і спеціальними складами злочинів скоєних в сфері дії технічних засобів чи
інших джерел підвищеної небезпеки (технічних злочинів). До останніх
відносяться склади, передбачені, наприклад статтями 215, 2154, 217 і
деякими іншими статтями КК. Загальною рисою цієї групи злочинів є те, що
вони скоюються в сфері взаємодії “людина-техніка” і призводять до виходу
технічних засобів з під контролю керуючого ним суб’єкта, що і призводить до
небезпечних для суспільства наслідків;[62]
3) необережні злочини, скоєні в сфері чисто професійної діяльності,
однак без використання як технічних засобів, так і службових[63]
(управлінських) функцій.
До них відносяться злочини, в результаті скоєння яких шкода суспільству
заподіюється неналежним виконанням або невиконанням суб’єктом своїх
професійних обов’язків. Сюди відносяться: злочинно-недбале ставлення до
охорони державного або колективного майна (ст.91 КК), порушення
ветеринарних правил та правил по боротьбі з хворобами і шкідниками рослин
(ст. ст. 157, 158 КК). порушення правил охорони ліній зв’язку (ст. 2051
КК).[64] Якщо суспільно небезпечні діяння, що відносяться до даної групи,
не передбачені спеціальними складами, то можуть застосовуватись загальні
склади необережних злочинів в залежності від характеру наставших
наслідків. Наприклад, спричинення смерті хворому в результаті неналежного
надання медичної допомоги лікарем кваліфікується за ст. 98 КК;
4) необережні злочини, скоєнні в процесі виконання службових
(управлінських).
До них відносяться такі злочини, як випуск або реалізація
недоброякісної продукції (ст. 147 КК), хоча суб’єктом цього злочину може
бути як службова, так і не службова особа[65], халатність (ст. 167 КК).
Останній склад може розглядатись як загальний для даної групи злочинів.
А.Я. Светлов взагалі наголошує на тому, що халатність - це єдиний службовий
злочин, який скоюється не умисно, а з необережності.[66] Тому автор даної
роботи приділяє увагу саме цьому складу злочину. Небезпека вказаної групи
злочинів за останній час істотно підвищилась. Це пояснюється ускладненням
і підвищенням ролі сфери управління і життя сучасного суспільства, різким
збільшенням об’єктів управління в умовах ринкової економіки, ускладненням
зв’язків між ними. Тому боротьба з такими злочинами, як халатність
необхідна для підвищення відповідальності службових осіб та рівня роботи
усієї системи управління в країні.
Диспозиція ст.167 КК вказує, що невиконання, або неналежне виконання
службовою особою своїх службових обов’язків відбувається внаслідок його
недбалого або несумлінного до них ставлення.
Ця недбалість та несумлінність, характеризуючи об’єктивну сторону
злочину, в певній мірі говорить і про суб’єктивну сторону злочину.
Неможливо скоїти умисний злочин з-за недбалості або внаслідок
несумлінності.
Але головне – психічне відношення винної особи до наслідків своєї
діяльності характеризується необережністю.
Слід відмітити, що хоча прихильники змішаної вини і розрізняють при
халатності психічне відношення винної особи до бездіяльності (або неналежно
здійсненій дії) і наставшим злочинним наслідкам, але розглядають усе діяння
в цілому, як скоєне з необережності.
“Суб’єктивна сторона халатності характеризується змішаною виною, -
зазначає В.Ф. Кириченко… - Вина особи при халатності як службовому злочині
у відношенні вказаних в законі наслідків завжди виражається у формі
необережності. Халатність як кримінально каране діяння повинна бути
охарактеризована, як необережний злочин”.[67]
Особливий різновид необережності, що виходить, однак, за рамки
необережної злочинності, складають умисні злочини, ускладненні необережно
спричиненими тяжкими наслідками: умисне тяжке тілесне ушкодження, що
потягнуло смерть (ч. 3 ст. 101 КК), незаконне
проведення аборту, що потягнуло смерть потерпілої (ч.3 ст. 109 КК), і т.д.
В цих випадках має місце складний злочин – відповідне умисне діяння і
необережне спричинення смерті.[68]
Висновки
Отже завершуючи написання даної роботи, автор вважає за потрібне
вивести декілька важливих висновків виходячи з структури та змісту роботи.
Отже, необережна злочинність – це частина більш широкого поняття –
злочинності, самостійний елемент її структури.
Нажаль, внаслідок нерозробленості проблеми необережності в
філософському і соціологічному планах правові науки позбавлені можливості
позичати в них основні ознаки необережності. Скоріше навпаки, філософам і
соціологам слід звернутись в цьому питанні до положень і висновків правових
наук, передусім науки кримінального і цивільного права.
Як вже зазначалося, автор не поділяє думку деяких юристів щодо меншої
суспільної небезпеки (щодо наслідків) злочину вчиненого з
необережності[69], хоча згоден з думкою про меншу суспільну небезпечність
особи такого винного. Коло складів необережних злочинів, визначених
законом, значно вужче порівняно з навмисними. І при вчиненні злочину з
необережності акцент переставляється на суспільно небезпечний наслідок і
відношення винного саме до цього наслідку.
