Українська політична думка 60-80-х років 20 ст.

У сфері міжнаціональних відносин дисиденти рішуче засуджували як шовінізм, зокрема імперського ґатунку, так і національну обмеженість [5, с. 199]. Не виявляючи ворожості до інших народів, в тому числі й до росіян, вони протестували проти придушення демократичного мислення в будь-якому куточку імперії [4].

Отже, дисидентський рух знайшов свій прояв майже в усіх сферах життя суспільства, а ідеї, викладенні представниками різноманітних течій збігаються на тому, що Україна має стати незалежною державою в її етнографічних межах, де будуть підтримуватися права і свободи людей. Також виділялись і радикальні ідеї опозиційного руху, що знайшли свій вияв в несприйнятті національних меншин та бажанні виселити їх з території України. Більшість представників підтримували ідею розширення прав українців, перебуваючи в складі СРСР. Велика увага приділялась духовному і культурному відродженню України. До того ж висловлювалися ідеї проти втручання влади в діяльність церков тощо.

Таким чином, дисидентський рух був проявом незгоди з бездержавним статусом України, пануванням класу партійно-радянської бюрократії, утискам національного культурно-духовного життя та цілеспрямованій русифікації корінного населення. Відзначалося, що можна все це можна зупинити лише виходом України з Радянського Союзу, та відтворення власної незалежної та соборної держави.



РОЗДІЛ 2. ДІЯЛЬНІСТЬ УКРАЇНСЬКОЇ ГЕЛЬСІНСЬКОЇ СПІЛКИ


2.1 Створення та діяльність Української Гельсінської спілки


Правозахисний рух у Радянському Союзі родився з суспільної необхідності і потреби захисту прав людини і громади від постійних правопорушень з боку партійно-державної бюрократії. Цей рух ріс на ґрунті критично-ліберального інакодумства, яке ще на початку 1960-х років набрало загальносоюзної значимості і був характерно-визначальною стороною життя радянського суспільства на певному етапі його розвитку [10, с. 342]. Тодішнє інакодумство в СРСР постало з критичного переосмислення радянської дійсності, з критичного ставлення до державності, до її партійно-бюрократичного способу мислення, до її практичної діяльності [10, с. 344].

І найповніше це інакодумство проявилось і сформулювалось в діяльності гельсінських правозахисних груп [10, с. 344].

Ідея гельсінського руху вперше виникла у москвича Ю. Орлова з метою показати світові справжнє обличчя Радянського Союзу, особливо щодо дотримання людських прав. В результаті у травні 1976 р. було утворено Московську Гельсінську групу. Незалежно від неї 9 листопада 1976 р. виникла Українська громадська група сприяння виконанню Гельсінських угод (далі — УГГ). Протягом короткого часу також самостійно і незалежно одна від одної було утворено подібні групи в Литві, Вірменії та Грузії[9, с. 130]. Українська група координувала свою діяльність з Московською групою і виступає за найтісніший союз та солідарність усіх правозахисних груп СРСР і вбачає в цьому запоруку успіху правозахисного руху в Радянському Союзі [10, с. 344].

Ідея правозахисного руху на Україні зріла і виношувалася задовго до створення Української Гельсінської громадської групи. Можна з упевненістю сказати, що вже і 1960-х роках первовісником її був Левко Лук’яненко – організатор та натхненник боротьби за національне звільнення України шляхом референдуму та соціальних перетворень і земельних реформ на індивідуально-корпоративних засадах [10, с. 345].

Гельсінські угоди та заключний акт цих угод були тим зовнішнім поштовхом, що прискорив самозародження правозахисних груп в СРСР, надавши їм сучасну форму існування [10, с. 345].

УГГ заснували в Києві 19 провідних діячів українського правозахисного руху. Її керівником був киянин М. Руденко [9, с. 130]. 11 листопада 1976 року М. Руденко під час перебування у Москві разом з П. Григоренком склав і підписав «Повідомлення» про створення УГГ і того ж дня його текст передав у квартирі Гінзбурга кореспондентові західнонімецького телебачення Бердну Нільсенові-Штокбі. Членами-засновниками групи були: О. Бердник, П. Григоренко, І. Кандиба, Л. Лук’яненко, М. Маринович, М. Матусевич, О. Мешко, Н. Строката. О. Тихий.

