- можливість змінити уряд без застосування сили;
- можливість висловлення різних ставлень, оцінок, критики органів державної влади та місцевого самоврядування;
- демократичний режим базується на законах, котрі відображають об’єктивні потреби розвитку особистості та суспільства, тому він забезпечує стабільний порядок, низький рівень злочинності, сприяє більш спокійному вирішенню конфліктів між державою та особистістю, між різними соціальними та національними групами людей;
- в демократичній державі особистість захищена від свавілля, беззаконня, так як права знаходяться під постійною охороною органів правосуддя[14];
- народ визнається вищим джерелом влади;
- підпорядкування меншості більшості при прийнятті рішень;
- по-справжньому конкурентна боротьба за владу;
- наявність політико-правових механізмів, забезпечуючих реальну можливість участі громадян в формуванні та діяльності органів державної влади (в формі прямої участі населення або на основі представницької влади);
- стосовно суб’єктів господарювання і громадян діє принцип «дозволено все, що прямо не заборонено законом». Господарські суб’єкти й громадяни можуть робити все, що прямо не заборонено законом;
- децентралізація державної влади.
Як найважливіша перевага демократичного політичного режиму в літературі наголошується, що він забезпечує систематичну зміну правителів мирним, ненасильнициким шляхом[15].
Сучасні демократичні держави (а бути демократичною державою престижно) доповнюються низкою інших ознак і принципів:
- пріоритет прав людини над правами держави, узгодження інтересів громадянина і держави;
- повага прав соціальної меншості на власну думку і її вільне вираження;
- верховенство права і забезпечення його обов’язковості в законотворчій діяльності;
- верховенство і найвища юридична чинність конституції щодо законодавчих та інших правових актів;
- верховенство законів у системі нормативно-правових актів;
- забезпечення законності і справедливості правозастосовної діяльності та ін[16].
Визначаючи ознаки, ми можемо піти іншим шляхом та виділити передумови демократії, по втіленню в життя яких матимемо змогу назвати режим демократичним, як це робить Л. І. Спірідонов:
- відсутність єдиної, обов’язкової для всіх державної ідеології, котра однозначно визначає ціль суспільно-історичного розвитку, а іноді й політичні засоби її досягнення;
- наявність вільностворюваних недержавних політичних партій, відображаючих соціальну диференціацію громадянського суспільства;
- обмеження політичної ролі партії участю у виборах, на котрих вони виступають з розробленою виборчою програмою, відображаючою інтереси запропонованою партією соціальної групи громадянського суспільства;
- функціонування політичної системи, передбачаючої боротьбу, конкуренцію політичних партій, погодження між ними, створення коаліції політичних сил, котрі прагнуть до парламентської більшості та отриманню вирішальної ролі в державному управлінні; передбачається, що виникаюча таким чином політична боротьба є відображенням соціально-економічної конкуренції всередині громадянського суспільства;
- існування не визначаючої державну політику, а отже не несучої за неї відповідальність меншості, в функцію котрого входить опозиційна політична діяльність, розроблення альтернативних програм суспільного розвитку, позитивна критика державного керівництва, ідеологічна та кадрова підготовка його зміни;
- наявність політичних свобод (гласність, свобода слова, друку, вуличної ходи, демонстрацій, протестів і т. д. і т. п.), при допомозі котрих суверенні суб’єкти громадянського суспільства здійснюють свою самодіяльність у сфері політичного життя[17].
Отож саме ці ознаки є характерними для демократичного політичного режиму. Демократія і в політичному, і в загальнолюдському розумінні вже є своєрідним ідеалом майбутнього розвитку суспільства та людської цивілізації в цілому. Державам, які стали на шлях утвердження демократії, слід в першу чергу гарантувати конституційні ознаки цього режиму.
РОЗДІЛ 3. ФОРМИ ТА ІНСТИТУТИ ДЕМОКРАТІЇ
Існує багато способів класифікувати демократію. Форми демократичного режиму класифікуються як за зовнішнім вираженням демократії, за сферами громадського життя, так і за специфічними проявами політичного режиму, що відображені в його різновидах методів і засобів здійснення влади. І це різні шляхи відображення системи демократії. Почнемо з останнього.
