В шуканні себе і своїх традицій нетерпеливість штовхає українців до духовного явища, що його можна було б назвати потягом до ворожбитства. Висловлюється він виявами нижчих емоцій і браком відповідальності в відношенні до власної раси. Багато спричинилося тут деяке відчуття меншовартості по поразці, що висловлюється в помпатичній демагогії. Зрештою, цю демагогію бачать українці і в чужинців з нормандським культурним підложжям. Так само звідти приходить розуміння історії не як постійного зусилля раси, а лишень як вибуху мальовничого запального ентузіазму, як наскоку, з пізнішою заплатою за це безтурботним життям, своєрідною посадою. На загал гасла, пропаговані в цій атмосфері, є чужинецькі і то переважно з сусідських, не найкращих взірців.
Критика ворожбитів наївна. Непошана до засад еліти і ієрархії відбивається
передусім на тих, хто висловлює цю непошану. Тло до цих усіх теорій творять особисті відрухи і претензії. В цілому ворожбитстві найважливішим, однак, є не інтелектуальна істерія, а нехіть цих прорізних ворожбитських гуртків бути спадкоємцями в українській історії. Це майже цілковите повторення явища культурницької кулішівської нехіті. На щастя, тепер є інші часи - тепер є духовні сили, що успішно протиставляються цьому неспокоєві і пораженству. Це сили традиціоналізму.
Найближчий у часі є воєнний традиціоналізм. Культ боротьби недавніх років зростає поволі, але певніше від усіх відрухів. Ще замало розуміють сучасники, якою великою річчю були вимарш на фронт легіону УСС в 1915 p., вступ до Києва в 1918 синьожупанників, зорганізованих Союзом Визволення України, і врешті - полки богданівців і полуботківців. "Війна, і тільки війна підносить до найвищого напруження всі засоби енергії людей і зазначає своїм стигматом великі народи і раси" (Муссоліні). Спеціально серед молоді вилонюється свідомість значення тої боротьби. Поки що є лишень культ жертв (Базар, Крути, М.Міхновський), але зближається вже й глибше розуміння боротьби не як жертви, а витривалості.
Новітній державний традиціоналізм українців, або, скоріш, легітимізм, може мати в майбутньому величезне значення. Все залежить від того, як довго зможуть носії державності всупереч усьому чинити так, як би ця державність існувала далі.
В українськім, досить слабім монархічнім легітимізмі тепер тяжко зорієнтуватися. Невідомо, чи цей монархізм для його носіїв є традицією верховного морального авторитету, символу традицій раси, як у Британії, чи скоріш кондотьєрсько-фюрерівською тенденцією? Великим мінусом українського монархізму є брак хреста крови, брак воєнних традицій. Цікаво, то серед іншого, без порівняння сильнішого, демократично-республіканського легітизму на перше місце висовуються історичні, гетьманські традиції, а майже зникли соціалістичні. Культ гетьманів плекають гетьманські традиції, а майже зникли соціалістичні. Культ гетьманів плекають майже виключно українські демократи. а не гетьманці. Врешті не можна поминути ще однієї ідеї. а радше історичного клімату, що дає багато традиційного сучасним українцям, - це клімат західного П'ємонту України.
В кінці XIX і початку XX ст. західній П'ємонт відігравав не меншу роль від східного П'ємонту - Гетьманщини в кінці XVIII і на початку XIX ст. Його індивідуальність виразна й творча. Це - одна з найцікавіших земель в історії обіч чорноморсько-таврійського державного центру, князівського Києва і гетьманської Полтавщини та Чернігівщини. Тут менше відчувається мореплавський характер української раси, зате тут тільки зосталися великокиївські традиції. Пошана до своєї аристократії зменшилася недавно, а нехіть до власної ієрархії пробуджена заледве кільканадцять літ тому. Але хоч тут уже нема українських аристократичних родоводів, проте є ще родоводі іншої ієрархії: в україно-католицьких "Шематизмах" легко знайдемо традиції ХІ-ХІ1І століть. Властиво, духовність цього П'ємонту була менше змінена козацькою традицією і мілітарним устроєм Козацької Держави XVII-XVIII ст. Як слушно каже дослідник, "еволюція Галичини повільніша, лінія цієї еволюції простіша" (Б.Ольхівський).
