Принцип активної участі громадян у політичному житті суспільства. Демократія є стабільною лише тоді, коли у її розвитку бере активну участь значна частина громадян. Прагнучи не лише зберегти свою владу, але й розширити її, громадяни обговорюють політичні програми, є учасниками політичних дискусій, голосують тощо. Як мінімум, громадяни повинні цікавитися тими проблемами, з якими стикається суспільство, щоб зробити компетентний вибір на виборах в органи державної влади та місцевого самоврядування[33].
До основних принципів демократії належать також принципи рівності і свободи. Поняття свободи полягає в тому, що її звичайно сприймають як відсутність широких обмежень діяльності особи. Держава встановлює певні вимоги, яким має відповідати діяльність кожної особи. Межею свободи будь якої людини є свобода інших людей. Принцип свободи реалізується у проголошених правах і свободах, до найважливіших з яких належать політичні: свобода слова, друку, процесій, зборів, мітингів, спілок, асоціацій, совісті, право на участь у вирішенні державних справ, на самоврядування, на посаду на державній службі, виборче право тощо.
Відповідно до принципу рівності визнається рівність усіх перед законом, усі громадяни наділяються однаковими правами та обов'язками. принцип рівності означає відсутність закріпленої в праві дискримінації з будь-яких ознак.
Принцип права меншості на опозицію. Більшість і меншість громадян рівні у своїх правах і свободах. Безвладна меншість повинна мати можливість для створення опозиції у суспільстві. Більшість не повинна використовувати свою владу з метою придушення інакодумства. Опозиція має можливість вільно розповсюджувати свої ідеї у суспільстві, а це необхідно для можливості співставляти і вибирати громадянами найефективніші програми розвитку суспільства[34].
Обов’язковою умовою демократії є гласність про всі дії державних органів, політичних партій, суспільних організацій. Незалежний статус засобів масової інформації – це теж атрибут демократичного суспільства.
Такі основні принципи, критерії та цінності демократії. Втім вони ніяк не в змозі донести цілісне уявлення про засади функціонування демократії. Звісно, такі узагальнення не дозволяють створити модель істинної демократії, проте, проаналізувавши їх, дають змогу замислитись, чи є цей режим близьким до прагнень наших в побудові суспільства, чи тим шляхом ми йдемо сьогодні, або може нам потрібно дещо змінити в принципах державотворення.
РОЗДІЛ 5. КОНЦЕПЦІЇ ДЕМОКРАТІЇ
Головна суперечність демократії – це суперечність між ідеєю демократії як повновладдям народу і неможливістю її практичного здійснення. Відомий англійський філософ Карл Поппер вважав демократію не тільки неможливою, а й недоцільною. Справді, демократія у прямому її розумінні (як безпосередня влада народу) неможлива навіть суто технічно, бо немає таких механізмів, які б забезпечували пряме народоправство з будь-якого державного питання на всіх рівнях. Більше того, таке народоправство недоцільне й з точки зору ефективності державної влади, оскільки абсолютна більшість народу некомпетентна у вирішенні конкретних справ управління державою і суспільством. До того ж правляча більшість, як і народу у цілому, за певних умов може бути таким же тираном, як і одноособовий деспот.
Різне теоретичне вирішення суперечності між ідеалом демократії та її реальністю знаходить свій вияв в існуванні багатоманітних концепцій демократії.
З методологічної точки зору важливо розрізняти колективістське, плюралістичне та ліберальне бачення демократії у залежності від того, хто має пріоритет у здійсненні влади: народ, соціальна група чи особистість.
В своїй першій, античній формі демократія схилялась до колективістської моделі. Антична демократія була заснована на загальній зацікавленості свобод громадян у збереженні рабовласництва, яке було спільним, общинним, а також передбачало ряд соціальних привілеїв. Для античної демократії було характерним фактичне ототожнення народу з більшістю населення, а також необмежена влада більшості над меншістю і беззахисність перед державою. Переконливі приклади цього – засудження до смерті мислителя того часу Сократа, вигнання філософа Анаксагора. Ця демократія схилялась до виродження в охлократію – владу натовпу, а потім – у деспотію.