Серед спроб класифікації соціально-політичних режимів демократичного змісту, найбільше заслуговує на увагу та, що передбачає їхній поділ на такі види: демократично-консервативний, демократично-радикальний і демократично-ліберальний.
Демократично-консервативний режим характеризується тим, що політична влада здійснюється способами і методами, які зумовлені традиційними інститутами, законами, звичаями, що закріпилися у свідомості суспільства, держави та особи. Консерватизм – ідеологія і практика, що орієнтуються на збереження і підтримку форм державного і суспільного життя, передусім його морально-правових засад, які історично сформувалися і втілилися в нації, релігії, шлюбі, сім’ї, власності. Саме держави, що мають такий стрижень, наприклад Великобританія, є основою для виникнення та існування такого різновиду соціально-політичного режиму. Негативною рисою цього режиму є схильність до минулого, абсолютизація якого може гальмувати процес відмови від застарілих форм і перехід до нових. У зв’язку з цим останні десятиліття на Заході проявляється неоконсерватизм, який у політичній сфері визнає необхідність функціонального посилення політичної системи, пошуку ідей і підходів у створенні гнучкіших стуктур влади, зміцнення законності й порядку, відродження моральних традиційних цінностей[18].
Своєрідною протилежністю зазначеного режиму є демократично-радикальний режим. При ньому суб’єкти політичної влади намагаються ввести нові форми, методи і засоби управління політичною системою, державою та економікою. Для нього характерним є прагнення кардинального оновлення форми державного устрою, форм правління, методів і способів реалізації державної влади, адміністративно-територіального управління тощо. Як свідчить досвід така «квапливість» у країнах, що не дозріли до використання демократичних способів і методів політичного керівництва (наприклад, більшості країн СНД), породжує кризові явища.
Ліберально-демократичний режим існує в багатьох країнах. Його значення таке, що деякі вчені вважають ліберальний режим – це, власне, не режим здійснення влади, а умова існування самої цивілізації на певному етапі її розвитку, навіть фінальний підсумок, яким закінчується вся еволюція політичної організації суспільства, найбільш ефективна форма такої організації. Але з останнім твердженням важко погодитись, так як в даний час йде еволюція політичних режимів і навіть такої форми, як ліберально-демократичний режим. Нові тенденції в розвитку цивілізації, прагнення людини уникнути екологічних, ядерних та інших катастроф породжують нові форми здійснення державної влади, наприклад зростає роль ООН, з’являються міжнародні сили швидкого реагування, але одночасно зростають протиріччя між правами людини і націй, народів і т. п.[19]
Лібералізм виник у Європі у XVIII-XIX ст., в період боротьби народжуваної буржуазії проти абсолютизму. Прибічники лібералізму вимагали обмеження прав монарха парламентом, встановленя конституційного ладу, допущення вихідців із третього стану до управління державою, запровадження демократичних свобод, скасування привілеїв духівництва і дворянства. У сучасному розумінні лібералізм – це визнання найвищими цінностями системи прав та свобод людини і суспільства. Серед них – вільне підприємництво, приватна власність, свобода конкуренції та ринку, громадянські свободи (слова, преси, асоціацій), парламентський устрій державного життя.
Ліберальний режим відстоює цінність особистості, протиставляючи його колективістським початкам в організації політичного та економічного життя, які, на думку багатьох вчених, ведуть в кінцевому результаті до тоталітарних форм правління. Ліберальний режим обумовлюється перш за все потребами товарно-грошової, ринкової організації економіки. Ринок потребує вільних, рівноправних, незалежних партнерів. Ліберальна держава і проголошує формальну рівність всіх громадян. В ліберальному суспільстві також проголошується свобода форм власності, дається простір приватній ініціативі.
Таким чином, економічну основу лібералізму складає приватна власність. Держава звільняє виробників від своєї опіки та не втручається в економічне життя людей, а тільки встановлює спільні рамки вільної конкуренції між виробниками, умови економічного життя. Вона ж виступає в якості арбітра при вирішенні між ними суперечок. На пізніх стадіях лібералізму правомірне державне втручання в економічні та соціальні процеси набуває суспільно-спрямованого характеру, що обумовлюється багатьма факторами: необхідністю раціонально розподіляти ресурси, вирішувати екологічні проблеми, приймати участь у світовому розподілі праці, попередженні міжнародних конфліктів і т. д.