Засновники УГГ склали перші документи групи — Декларацію і Меморандум, в яких розглядалися причини та обставини виникнення цієї правозахисної організації, накреслювалися її завдання і програмні засади. Група мала самвидавний орган «Інформаційний бюлетень» [9, с. 132].

Згідно з Декларацією [2], що була проголошена того ж дня — 9 листопада, УГГ поставила перед собою такі цілі:

1.   Сприяти ознайомленню широких кіл української громадськості з Декларацією прав людини. Домагатися, щоб цей міжнародний правовий документ став основним у відносинах поміж особою і з державою.

2.   Виходячи з переконань, що мир між народами не можна забезпечити без вільних контактів поміж людьми, а також без вільного обміну інформацією та ідеями, активно сприяти виконанню гуманітарних статей Прикінцевого Акту Наради з питань безпеки і співпраці в Європі.

3.   Домагатися, щоб на всіх міжнародних нарадах, де мають обговорюватись підсумки виконання Гельсінкських Угод, Україна як суверенна європейська держава і член ООН була представлена окремою делегацією.

4.   З метою вільного обміну інформацією та ідеями домагатися акредитування в Україні представників зарубіжної преси, створення незалежних прес-агенств [6].

Програмові документи Української Гельсінкської групи писані різними людьми в різний час, а тому на початку досить розмиті. Чогось особливо нового в суспільну думку вони не привнесли, а лише підтвердили ідею «єдності загальнолюдських і національних прав українських громадян». Група еволюціонувала від загальнодемократичних, правових завдань, де серед інших був і захист національних прав у досить поміркованих тонах, до осуду тоталітарної системи й усвідомлення першорядних завдань українського визвольного руху. Так, «Меморандум №1» [13] групи стверджував, що в Україні продовжується ще з часів Сталіна і по сьогодення геноцид проти народу [18].

Уся діяльність гельсінських груп в СРСР спрямована на захист прав і свобод людини та суспільства від будь-яких зловживань з боку властей, це самозахист суспільства від деспотизму чиновницької бюрократії [10, с. 347].

Українська група Гельсінкі керується в своїй діяльності правовими принципами, вираженими в Загальній декларації прав людини [3], Декларації прав народів та націй, ратифікованих більшістю держав світу, а також Заключним актом Гельсінських умов, підписаним 35-ма країнами світу. В своїй правозахисній діяльності Українська група Гельсінкі не виключає національне питання. Зокрема українське, яке не розв’язала ні «Великая Октябрьская социалистическая революция», ні шістдесятирічне панування «власти советов» на Україні. Питання національного самовизначення є найактуальнішою проблемою в житті українського суспільства [10, с. 347].

Захист прав і свобод людини без захисту прав і свобод нації не має під собою ґрунту.

Українська правозахисна група за своїми принципами має вести боротьбу з політикою офіційного і неофіційного великодержавного шовінізму в його найрізноманітніших проявах, захищати право нації на свій самобутній розвиток, без чого не можна вести успішну боротьбу за свободу соціальну та особисту. Так само група буде вести боротьбу проти будь-яких проявів національної ворожнечі в Українській РСР [10, с. 347].

Вступ до Української громади групи Гельсінкі не обмежується національним походженням, професійними, освітніми та іншими ознаками. В групу приймались всі ті, хто поділяв загальні принципи правозахисного руху в цілому і його національні особливості зокрема [10, с. 348].

Таким чином, Українська Гельсінська спілка представляла собою правозахисний рух на теренах України. Представники групи виступали за надання прав та свобод радянським людям та їх захист від зловживань з боку влади, згідно з Конституцією та Загальною декларацією прав людини. Підставами для зародження Гельсінської спілки стало утиснення людей в їх правах. Для України важливим питанням поставала проблема про національне самовизначення. Тобто, захист індивідуальних прав мав здійснюватися одночасно з захистом і національних.


2.2 Значення суспільно-політичних ідей та діяльності українських дисидентів


Розглядаючи суспільно-політичну діяльність українських дисидентів варто зазначити, що вони заклали відмінний фундамент для подальшого визначення українців як самобутньої нації, та початку відродження національної культури. Наявність великої кількості представників дисидентського та правозахисного руху дозволила проводити їх ідеї у маси українського населення.