Колективістські теорії демократії розроблялись в утопіях Т.Мора, Т.Кампанелли, Л.Сен-Симона, Ш.Фур’є, Р.Оуена, детальну розробку вони знайшли у працях Ж.-Ж. Руссо, а також подальший розвиток та практичне втілення – в теоріях соціалістичної, пролетарської демократії В.Леніна, Й.Сталіна.
Теорія демократії Руссо виходить з приналежності всієї влади народу, утвореному шляхом добровільного злиття ізольованих, автоматизованих індивідів у єдине ціле. Утворення народу означає повне відчудження «кожного з членів асоціації з усіма його правами на користь всієї общини» (Ж.Руссо). З цього моменту особистість втрачає свої права. Вони стають їй не потрібні, тому що ціле, держава, турбується про своїх членів, а громадяни, в свою чергу, зобов’язані думати про благо цілого – держави.
Незважаючи на певні відмінності, колективістські теорії демократії мають ряд спільних рис: заперечення автономії особистості; первинність народу в здійсненні влади, прийнятті рішень, що визначають поведінку кожного громадянина; гомогенність, однорідність народу за своїм складом, що знищує ґрунт для конфліктів між індивідом і державою; необмеженість, абсолютність влади більшості, яка ототожнюється з народом, над меншістю, в тому числі й окремою особистістю.
Теорії колективістської демократії показали свою практичну недієздатність. Спроби їх здійснення, як правило, призводили до тоталітаризму, придушення будь-якої індивідуальної свободи, масового терору.
Ідея автономії особистості та її первинності щодо народу, його волі є визначальною для другої групи концепцій демократії, що виділяється з точки зору головних соціальних суб’єктів влади. Як уже відзначалось, цю групу складають індивідуалістичні ліберальні концепції. На відміну від колективістських теорій демократії, що не розділяли державу, суспільство й особистість, її індивідуалістичні концепції виділяють особистість з суспільства й держави. Вони приділяють першочергову увагу створенню інституціональних та інших гарантій для індивідуальної свободи, що попереджують будь-яке придушення особистості владою.
Ідейно-політичний лібералізм передував ліберальній демократії. Його основоположники Дж. Локк і Ш.Л. Монтеськ’є сформулювали такі засадничі принципи політичного лібералізму, як пріоритет індивідуальної свободи, що базується на принципах природного права, відділення держави від цивільного суспільства, розділення властей. На основі цих принципів ідеї демократії наповнювалися ліберальним вмістом. Стержневими ідеями в теоріях лібералізму є політична рівність і показне правління.
Ідея про природжені, невідчужувані права людини на життя, свободу і приватну власність виступає центральною в ліберальних концепціях. Приватна власність розглядається як основа індивідуальної свободи, а свобода – як необхідна умова самореалізації особи. Звідси витікає апологія демократичного індивідуалізму і трактування суспільства, як сукупності рівноцінних незалежних осіб. Так виникає ідея держави як “нічного сторожа”, основна функція якого зводиться до захисту приватної власності, свободи і недоторканості особи.
У ряді досліджень з теорії демократії, зокрема у вже згадуваних роботах К. Макферсона й Д. Хелда, виділяються протективна (“protective”) і що розвивається (“developmental”) моделі ліберальної демократії. Перший напрям представлений Дж. Локком, Ш.Л. Монтеськ’є, І. Бентамом, Джеймсом Міллем та ін., друге Дж. Дьюї, Дж. Стюартом Міллем, А. де Токвілем, Л.Т. Хобхаусом. Загальним для обох моделей є пріоритет цивільного суспільства перед державою, народний суверенітет через показне правління, захист прав і свобод особи. В той же час прибічники другої моделі ліберальної демократії виступають за загальне вибіркове право без якого-небудь майнового цензу, політичну емансипацію жінок, розмежування функцій виборних показних органів влади і державної бюрократії. Згідно концепціям демократії, що розвивається, участь в політичному житті необхідна не лише для захисту приватних індивідуальних інтересів, але і для формування компетентних і інформованих громадян. Тому залученість в політику є важливим чинником розвитку здібностей індивіда[35].
