Золотовалютні резерви в системі державного регулювання. Украина.
План:
1. Швидкість обігу грошей;
2. Небанківські кредитно-фінансові інститути;
3. Характеристика державного кредиту;
4. Золотовалютні резерви в системі державного регулювання.
Структура грошового обігу
Відмінності в характері економічних відносин між суб\'єктами грошового
обігу дають підстави структуризувати його на три сектори: грошовий обіг
(характеризується еквівалентним, але безповоротним (одностороннім) рухом
грошей від споживача до виробника); фінансовий (охоплює фінансові
відносини, які зумовлюють безповоротний нееквівалентний характер створення
та використання грошових коштів) та кредитний (перерозподіл грошей
міжгосподарськими суб\'єктами здійснюється на нееквівалентній, але
поворотній платній основі).
Залежно від форми грошей, в якій відбувається грошовий обіг, він
поділяється на безготівковий та готівковий.
Маса грошей, що обслуговує грошовий обіг
Грошова маса - це сукупність залишків грошей у всіх їх формах, які є в
розпорядженні суб\'єктів грошового обігу в певний момент. Для визначення
обсягу та структури грошової маси застосовується відповідний набір
грошових агрегатів (це визначене законодавством відповідно до ступеня
ліквідності специфічне угрупування ліквідних активів). Основними
принципами формування грошових агрегатів є:
1. Грошова маса містить не лише готівкові гроші, а й депозитні.
2. Уся грошова маса поділяється на ту, що є в обігу, і ту, яка
нагромаджується та виконує функцію збереження вартості.
3. Сукупна грошова маса містить також банківські вклади, депозити та цінні
папери з фіксованим доходом.
Грошові агрегати будуються приєднанням до попередніх величин нових
грошових компонентів у послідовності, що характеризує зменшення їх
ліквідності.
Для країн з розвинутою ринковою економікою характерні такі грошові
агрегати.
Агрегат М1 містить найбільш ліквідні грошові елементи:
- готівка (банкноти - особливий різновид кредитних грошей, емісію яких
здійснює центральний банк; казначейські (скарбничі) білети - пов\'язані з
фінансуванням дефіциту державного бюджету; розмінні монети);
- банківські вклади до запитання (трансакційні депозити).
Агрегат М2 містить грошові форми агрегату М1 і строкові та ощадні вклади у
комерційних банках.
Агрегат МЗ містить грошові форми агрегату М2, депозитні сертифікати,
ощадні вклади в спеціалізованих кредитних установах та інші види
фінансових активів. В окремих країнах банківська статистика виділяє ще й
агрегат І, який містить агрегат МЗ, а також банківські акцепти, комерційні
папери, державні цінні папери та інше. Вважається, що агрегат і. повністю
охоплює і характеризує грошову масу в країні.
31993 року НБУ визначає структуру грошової маси відповідно до агрегатного
методу, а саме:
МО = готівка (гроші поза банками);
М1 = МО + депозити до запитання;
М2 = М1 + строкові депозити та інші кошти (валютні заощадження);
МЗ = М2 + кошти клієнтів за трастовими операціями.
Крім грошових агрегатів, НБУ визначає показник, що називається грошовою
базою.
Грошова база - це гроші, які не беруть участі в кредитному та грошовому
обігах, але створюють базу для їх розширення. Вона містить МО, готівку в
касах банків та резерви комерційних банків на їх рахунках в НБУ.
Швидкість обігу грошей
Швидкість обігу грошей - це показник переходу грошей від одного суб\'єкта
грошових відносин до іншого при обслуговуванні економічних операцій за
певний період. Він показує скільки в середньому за рік певна грошова
одиниця витрачається на купівлю товарів і послуг. Враховуючи рівняння
обміну Фішера: МV=РQ, швидкість обігу грошей дорівнює: V= PQ/M, де Q -
фізичний обсяг товарів і послуг, що реалізуються; P- рівень цін товарів і
послуг; M- маса грошей, що перебуває в обігу.
Статистичне показник швидкості обігу грошей виражається або кількістю
оборотів певної грошової одиниці за певний період часу, або тривалістю
одного обігу.
Фактори, що впливають на швидкість обігу грошей:
-обсяг, структура та ефективність суспільного виробництва;
- величина і швидкість товарних потоків на стадії обміну;
- рівень розвитку ринкових зв\'язків між суб\'єктами процесу відтворення;
-збалансованість попиту і пропозиції на ринку;
- рівень розвитку маркетингу;
- рівень інфляції;
- рівень розвитку економічної інфраструктури, транспорту, торгівлі,
банківської справи і ринку ЦП.