В теперішніх часах ніяка земля не дорівнює галицькій в одній дуже важливій позиції української духовності: витворення добре вишліфуваного типу українського громадянина, свідомого своїх прав і обов'язків, і хоч і не з мальовничим, але дуже глибоким українським солідаризмом.
В сучасних українських генеральних ідеях бачимо велике багатство і різнорідність. Правдоподібно, формальна різнорідність їх тільки буде збільшуватися. Але, реально беручи, ці всі ідеї можна вкласти в дві тенденції. Одна - еллінського типу творчість базується передусім на натхненні, на красі логіцизму, не раз попросту на більш чи менш примітивному експромті - несподіванці. Друга тенденція - це чисто готське прагнення вкласти ціле буття українських груп і одиниць в один розмірений ритм, пов'язаний традиціями.
Обидві тенденції часто переплітаються в сферах українських ідей. Можливо, що тільки глибоке відчуття підложжя української раси, солідаристичного трипільства помогло б усталити ієрархію для обох тенденцій українського характеру. Свідомість цього характеру і його вислову в історії, може б, зблизила українців до поняття дійсної еліти, носительки цієї свідомості, а передусім дала б одність організації, одність історії і одність погляду на будучину.
2.2 Націоналізм в Україні
Націоналістична ідеологія в сучасній політичній дійсності, не дивлячись на те, що існує цілий ряд дослідників займають апологічні позиції щодо правого політичного позиціонування, все одно, в очах мас залишається в області маргінальної світоглядної концепції. Проект громадянського націоналізму цілком і повністю базується на ліберально-демократичної традиції. Основні, базові постулати даного типу націоналізму шикуються з оглядкою на досвід Заходу. Треба думати, що слабість подібного підходу полягає в тому, що етнічна більшість, насправді, не зобов'язана і зовсім не повинно йти на поступки національним меншинам. Представники етнічного націоналізму досить часто у своїх виступах ототожнюють прихильників громадянського національного будівництва з представниками класичної ліберальної ідеології.
Повстання українського націоналізму треба в історії зв'язати з іменем Богдана Хмельницького, що, як твердить П.Меріме. "здається, перший винайшов в Європі боротьбу національностей"'. В історії новітнього українства честь називатися першим націоналістом належить Ользі Косач (Олені Пчілці).
Ще в 1887 році, в часі найбільшого ліберального донкіхотства і відірвання від землі і раси, вона твердить, що "націоналізм існує у людей і по своїй природі мусить бути у людей". Видаючи в 1911-1912 pp. в Полтаві журнал "Рідний Край", вона широко розвинула програму українського націоналізму з гаслами економічної самовистачальності, з симпатією до духовенства і всебічного розвою українського державного життя. Тоді ж проти неї виступили найбільш крайні українські марксисти (Донцов). Націоналізм Ольги Косач мав характер скоріш расового солідаризму.
Пізніш треба пригадати програму "Братерства Тарасівців" (1891-1893), брошуру М.Міхновського "Самостійна Україна" (1900), перевидану Союзом Визволення України 1916 p., далі публікацію У.Н.П. в Чернівцях "Справа української інтелігенції". а відтак "Катехізм українця" (100 тис.наклад), вид. "Вернигорою" (1918р.).
В часах недавньої державності було кільканадцять політичних груп із націоналістичним світоглядом, таких як українська народна партія, група "Вернигори". "Братерство Мазепинців" і т.д. Вони не відігравали важливої ролі і врешті на з'їзді в Києві об'єдналися в т.зв. партію самостійників, що поставила собі за ціль опанувати своїми людьми провід армії. Не завжди добре дібрані люди її програли на користь соціалістів (Оскілко).
