як в наше життя ввійшли перетворення економічного, політичного,
ідеологічного змісту, змінилось трактування законодавства, його зміст, була
прийнята Конституція України, що суттєво змінила основи життя суспільства
та правову систему держави, та ряд інших об’єктивних причин. Однак ці
посібники і зараз залишаються основоположними та актуальними стосовно даної
тематики хоча б в силу відсутності посібників, присвячених необережній
злочинності, виданих в наш час.
В процесі написання даної роботи автор також використовував велику
кількість інших підручників, монографій, статей.[9]
Структура роботи. Дана робота складається з вступу, 4 розділів та
висновків. Робота містить такі розділи:
1) Поняття необережності як форми вини. Теорія змішаної форми вини.
2) Злочинна самовпевненість. Інтелектуальний і вольовий момент.[10]
3) Злочинна недбалість та її критерії. Казус.
4) Класифікація необережних злочинів. Особливості їх криміналізації.
Закон, говорячи про належну, можливу або заборонену діяльність, вносить
певні обмеження в поведінку членів суспільства, надає їм не тільки права,
але і покладає на них певні обов’язки. До таких обов’язків відноситься і
обов’язок дотримуватися встановлених у суспільстві і охоронюваних законом
правил безпеки та норм обережності.
I. Поняття необережності, як форми вини.
В частині 1 статті 7 Кримінального кодексу України (надалі – КК)
вказано:
“Злочином визнається передбачене кримінальним законом суспільно
небезпечне діяння (дія або бездіяльність), що посягає на суспільний лад
України, його політичну і економічну системи, власність, особу, політичні,
трудові, майнові та інші права і свободи громадян, а так само інше
передбачене кримінальним законодавством суспільно небезпечне діяння, яке
посягає на правопорядок.”[11]
Щоб сказати, що людина скоїла злочин і повинна бути за нього покарана,
необхідно встановити, що вона здійснила це діяння винно, тобто діяла умисно
чи необережно.
Стаття 3 КК визначає, що кримінальній відповідальності і покаранню
підлягає лише особа, винувата у вчиненні злочину, тобто така, що навмисно
або з необережності скоїла діяння, визначене кримінальним законом як
суспільно небезпечне.[12] Із цього витікає, що однією з необхідних ознак
злочину є винність особи, яка вчинила його.
Вина полягає у психологічному відношенні суб’єкта до суспільно
небезпечного діяння і його наслідків у формі умислу чи необережності. Без
вини немає злочину, а відтак, і кримінальної відповідальності. Тому якщо
суспільно небезпечне діяння буде вчинено, але невинно, воно не може бути
визнано злочином (Наприклад, психічно хвора неосудна особа позбавляє життя
іншу особу).[13]
З метою глибокого дослідження злочину, правильного формування його
ознак в науці кримінального права прийнято розрізняти структуру злочину,
яка складається з чотирьох елементів, а саме: об’єкт, об’єктивна сторона,
суб’єкт, суб’єктивна сторона злочину.
Суб’єктивна сторона злочину – це внутрішня сторона діяння, тобто
психічне відношення особи до скоєння суспільно небезпечного діяння і його
наслідків. До суб’єктивної сторони входять також мотив і мета скоєння
злочину.[14]
Основний зміст суб’єктивної сторони будь-якого злочину складає вина.
Діє принцип: без вини немає відповідальності.
Вина – це психічне відношення осудної особи до скоєного нею суспільно
небезпечного діяння і його наслідку, виражене у формах умислу чи
необережності. Таке відношення складається із усвідомлення винним суспільно
небезпечного характеру своїх дій і передбачення можливих наслідків
(інтелектуальний момент вини), а також із відношення до своїх дій
(бездіяльності) і їхніх наслідків: бажання, щоб ці наслідки настали,
байдужого або легковажного до них ставлення (вольовий момент вини).[15]
Залежно від інтелектуального і вольового моментів розмежовують дві
форми вини: умисел і необережність.
Терміни “умисний та необережний злочини” законодавчо закріплені в КК
України і міцно увійшли в лексикон науки кримінального права, слідчої та
судової практики. Про будь-які інші форми вини – окрім умислу та
необережності ні в одному з законодавчих актів або науковій роботі не
згадується.[16]
Особливою формою психічного ставлення особи до насталих злочинних
наслідків є необережність.
Як вже зазначалося, автор не поділяє думку деяких юристів щодо меншої
суспільної небезпеки (щодо наслідків) злочину вчиненого з
необережності[17], хоча згоден з думкою про меншу суспільну небезпечність
особи такого винного. Коло складів необережних злочинів, визначених
законом, значно вужче порівняно з навмисними. І при вчиненні злочину з
необережності акцент переставляється на суспільно небезпечний наслідок і
відношення винного саме до цього наслідку.
На відміну від умисних злочинів, при скоєнні яких злочинний наслідок
свідомо завдається суб’єктом і, отже, спостерігається певна пропорційність
між “злою волею” (тобто ступенем моральної зіпсованості) злочинця та
тяжкістю нанесеної ним шкоди, при необережності такої пропорційності немає.
