Отже, дисидентський рух є продовженням національно-визвольної боротьби, яка почалася ще на початку XX ст. і є проявом опозиції тодішній комуністичній владі, яка ігнорувала закони та права людини, що були закріпленні конституцією УРСР та Декларацією прав людини відповідно. Цей рух привернув увагу майже всіх верств населення і розвивався у всіх республіках Радянського Союзу. Щодо Української республіки, то внутрішніми передумовами опозиційного руху були бездержавний статус України, панування класу партійно-радянської бюрократії, утиски національного культурно-духовного життя, цілеспрямована русифікація корінного населення.
1.2 Концептуальні погляди дисидентів
Як було зазначено вище, дисидентство в Україні розвивалося за кількома течіями: самостійницька; національно-культурницька; правозахисна та рух за свободу совісті (релігійна опозиція). Зрозуміло, що жодна з течій опозиційного руху не існувала в «чистому» вигляді. На практиці сфери прояву антирежимної діяльності учасників опору взаємоперекривались [4].
Найрадикальнішою і найбільш переслідуваною течією руху опору була самостійницька, представники якої відстоювали ідею державної незалежної України, зокрема, це були ті опозиціонери, які успадкували традиції національно-визвольної боротьби 40-50-х років. Досить політично цікавою групою стала організація «Український національний фронт» (УНФ), що її створили 1964 р. Дмитро Квецько та Зіновій Красівський. Як вважали учасники УНФ, до економічної експлуатації й політичного гноблення народів СРСР долучається ще й позбавлення їх власної національної культури, прилучення цих народів до фактично провінційної російської культури з елементами національної [18].
У політичній площині УНФ вимагав: «Відокремлення України від Росії. Створення української самостійної держави в її етнографічних межах, включаючи землі, загарбані колонізаторами»/там же/. Після відокремлення передбачалася заміна державно-колоніальної адміністрації новою національною владою в особі дійсних народних представників, вільно обраних самим народом, розпуск партійних і пропагандистських організацій. Ця програма, деякі інші документи УНФ подають добрі розробки і культурно-національних проблем республіки, і що більше — старанно опрацьовані соціально-економічні питання: повна газифікація міст і сіл, вільний вибір місця проживання і професії, свобода професійних об’єднань робітників, вирішення житлової проблеми, вища освіта і та ін. Земля залишалася б у власності національно-державній, з ліквідацією колгоспної системи [18].
Подібне завдання ставила перед собою і низка інших організацій, які хоч і діяли мирними засобами, але теоретично не відкидали можливості використання зброї. Це, зокрема, Об’єднана партія визволення України(1953-1958) та Український Національний Комітет (1959-1961).
Об’єднана партія визволення України (ОПВУ) створювалася на засадах ОУН-УПА, але її діяльність була суто пропагандистською. ОПВУ проводила агітацію серед населення, поширювалися листівки, віддруковані на друкарській машинці, мала свій статут, програму і текст присяги. Авторами статуту були Богдан Тимків, Іван Струтинський і Василь Площак [6].
Український національний комітет (УНК) був створений у Львові Богданом Грициною та Іваном Ковалем – молодими робітниками. Треба сказати, що УНК був доволі радикальною організацією. Його програма була набагато радикальнішою за ідеї ОУН. Наряду з такими пунктами програми, як повна національна незалежність, був пункт, який стосувався депортації за межі України усіх інших націй. І, звичайно, пункти про український уряд, обраний народом, а також про українську національну армію, розумілися розробниками програми не лише в державному, а й в етнічному аспекті. Завданнями організації були пропагандистська діяльність і підготовка збройного повстання через деякий, невизначений, час. Про це свідчить активний збір зброї [6].
