чорногорія почала швидко дистанціонуватися від Белграду. В 1998 році ця республіка вперше в історії не підтримала Сербію у війні, відгородившись від конфлікту в Косово. У відповідь на такі дії Мілошевич, який був тим часом президентом СРЮ, відмовився визнавати депутатів верхньої палати югославського парламенту, обраних чорногорцями, чим фактично відсторонив Чорногорію від федеративної влади. Це була серйозна помилка, яка дало чорногорським сепаратистам реальну силу. Грошовий потік та обмін товарами був повністю заблокований, а лінія адміністративного поділу між двома союзними республіками де-факто перетворився на державний кордон. Єдиним федеральним інститутом, що підтримав існування СРЮ, була армія. В свою чергу, керівництво Чорногорії збільшило кількість поліції та озброїло її. Белград на силовий варіант вирішення проблеми не рішався і фактично, з цього моменту, Чорногорія вже стала практично незалежною державою.
З того часу Міло Джуканович став робити ще більш рішучі кроки для подальшого дистанціонування від Белграду. Перший крок до відділення Чорногорія зробила в серпні 1999 року, коли її уряд прийняв документ «Основи майбутніх відносин Сербії і Чорногорії.» Тоді чорногорське керівництво запропонувало змінити назву країни на «Співдружність Чорногорії та Сербії», а повноваження союзних органів обмежили лише сферами оборони, зовнішньої політики та взаємного економічного і науково – технічного співробітництва.
В жовтні 2000 року Чорногорія продемонструвала, що для неї СРЮ більше не існує: більшість виборців бойкотували вибори югославського президента, а Міло Джуканрвич, поздравив Воіслава Коштуницю с перемогою заявив, що Чорногорія не буде брати участі формуванні федерального уряду. Уже в листопаді монетарна рада республіки заборонила використовувати динар (грошову одиницю СРЮ) у якості грошей, і0 республіка офіціально перейшла на німецьку марку. Чорногорія де-факто перетворювалась на суверенну державу.
В грудні 2001 року. в Белграді почались переговори між президентом СРЮ Воіславом Коштуницею, президентом Чорногорії Мило Джукановичем і сербським прем'єр-міністром Зораном Джинджичем, стосовно долі союзної держави питання стояло так: союзна федеративна держава, або незалежність двох республік.
Президент Чорногорії вимагав на незалежності своєї республіки. Офіціальний Белград вважав, що відносини між Сербією и Чорногорією, повинні бути переглянуті, але федеративний устрій треба зберігати, бо це відповідало б інтересам обох республік.
Один з керівників Євросоюзу Хав'єр Солана заявив, що він розділяє позицію сербської влади і хотів би, щоб Югославська Федерація, при її реформуванні, збереглась. Проти розпаду СРЮ виступали і США.
В рішенні цього складного питання досягли компромісу. 14 березня 2002 року в Белграді керівники Сербії і Чорногорії досягли згоди замінити Союзну Республіку Югославію (СРЮ) новим політичним альянсом під назвою «Сербія и Чорногорія», який буде будуватися на конфедеративній основі. Договір був підписаний главами обох держав, президентом СРЮ і координатором Європейського Союзу з питань зовнішньої політики і безпеки Хав`єром Соланою. Будучі генсеком НАТО в 1999 році саме він віддав наказ про бомбардування Югославії, а надалі став головним ініціатором утворення СіЧ. 4 квітня 2002 року сербський чорногорський парламенти ратифікували договір «О принципах перебудови відносин між Сербією і Чорногорією.
Президент Югославії Воіслав Коштуниця призвав членів федерального парламенту ратифікувати цю угоду, за якою Югославська Федерація повинна була перетворитися на союз Сербії і Чорногорії. Глава держави підкреслив, що цей проект принесе стабільність і завершить процес розпаду на Балканах.
В червні 2002 року у федеральному парламенті відбулося голосування з приводу ратифікації Белградського договору овід 14 березня 2002 року. В нижній палаті (Віче громадян) за договір проголосувало 74 депутата при 23 «проти», а в верхній палаті (Віче республік) – 23 «за» и 6 «проти».
Проти договору виступили парламентарії від Соціалістичної партії Сербії (прибічники колишнього югославського президента Слободана Милошевича). Соціалісти запевняли, що підписання угоди зраджує інтереси сербського и чорногорського населення, яке на протязі віків жили разом, і веде до їх розміжуванню. Їх піддержали християнські демократи Сербії, а також радикали – націоналісти на чолі з Воіславом Шешелем. Белградським договором були закладені основні принципи формування нової держави. Нова держава – Сербія і Чорногорія, – після прийняття Конституційної хартії і виборів повинна сформувати наступні спільні органи влади: президент, Скупщина (парламент), уряд (Рада міністрів), суд. Парламент буде однопалатним. Президент буде обиратися Скупщиною и пропонувати кандидатури в уряд. Президент буде одночасно очолювати уряд. В уряд війнуть тільки 5 міністрів – закордонних справ, оборони, міжнародних економічних відносин, внутрішніх економічних справ, по захисту прав людини і національних меншин.
Армією Сербії і Чорногорії буде командувати Верховна рада оборони, керувати радою будуть три председателя, а рішення прийматися консенсусом.
Сербія и Чорногорія отримають власну валюту, роздільні внутрішні ринки і таможенні системи, вони взяли на себе обов`язок «гармонізувати» свої відносини по стандартам ЕС.
Через 3 роки після підписання Белградського договору обидві республіки можуть переглянути свій державний статус і війти зі складу нової держави. З сербських політиків позитивно до Белградського договору віднісся віце-прем`єр Міролюб Лобус. Обидва є прихильниками швидкої інтеграції до євроструктур. Джинджич, наприклад, неодноразово заявляв, що Сербія і без чорногорців зможе прожити. Лобус теж є прихильником передусім США і теж загалом не проти визнання незалежності Чорногорії. Ці, та багато інших сербських політиків цілком реалістично оцінили Белградський договір, як перехідний етап а житті залишків Югославії. Вже тоді панувала думка, що через кілька років СіЧ розпадеться. 4 лютого 2003 року Скупщина (парламент) СРЮ утвердила Конституціонну хартію нового державного об`єднання. Таким чином Союзна Республіка Югославія перестала існувати. ЇЇ замінило нова держава – Сербія і Чорногорія (СіЧ).
За умовами Белградського договору о перебудові відносин між Сербією і Чорногорією, підписаному 14 березня 2002 року, СРЮ, яка існувала з 1992 року, перестала існувати в той момент, коли парламенти Сербії і Чорногорії (кожен окремо) і СРЮ на початку 2003 року. прийняли Конституційну хартію нової держави.
Незабаром парламент СіЧ обрав Світозара Маровіча президентом Сербії і Чорногорії, який за Конституційною хартією буде і главою уряду, нового нової держави.
Договором з Чорногорією, який підвів черту під існуванням, «колишньої Югославії», в Сербії коментарії більшості політиків прості: це стало можливим в результаті вимог західних держав щодо приближення Белграда до НАТО. Країна, яка дала світу Тіто, Рух непрєднання, соціалізм без оглядки на «старшого брата» більшище не існує…. «Прощавай Югославія», – зі скоботою казали серби, які прокинулася 14 березня 2002 року в новій державі.