Перш за все, слід відзначити, що ідеї та діяльність українських дисидентів не зароджувалися на порожньому місці. Цьому сприяла комуністична ідеологія та політика, яку проводила «верхівка» влади. Це стосувалося дискримінаційної політики центру щодо України, ігнорування комуністичним режимом законів, норм, правил, підпорядкування інтересів особи примарним інтересам колективу та тоталітарної держави, встановлення права володіння на засоби виробництва за партійно-державною бюрократією [11], утиснення робітників та інших верств в їх правах, позбавлення власної культури та прилучення українців до провінціальної російської культури. Також зовнішніми передумовами стали антикомуністичні виступи в країнах «соціалістичного табору» та створення світового правозахисного руху.

Ідеї дисидентів сприяли поширенню демократичних засад на території України. Не беручи до уваги різноманітність течій дисидентства, всі їх ідеї зводилися до вимагання змінити політику центру, надати спочатку широких прав та свобод українцям, а потім вже і дозволити Україні шляхом декларованого конституцією права вийти з СРСР шляхом референдуму. Повага до інших націй та захист прав національних меншин забезпечило солідарність представників різних націй в українському дисидентському русі – євреїв, кримських татар, білорусів і т. д. [12]. Тобто, як ми можемо побачити опозиційний рух закладав основи демократизму та лібералізму. Також простежуються організації, які мали радикальніший характер, вони вимагали звільнення з етнографічних меж України інших народностей. Це так званий прояв шовінізму. В цьому русі можна відстежити вже втому українців від будь-яких інших національностей та прагнення впровадження девізу М. Міхновського «Україна для українців».

Дисидентський рух став основою так званої “національно-демократичної” ідеології: сам цей термін у контексті західних політичних ідеологій є дещо незвичним, оскільки кожна західна демократична ідеологія само собою включає національний аспект – поцінування національно-культурної ідентичності та національних інтересів. Використання терміна “національно-демократичний” вказує на особливість української ситуації, необхідність наголосу на утвердженні української незалежної національної держави, на противагу лише демократичній ідеології, яку можна було мислити і під кутом зору демократизації СРСР [12].

Важливого значення для подальшого розвитку України мають ідеї «шістдесятників». Вони боролися за культурне та духовне відродження нації, адже саме це могло б сподвигнути її представників на опозицію діючій владі. Духовне та культурне відродження представляло собою відновлення національної самобутності, мови, традицій, правильного висвітлення історичного минулого.

Не важко здогадатися, що у тоталітарній державі жодні обіцянки не виконувалися. Тому тут можна говорити про девальвацію слова [14, 244]. Девальвація слова потягла за собою девальвація понять. До розряду вигаданих потрапила мета, ідеал, героїзм, подвиг. Міцно відгороджений своїм нігілізмом(заперечення загальних для всіх моральних норм, принципів та ідеалів, невизнання будь-яких суспільних авторитетів [17, с. 258]), «трудящий» викинув за борт усе. Для України трагедія стала подвійною – як для усіх «націоналів» Радянського Союзу. Бо такі поняття, як нація, патріотизм, рідна мова, Вітчизна, потрапили до реєстру «вигаданих», «книжних» речей. Людина, яка не вірила ні в що. Мусила збайдужніти і до України [14, 244].

А шістдесятники повернули втрачену вагомість словам і поняттям, заставили людей знову повірити у реальність духовного світу. Це був справжній подвиг: в атмосфері тотального зневір’я у щось повірити і запалити вірою інших [14, 245].

«І нічого іншого люди так не ждуть, як живого прикладу героїчної громадської поведінки. Людям потрібен цей приклад не тому, що без нього не можуть скласти уявлення про істинне громадське діяння, а тому. Що їм потрібна впевненість, що і сьогодні таке героїчне діяння можливе, і сьогодні воно безплідне».

Ці слова Дзюби про значення Симоненка є фактично оцінкою ролі шістдесятників в цілому. Кожна епоха мала таких будителів, що відроджували слова і поняття після девальвації, надавали їм знову живого змісту [14, 245].