Націоналізм по 1923 p. - це скоріш реакція на програму соціялістів. Найповажніші ідеологічні спроби з'являлися в часопису "Розбудова Нації". Книжка Донцова "Націоналізм" є блискучою ліричною реакцією на пасивність українців, без глибшої української синтетичної думки. Це, властиво, інтернаціональний націоналізм, дуже подібний у своїй концепції до марксизму (головний двигун - ненависть і руїна всередині раси).
Праця Донцова як публіциста досягла свого найбільшого напруження в 1922-1932 роках. Це була головно антисовітська полеміка, що демаскувала облуду їх пропаганди в Галичині. Тут Донцов стоїть обіч інших протисовітських діячів еміграції. Але головно терор Москви відкрив очі найбільш незрячим. Тепер, коли Москва почала будувати тип "совітської людини", Донцов не має в собі нічого до протиставлення їй "української людини": його роль не є ролею конструктора.
Аналіз націоналістичної ідеології в Україну буде неповним, якщо не згадати Народний Рух України. Це громадське рух був організований в кінці 1980-х з гаслами демократії, патріотизму і реформ. Спочатку назвою його було «Народний Рух України за перебудову»; у 1990-му слова «за перебудову» прибрали. Спочатку в організації був досить широкий спектр діячів - від комуністів до радикальних націоналістів. Їх об'єднувало бажання змін у внутрішній політиці СРСР стосовно Україні. Проте з часом більшість комуністів і радикалів залишили партію через її націонал-демократичної спрямованості. Найбільшого впливу партія досягла наприкінці існування Радянського Союзу - проводилися масові акції, приурочені до значимих річниць української історії, у Верховній Раді УРСР рухівці створили потужну фракцію «Народна рада»; організація користувалася величезною підтримкою і відігравала домінуючу роль у національному підйомі в Україну в кінці 1980-х - початку 1990-х.
Найбільш харизматичним лідером Руху був В'ячеслав Чорновіл, який посів друге місце на виборах Президента України у 1991 році. Тоді Рух чимось нагадував ОУН (б) в період 1943-1950 рр. Поряд з демократичними принципами, рух сповідувало ідеалізм, патріотизм і традиціоналізм. Організація при Чорновола не була ні особливо прозахідною, ні просхідно, будучи орієнтованої переважно на наведення порядку у власній країні та покращення рівня життя. До речі, дуже показовий штрих - Чорновіл був проти вступу України в НАТО. Тим не менш, з кожним роком незалежності, паралельно з інтеграцією у владні структури, Рух втрачав підтримку населення. Громадська рух, вже перетворилося на партію, пережило кілька криз, а в 1999-м розкололося - відокремилася група Юрія Костенка, відкрито виступила проти Чорновола. Костенко виступав за національні інтереси більше декларативно, на ділі він дотримувався ліберальних поглядів і ратував за зближення України із Заходом, дистанціювання від Москви і Мінська і вступ України в НАТО. Чорновіл все ще утримував аморфну масу Руху на старих принципах, але багато членів організації вже тоді де-факто дотримувалися поглядів, аналогічних костенківська. Фактично у 1999 році серед усіх більш-менш значущих політиків-націоналістів тільки Чорновіл був традиціоналістом і прихильником самостійності української політики. Решта «націоналістичні» діячі, прикриваючись старими гаслами, де-факто були прозахідними лібералами. В кінці 1990-х Чорновіл критикував багатьох соратників за те, що жага влади їх зіпсувала. Ось кілька його цитат:
«Партії лопаються і пропадають, як мильні бульбашки. Трохи дивно і прикро, як швидко пішли по руках партії правого сектору »;
« Бізнесові кола зрозуміли, що через парламент можна створити вигідні умови для підприємництва. І чим більше буде у фракціях своїх - тим краще »,
«Насувається тотальне розтління українців - ось що найстрашніше. Ми вже були свідками, як той чи інший закон лобіюється за гроші. Ось для чого їм потрібні партії. І вони кинулися їх прихватизувати »;
« Не треба було йти у владу - ось основна помилка »;
«Відверто, мені вже не хочеться нічого очолювати. Тому що мої соратники вдарили по мені так підло, як не били ніколи навіть вороги. Боляче - не передати ».