Відповідальність за необережні злочини в усіх випадках настає тільки в
разі реального настання суспільно небезпечних наслідків. Необережні дії,
які лише б могли потягнути небезпечні наслідки, не є достатньою підставою
для кримінальної відповідальності. Такої думки і зараз притримується
більшість вчених юристів.[70] Виходячи з цього ж в літературі обговорюється
питання про можливість караності “безнаслідкової” необережності, тобто за
необережне створення небезпеки спричинення шкоди.
Позиція щодо існування відповідальності за необережні злочини тільки
при реальному настанні результату, хоча і заснована на редакції ст. 9
КК[71], навряд чи може бути визнана беззастережною. До того ж вона
заперечує факт існування в кримінальному законодавстві необережних злочинів
з формальним складом. Проте є невелика кількість необережних злочинів з
формальним складом. До них належать порушення правил охорони праці (ч.1 ст.
135 КК), порушення правил безпеки на вибуховонебезпечних роботах (п.1
ст.220 КК).[72]
Існує і протилежна точка зору. Ряд авторів вважають, що встановлення
відповідальності за необережні злочини в залежності від наставших наслідків
невірне, не забезпечує досягнення цілей покарання, що більш вірним буде
встановлення караності необережного поставлення якогось блага в
небезпеку.[73]
В принципі, автор згідний з даною позицією, і здається необхідним
встановлення загальних ознак об’єктивної підстави кримінальної
відповідальності як за умисний, так і за необережний злочин. При
формулюванні положення про необережні злочини закон повинен ясно виражати,
що санкція застосовується за скоєння суспільно небезпечного діяння і
відповідальність слід покласти на особу не тільки тоді, коли діяння
призвело до виникнення шкоди, але й тоді, коли воно породило лише небезпеку
такого.[74]
Між тим в плані визначення єдиних ознак необережного злочину на зразок
поняття умисного злочину кримінальне законодавство містить недоліки. А саме
воно практично виводить з форми необережної вини, ще дві – злочинну
самовпевненість і злочинну недбалість. Причина – знов таки в критерії
оцінки необережного злочину – у відношенні винного до наставшого (чи такого
що повинен настати) негативного суспільно небезпечного результату. На думку
автора можливо знайти інший критерій визначення необережного злочину та
його ознак, що практично і становить зміст даної бакалаврської роботи, та
запропонувати нове визначення необережного злочину, що вирішило зразу б
декілька проблем: проблему точного і правильного визначення, з метою
встановлення істини, злочинної самовпевненості і недбалості, проблему
кваліфікації і криміналізації необережних злочинних діянь. Критерій же
розмежування злочинної самовпевненості і недбалості носив би факультативний
характер і слугував би лише меті повного і всебічного визначення злочинної
необережності. В цьому випадку не було б необхідності в кожному конкретному
випадку розмежовувати злочинну самовпевненість і недбалість, а звідси
криміналізація і кваліфікація цих діянь набагато б спростилась. Практично,
це головна, якщо не єдина проблема доктрини необережної вини в українському
законодавстві.
Автор структурою та змістом роботи намагався показати, наскільки
розгалужена та неузгоджена проблема необережної вини в вітчизняному
кримінальному законодавстві та науковій літературі. Наскільки необхідна
спрямована наукова розробка цієї проблематики.
Отже, Обов’язок і можливість усвідомлювати суспільно небезпечний
характер діяння проявляються в двох критеріях злочинної необережності:
об’єктивного і суб’єктивного, які на думку автора обмежують рамки
необережної вини у всіх її видах, а не тільки злочинної недбалості, де вони
прямо виражені в законі (“повинна” і “могла”).[75] Як правило в літературі
ці критерії розглядаються тільки стосовно злочинної недбалості, що, на
думку автора, занадто обмежено.
У формальних складах ці критерії виражаються в обов’язку і можливості
особи усвідомлювати суспільно небезпечний характер скоюваного діяння; при
самовпевненості – в обов’язку і можливості передбачити недостатність тих
обставин, на які розраховував суб’єкт для відвернення суспільно небезпечних
наслідків; при злочинній недбалості – в обов’язку і можливості
усвідомлювати свою непідготовленість для здійснення певної діяльності або в
обов’язку і можливості здійснити необхідні дії для вибору правильного
рішення і відвернення суспільно небезпечних наслідків.
Об’єктивний критерій має нормативний характер і заснований на обов’язку
людини дотримуватись існуючі в суспільстві правила обережності, починаючи з
простих, що стихійно складуються в суспільстві і закінчуючи складними,
нормативно закріпленими правилами безпеки при здійсненні професійної
діяльності.
Будь-яка особа, що порушує ці правила, зобов’язана передбачити можливі
небезпечні наслідки цього порушення.
Суб’єктивний критерій має індивідуальний характер і полягає в
можливості особи відповідати вимогам об’єктивного критерію (тобто
усвідомлювати і передбачати вказані вище обставини). Його наявність