Не можливо оминути увагою представників Української Гельсінської спілки. Перше, що необхідно зазначити це те, що вони виступали за деколонізацію республіки шляхом вільних виборів та демократизації суспільства. Вони притримувалися ідей гуманізму, демократії, особистої та національної свободи, права людини на творчість, вільний розвиток, доступ до інформації, захист від насилля, права на вільне обирання місця проживання та оборону прав національних меншин [4]. Діяльність Української Гельсінської групи засвідчила про перехід дисидентського руху в нову, зрілішу стадію – стадію, яка відзначалася сформованою організаційною структурою й окресленою політичною програмою. Основним моментом цієї програми був перехід українських дисидентів на самостійницькі позиції [19, 123].

Однією із важливих особливостей українського дисидентського руху (у порівнянні, скажімо, з російським) є той факт, що значна кількість колишніх дисидентів стали активними учасниками політичного життя України кінця 80-х – 90-х років. Що стосується оцінки інтелектуально-культурного руху шістдесятників та дисидентського руху, то зважена оцінка очевидно має ґрунтуватися на диференційованому підході. Дисидентський рух містив далекосяжний проект утвердження цінності особистості та нації (в контексті поцінування культурної різноманітності світу і культурної самобутності будь-якої нації чи цивілізації). Але цей проект був закорінений в умонастрої просвітницького ідеалізму: переважала віра в те, що в умовах свободи люди дуже швидко зможуть розпізнати справжні цінності та їх речників, а, відповідно, становлення громадянської і національної свідомості відбудеться швидко. Тут маємо недооцінку сили інерції стереотипів та ідеології у масовій свідомості, сформованих імперською комуністичною ідеологією. Друга вада полягає у тому, що критика комуністичного режиму не була поєднана з розробкою конкретних політичних теорій і стратегій, розрахованих на перспективу – на «демонтаж» комуністичної імперії [12].

Отже, все це дає змогу стверджувати, що суспільно-політичні ідеї українських дисидентів заклали основу для майбутнього створення незалежної, соборної української держави, вони сприяли поширенню демократичних засад повсякденному житті. А діяльність Української Гельсінської спілки допомогла почати боротися простим українцям за їх права і свободи. Таким чином, УГС представляла собою правозахисний рух, що намагався досягти захисту від зловживань з боку влади, згідно з Конституцією та Загальною декларацією прав людини. Підставами для зародження Гельсінської спілки стало утиснення людей в їх правах.



ВИСНОВКИ


Проаналізувавши наукову літературу з даної проблематики, автор прийшов до таких висновків.

По-перше, політична думка України 60-80-х років XX ст. знайшла свій вияв у діяльності дисидентського руху та Української Гельсінської спілки. На їх діяльність вплинули антикомуністичні виступи у країнах так званого «соціалістичного табору», розпад світової колоніальної системи на рубежі 50-60-х pp., розгортання світового правозахисного руху, стимульованого прийнятою 1948 р. та з 1963 р. розповсюдженою в Україні "Загальною декларацією прав людини".

По-друге, суспільно-політичні погляди дисидентів стосувалися, перш за все, виходу України з СРСР, надання їй статусу незалежної, демократичної, соборної держави. Їх ідеї мали національно-демократичний характер, підкреслювалася необхідність національної самовизначеності українців. Також, вважливими є ідеї представленні УГС. В них відтворюється необхідність захищати права та свободи як людини, так і націй.

По-третє, всі ідеї, висунені як представниками усіх течій дисидентського руху, так і учасниками Української Гельсінської спілки, мали своє вирішальне значення для подальшого розвитку України. Їх ідеї не були чимось абсолютно новим, адже схожі погляди мали і представники націоналізму початку століття, вони лише підкреслювали той стан речей, який необхідно було змінити докорінно. Звичайно, можна вважати, що саме завдяки інакомислячим було розвалено СРСР, але все ж більшість дослідників наполягає на тому, що вони стали тією силою, яка підштовхнула систему, що вже і так розвалювалася на очах.


СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ


1.   Бажан О.Г. Дисидентство в УРСР: спроба дефініції / Магістеріум. Історичні студії. - №8. – С. 27 – 31.