Лібералізм виник і розвивався як ідеологія буржуазії. Відповідно класична ліберальна концепція демократії та її практичне втілення відбивали інтереси передусім цього суспільного класу. Притаманна лібералізму абсолютизація індивідуальної свободи спричиняє соціальну поляризацію суспільства, загострення класової боротьби, породжує політичну нестабільність тощо. Що стосується плюралістичної демократії, то до її суто прагматичних аспектів належать принципи розподілу влади, відкритості прийняття політичних рішень на рівні представницьких органів за умов, якщо електорат володіє усією повнотою інформації щодо вирішуваних питань, можливостями здійснювати вплив на процес вироблення рішень.
Теорія плюралізму отримала широке розповсюдження, насамперед, в американській політичній науці, про що свідчать роботи таких її представників, як К. Левенштайн, Р. Даль, К. Дойч тощо. На думку авторів цієї теорії, внутрішню структуру сучасного суспільства характеризують дрібні соціальні утворення і групи, які зорганізовані за принципом „загального інтересу”. Відносини між групами виступають як відносини боротьби „конфліктуючих інтересів”, однак, ця боротьба не підриває економічне підґрунтя існуючого ладу. Змагання відбуваються між великою кількістю груп, зокрема, політичною, економічною, науковою, культурною, релігійною, адміністративною, ідеологічною тощо. Конкуруючи між собою ці групи ніби в кінцевому рахунку врівноважують одна іншу, завдяки чому забезпечується деяка демократичність правління, неможливість встановлення диктатури тією чи іншою групою, враховуючи „тиранію більшості”[36].
Отже, як ми бачимо, концепція плюралістичної демократії переносить акцент із загальної маси виборців на організовані групи інтересів, відповідно до плюралістичної концепції, демократія являє собою форму правління, яка дозволяє багатоманітним суспільним групам вільно висловлювати свої інтереси і знаходити у конкурентній боротьбі компромісні рішення, які і відображають баланс цих різноманітних інтересів.
Великим недоліком плюралістичної теорії демократії постає уявлення про те, що всі політичні сили здатні об’єднатись і прийняти рішення з урахуванням інтересів всіх груп. Ця теорія абсолютизує нейтральність держави і ігнорує той факт, що економічно сильні групи інтересів організовані краще, більш активні, і відповідно, мають більше можливостей впливу на владу, аніж найменш забезпечені групи населення.
Численність концепцій демократії свідчить про те, що вона є багатоманітним суспільним явищем, той чи інший аспект якого розкриває кожна з них. Але попри всю багатоманітність концептуальних підходів до розуміння демократії суть її залишається незмінною і полягає в участі народу у здійсненні державної влади. Ступінь цієї участі визначає ступінь демократизму політичного режиму.
ВИСНОВКИ
демократія політична державна влада
Головною силою, що гарантує законність і збереження демократичних норм і цінностей, є міцна державна влада. Поширене в масовій свідомості уявлення про те, що за демократії держава слабша, ніж за тоталітаризму чи авторитаризму, не лише хибне, а й небезпечне. Адже без твердої та ефективної державної влади суспільство не зуміє забезпечити правопорядок, домогтися виконання законів усіма громадянами, захистити їх від сваволі. Демократія при цьому припускає з боку влади рішучі дії, застосування законного примусу до злочинців, екстремістів та інших елементів, які загрожують суспільству. У разі виникнення особливо гострих соціально-економічних або політичних ситуацій держава може, залишаючись у межах законності, піти на тимчасове обмеження окремих демократичних норм.