При злочинній необережності характер нанесеної шкоди визначається не
стільки ступенем моральної зіпсованості особи, скільки сферою діяльності
суб’єкта, характером знарядь, що він використовує, ситуацією, в якій
здійснюється діяння, а також багатьма іншими обставинами, що можуть бути
випадковими для суб’єкта. Тому в необережних злочинах може спостерігатись
певне протиріччя між особою злочинця та тяжкістю наставших наслідків.[18]
Так, 10 квітня 1999 р. Ленінським районним судом міста Чернівці
розглядалась справа по обвинуваченню Т-ого за ст. 101 ч. 1 КК. 1 січня 1998
року між Т-им та Т-ою на кухні їх помешкання виникла сварка, після якої Т-
ка вийшла з кухні і туди ввійшов Р., який почав заспокоювати Т-го. В руках
Т-ий тримав ніж, що взяв перед цим, бажаючи нарізати хліб, а Р. заспокоюючи
Т-го поклав свою руку на руку з ножем Т-го і підійшов до нього на один
крок. В цей час Т-ий намагаючись забрати свою руку з ножем підсковзнувся і
наніс Р. необережне тяжке тілесне ушкодження в область живота. Вироком
Ленінського районного суду дії Т-го були перекваліфіковані за ст. 105
КК.[19]
В даному випадку характер нанесеної шкоди визначався ситуацією в якій
опинився винний та обставинами випадковими для нього. Злочин вчинений у
формі злочинної недбалості.
Відповідальність за необережні злочини в усіх випадках настає тільки в
разі реального настання суспільно небезпечних наслідків. Необережні дії,
які лише б могли потягнути небезпечні наслідки, не є достатньою підставою
для кримінальної відповідальності. Так, якщо особа, чистячи зброю,
необережно вистрелила, і при цьому ніхто не постраждав, то не виникає
питання про її кримінальну відповідальність. Кримінальна відповідальність
при необережній вині настає лише за скоєний злочин.
Як правило, необережні злочини – це матеріальні склади злочинів. Проте
є невелика кількість необережних злочинів з формальним складом. До них
належать порушення правил охорони праці (ч.1 ст. 135 КК), порушення правил
безпеки на вибуховонебезпечних роботах (п.1 ст.220 КК).[20]
Стаття 9 КК зазначає: “Злочин визнається вчиненим з необережності, коли
особа, яка його вчинила, передбачала можливість настання суспільно
небезпечних наслідків своєї дії або бездіяльності, але легковажно
розраховувала на їх відвернення, або не передбачала можливості настання
таких наслідків, хоч повинна була і могла їх передбачити.”[21]
Таким чином, закон визначає два види необережної вини:
а)злочинна самовпевненість;
б) злочинна недбалість.
Криміналізація необережних суспільно небезпечних діянь досягається
поперед усього встановленням законодавчого визначення необережності. Між
тим, на думку автора в цьому плані на сьогоднішній день все ж таки існує
певна неузгодженість.
По-перше, оскільки необережність є однією з форм вини відомих
українському кримінальному праву, її визначення повинно узгоджуватись з
загальним визначенням вини та визначенням умислу. Між тим повної
узгодженості немає. Умисел визначається як відповідне психічне відношення
особи до суспільно небезпечної дії або бездіяльності та до їх суспільно
небезпечних наслідків. В той же час необережність визначається тільки
шляхом психічного відношення суб’єкта до суспільно небезпечного наслідку.
По-друге, злочинна необережність – це єдина форма вини, хоча й має два
основних види (самовпевненість та недбалість). Тому в законодавчому
визначенні доцільно відобразити загальні ознаки необережності, подібно до
загальних ознак умислу (усвідомлення суспільної небезпеки своєї дії або
бездіяльності). Між тим таких загальних ознак визначення злочинної
необережності не містить. Закон зараз дає, фактично, визначення двох видів
необережності: самовпевненості та недбалості.
По-третє, законодавче визначення необережності повинно охоплювати усі
випадки необережного скоєння суспільно небезпечних діянь, що заслуговують
криміналізації. Між тим в умовах науково-технічної революції з’явились або
набули особливого значення такі різновиди необережності, які повністю не
вміщуються в визначення самовпевненості або недбалості. Маються на увазі
випадки так званої “злочинної неосвіченості” (коли людина, самовпевнено
здійснюючи діяльність, що потребує спеціальних знань, навичок або особистих
якостей, спричиняє суспільно небезпечні наслідки, які вона завдяки своїй
неосвіченості не могла передбачити або відвернути) та “вольової
недбалості” ( коли суб’єкт, що опинився в небезпечній ситуації, не
знаходить або не здійснює правильного рішення, що дозволяє відвернути
настання суспільно небезпечних наслідків)[22]. Небезпечність випадків, коли
непідготовлена людина береться за здійснення діяльності, пов’язаної з
небезпекою для оточуючих, або керує джерелом підвищеної небезпеки, не
проявляючи належної уваги, беззаперечна. Тому вони повинні охоплюватися
загальним поняттям злочинної необережності.
По-четверте, законодавче визначення злочинної необережності повинно
погоджуватись з конструкцією складів злочинів в Особливій частині
кримінального законодавства. Між тим необережність визначається як певне
психічне відношення особи до суспільно небезпечним наслідкам. Тобто, воно