2.   Декларація Української Громадської групи сприяння виконання Гельсінських угод // Тисяча років української суспільно-політичної думки. У 9 т. Т. 8.:40-ві – 80-ті роки XX ст.: Дніпро, 2001. – С. 267-269.

3.   Загальна декларація прав людини // Українська Громадська Група сприянню виконання Гельсінкських угод: В 4 т. Т.2.: Документи і матеріали. 9 листопада 1976 – 2 липня 1977 // Харківська правозахисна група; Упорядник В.В. Овсієнко; Худож.-оформлювач Б.Ф.Бублик – Харків: Фоліо, 2001. – 194 с.

4.   Зайцев Ю. Дисиденти // Молодь України. – 1995. – січень-червень. №32-41.

5.   Зайцев Ю.Д. Дисиденти: опозиційний рух 60-ті – 80-ті рр// Сторінки історії України: XX ст: Посібник для вчителя / За ред.. С.В. Кульчицького; Упоряд: В. П. Шевчук, А.А. Чуб, Н.А. Дехтярьова. – К.: Освіта, 1992. - С. 195-235.

6.   Захаров Борис. Нарис історії дисидентського руху в Україні (1956-1987) // Харківська правозахисна група; Худож.-оформлювач Б. Захаров. – Харків: Фоліо, 2003. – 144 с.

7.   Захаров Е. Дисидентское движение в Украине (1954-1987).

8.   Курносов Ю.О. Інакомислення в Україні (60-ті – перша пол. 80х). – К., 1994. - С. 130-151.

9.   Кульчицький С.В. перший радянський виступ українських дисидентів. Історія України. - №39. – С.7.

10.   Литвин Ю. Правозахисний рух на Україні, його засади та перспективи // Тисяча років української суспільно-політичної думки. У 9 т. Т. 8.:40-ві – 80-ті роки XX ст.: Дніпро, 2001. – С. 342 -348.

11.   Литвин Ю. Якщо немає бога – все дозволено // Українська Громадська Група сприянню виконання Гельсінкських угод: В 4 т. Т. 4.: Документи і матеріали. 10 грудня 1978 – 11 березня 1988 / Харківська правозахисна група; Упорядник В.В. Овсієнко; Худож.-оформлювач Б.Ф. Бублик – Харків: Фоліо, 2001. – 256 с.

12.   Лісовий В. Дисидентський рух [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.Khpg/org/archive.

13.   Меморандум №1 / Українська Громадська Група сприянню виконання Гельсінкських угод: В 4 т. Т.2.: Документи і матеріали. 9 листопада 1976 – 2 липня 1977 / Харківська правозахисна група; Упорядник В.В. Овсієнко; Худож.-оформлювач Б.Ф. Бублик – Харків: Фоліо, 2001. – 194 с.

14.   Мороз В. Серед снігів // Тисяча років української суспільно-політичної думки. У 9 т. Т. 8.:40-ві – 80-ті роки XX ст.: Дніпро, 2001. – С. 243-260.

15.   Овсієнко В. «Правозахисний рух в Україні (середина 1550-х-1980-і роки)» // Українська Громадська Група сприянню виконання Гельсінкських угод: В 4 т. Т. 1.: Особистості / Харківська правозахисна група; Упорядник В.В. Овсієнко; Худож.-оформлювач Б.Ф.Бублик – Харків: Фоліо, 2001. – 240 с.

16.   Русначенко А. Розумом і серцем: Українська суспільно-політична думка 1940 -1980х рр.

17.   Сучасний словник із суспільних наук / за ред. О. Г. Данильяна, М. Ш. панова. – Х.: Прапор, 2006. – 432 с.

18.   Українська державність у XX ст. (Історико – політологічний аналіз). – Київ: Політична думка. – 1996. – Р. 6.

19.   Янко В.В. Ідеї соціальної та національної справедливості в українському дисидентському русі 1960-1980-ті роки // Гілея: збірник наукових праць. К, 2007. – Вип. 8. С. 117-124.


Страницы: 1, 2, 3



Реклама
В соцсетях
скачать рефераты скачать рефераты скачать рефераты скачать рефераты скачать рефераты скачать рефераты скачать рефераты