Частина учасників національного руху, аналізуючи українську дійсність, прогнозуючи майбутнє, користувалася марксистською ідеологією і методологією. На таких позиціях, зокрема, базувався проект програми Української робітничо-селянської спілки (УРСС) Л. Лук’яненка (1959 р.). Стратегічною метою організації був вихід України з СРСР шляхом декларованого Конституцією права на такий вихід, що здійснився б через всенародний референдум. У критиці суспільства він стриманіший, ніж націоналісти, але чітко вказує, що в Союзі панує диктатура партії, народ усунено від влади. Робітників нещадно експлуатують, становище селян невільницьке [18].
Водночас проект програми УРСС не позбавлений і деяких внутрішніх взаємозаперечень. Так, він визначає ту боротьбу, що велася в Україні в 40–50-ті роки, як національно-визвольний рух, але заперечує націоналізм, хоч саме на його засадах ґрунтувалися організації, що складали основу того руху. Л. Лук’яненко повторює за публіцистами ОУН тезу про відсутність в українському суспільстві ворогуючих класів, бо воно складається з партійно-радянського чиновництва і багатомільйонного трудового народу [18].
В таких умовах, вважає Л. Лук’яненко, відкрита агітація за вихід України з СРСР — неможлива, тому на першому етапі боротьби за незалежність головна увага має бути спрямована на розширення демократичних прав і свобод в СРСР, демократизацію країни. Цю роботу членам групи доведеться вести в підпіллі, поєднуючи легальні та нелегальні форми роботи[18]. Другим етапом боротьби мала бути боротьба за самостійність України. Тогочасне становище України розцінювалося як колоніальне, але програма все ж базувалась на засадах марксизму-ленінізму. «Знання марксизму-ленінізму вказують на безоднє провалля між сучасною радянською дійсністю і тими ідеалами, за які боролися пролетарі усіх країн з їх вождями: Марксом, Енгельсом і Леніним…» [6].
Виникнення цієї течії (марксистської) було закономірним: більшість учасників національного руху не була знайома ні з якою іншою, крім марксизму, ідеологією, мусила у цьому русі пройти шлях від націонал-комунізму, який течія об’єктивно представляла, до його заперечення, що, зрештою, й сталося. По суті, це була ревізія марксизму в умовах України [18].
Представники національно-культурницької течії в опозиційному русі на чільне місце висували необхідність духовного і культурного відродження українського народу, зокрема, його національної самобутності, традицій мови, правдивого висвітлення історичного минулого. Вони протестували проти антиукраїнської політики Москви, нищення пам’яток історії та культури, переслідувань за переконання, незаконних арештів і закритих політичних судів, чинили опір русифікації, ідеологічному одурманюванню людей, догматами соціалістичного реалізму. Основу його складали молоді люди, розбуджені хрущовською «відлигою», – поети, художники, музиканти, історики, публіцисти. Видатними діячами культурно-просвітницького руху шістдесятників були молоді поети, письменники, художники, публіцисти, історики: Іван Світличний, Василь Симоненко, Микола Вінграновський, Іван Драч, Ліна Костенко, Ірина Стасів-Калинець, Ігор Калинець, Василь Стус, Валерій Шевчук, Алла Горська, Людмила Семикіна, Опанас Заливаха, Галина Севрук, Стефанія Шабатура, Іван Дзюба, Валентин Мороз, В’ячеслав Чорновіл, Святослав Караванський, Євген Сверстюк, Михайло Брайчевський та інші [4].
Рух шістдесятників пройшов складний еволюційний шлях від культурологічного нонконформізму до відвертого громадянського протистояння владі. В результаті жорстоких репресій та посилення русифікації шістдесятники зрозуміли, що їхні надії на розв’язання національного питання у складі СРСР були марними. Саме цей рух заснував перші осередки громадянського суспільства й визначив подальший розвиток руху опору в Україні. Рух шістдесятників тривав із кінця 50‑х до початку 70-х років і закінчився тотальним розгромом руху у 1972 році. Після 1972 року цей рух продовжується тільки в неволі [6].
Головною заслугою шістдесятників є зруйнування утопії про «нову» радянську культуру, про «нову» радянську людину і повернення до загальносвітової культури. Як сказав Йосип Бродський, «вони інтуїтивно прагнули відтворення безперервності культури». Фактично шістдесятники повернули словам і поняттям їх природне розуміння. Чесний, розумний погляд на дійсність став необхідним каталізатором для поглиблення й розширення культурологічних процесів. Повернулися загальнолюдські цінності: віра в Бога, Душа, Вічність [4].
Найпотужнішою течією дисидентства був правозахисний рух. Його учасники вважали основним завданням громадський контроль за дотриманням громадянських свобод, проголошених в Загальній Декларації прав людини(1948), а також Заключному акті Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі(1975), підписаних СРСР [5, с. 199]. Це ж стосувалося і виконання положень республіканської та союзної Конституції, де, для прикладу, проголошувалася суверенність України, а фактично статус її залишався колоніальним. Звідси програмною метою боротьби була деколонізація республіки, шляхом вільних виборів та демократизації суспільства. Тому згаданий рух викликав шалений опір тоталітарного режиму [5, с. 199-200]. Прихильники правозахисної течії відстоювали ідеї гуманізму та демократії, особистої та національної свободи, право людини на творчість, вільний розвиток, доступ до інформації, захист від насильства, переслідувань за інакомислення, на політичні та економічні свободи, мирні збори, об’єднання у спілки, вільне пересування, вибір місця проживання, гласність, контроль за діями чиновників будь-яких органів, особливо, каральних. Вони намагалися утверджувати в народі розуміння своєї всевладності і всеправності, пропагувати примат особи та другорядність держави, виступали в оборонні прав національних меншин [4].
З середини 70-х років правозахисний рух стимулював до легальної боротьби інші рухи, у тому числі релігійні [6]. Комуністична система прагнула зруйнувати виплекані релігією моральні та духовні засади суспільства і нав’язати нову віру – марксизм–ленінізм і поклоніння її вождям [4]. Тому релігійних дисидентів режим переслідував особливо жорстоко. Головне своє завдання релігійна опозиція вбачала в боротьбі за реабілітацію та легалізацію Української греко-католицької церкви, протестантських церков та течій, за свободу совісті та вільне здійснення релігійних обрядів, повернення відібраних державою храмів та відбудову зруйнованих, звільнення засуджених за віру з місць ув’язнення та реабілітацію страчених служителів культу. Вона виступала проти втручання держави в діяльність віруючих і церкви, проти закриття храмів, переслідування підпільних богослужінь. Першою правозахисною організацією на захист прав віруючих УГКЦ стала «Ініціативна група захисту прав віруючих і церкви в Україні». Вона була створена 9 вересня 1982 року. До її складу увійшли Йосип Тереля – голова, отець Григорій Будзінський – секретар, отці Ігнатій та Діонісій, Стефанія Петраш-Січко. Групою були зроблені заяви про створення, в яких проголошувалася мета і завдання ініціативної групи та її склад. Далі група звернулася з меморандумом до уряду УРСР. В цьому документі засуджувався Львівський Собор 1946 року і висувалися 9 вимог щодо легалізації УГКЦ [6].
Дисиденти та опозиційні організації в програмних документах і заявах викладали також свою точку зору на економічні і соціальні проблеми суспільства. Зокрема, констатувався колоніальний статус економіки України, кріпосницьке становище колгоспного селянства та злиденність робітництва, критикувалися бюрократичні методи керівництва народним господарством, централізоване планування, обмеження прав профспілок, відсутність приватної власності на засоби виробництва. Стверджувалося, що партійно-державна бюрократія стала колективним власником цих засобів, отже, окремим панівним експлуататорським класом. Пропонувалося ліквідувати приватну власність КПРС, відновити ринкові відносини і вивільнити приватну ініціативу, зробити виробника власником виробленої продукції з правом її вільного розпродажу [4].