Отже, швидкість обігу грошей обернено пропорційна пропозиції грошової маси
(при зменшенні кількості грошей, яка обслуговує певну величину ВНП,
швидкість обігу кожної грошової одиниці зростає). Недостатність грошової
маси, необхідної для обслуговування обігу товарів і послуг, компенсується
прискоренням швидкості обігу грошей. Таке прискорення здійснюється
автоматично методом саморегулювання.
Закон кількості грошей, що необхідні для обігу
Закон грошового обігу полягає в тому, що протягом цього періоду для обігу
необхідна лише певна, об\'єктивно зумовлена маса купівельних і платіжних
засобів. Зміст цього закону можна виразити рівнянням: Кф=-Кн,де Кф -
фактична маса грошей в обігу; Кн - об\'єктивно необхідна для обігу маса
грошей.
Якщо Кф > Кн, в обігу з\'являються зайві гроші, і навпаки. Враховуючи
відоме рівняння обміну, кількість грошей необхідна для забезпечення обігу
товарів і послуг прямо пропорційна номінальному обсягу виробництва (ВНП)
та обернено пропорційна швидкості обігу грошової одиниці: Мd= PQ/V, де Р-
абсолютний рівень цін; Q -реальний обсяг виробництва; V- швидкість обігу
грошей.
У країнах з розвиненою ринковою економікою врахування закону грошового
обігу здійснюється на основі визначення його стану, тобто фактичної міри
збалансованості Кф і Кн та розробки і впровадження в життя відповідної
кредитної та бюджетної політики. Збалансованість Кф і Кн є важливою умовою
забезпечення сталості грошей. Через механізм виведення Кф і Кн на сталість
грошей впливають фактори їх кількості і швидкості обігу. Вони
безпосередньо впливають на величину Кф постійно збільшуючи її щодо Кн Це
пояснюється, з одного боку, прагненням емітентів одержати додаткові
грошові ресурси за рахунок нового випуску грошових знаків, з іншого, -
прискоренням обігу грошей внаслідок вдосконалення організації і
автоматизації грошового обігу.
Небанківські кредитно-фінансові інститути
Окрім банківських установ, важливе місце у кредитних системах переважної
більшості країн належить спеціалізованим кредитно-фінансовим інститутам,
які в останні десятиліття набувають усе більшого розвитку та починають
складати серйозну конкуренцію для комерційних банків на ринку фінансових
послуг.
Спеціалізовані кредитно-фінансові інститути являють собою установи
кредитної системи небанківського типу, що акумулюють грошові доходи,
капітали та заощадження населення, підприємств, держави, спеціалізуючись
на виконанні кількох операцій або обслуговуючи обмежене коло клієнтури.
Хоча спеціалізовані кредитно-фінансові інститути діють, як і банки, у
різних секторах ринку позичкових капіталів, вони не виконують усіх
основних банківських функцій, а найважливішою рисою, яка їм притаманна та
відрізняє від банківських установ, є вузька спеціалізація. Законодавством
багатьох країн світу проводиться чітке розмежуванні сфер діяльності банків
і небанківських установ, що в значній мірі обумовлено історичними
особливостями розвитку виробництва і кредитної системи.
Об\'єктивні передумови становлення і розвитку кредитно-фінансових
інститутів пов\'язані з необхідністю обслуговування тих секторів ринку
позичкових капіталів, де необхідні спеціальні знання й особливі технічні
прийоми і які з тих чи інших причин (наприлад, економічна невигідність або
законодавча заборона) не обслуговуються комерційними банками.
Спеціалізовані кредитно-фінансові інститути у сучасному розумінні, як
окрема ланка кредитної системи, почали формуватися у XIX ст., хоча деякі
їхні операції виконувались кредитними установами і раніше. У першій
половині XX ст. значного розвитку набули насамперед страхові компанії, а в
подальшому 3/4 пенсійні фонди і кредитні спілки, які поступово почали
займати значні сектори ринку позичкових капіталів. Цей процес був
зумовлений рядом об\'єктивних причин. По-перше, економічний ріст у ряді
країн в післявоєнний період супроводжувався зростанням доходів і
заощаджень різних верств населення, а потреби у їх прибутковому
використанні зумовлювали необхідність у відповідних фінансових послугах.
По-друге, зростання життєвого рівня населення та оптимізація структури
виробничих витрат підприємств викликали необхідність у створенні
ефективної системи соціального страхування та пенсійного забезпечення.
По-третє, зростання обсягу операцій на ринку цінних паперів зумовлювало
потребу у функціонуванні спеціалізованих фінансових посередників, що
полегшують рух капіталів в економіці та забезпечують довгострокове
інвестування коштів.
Останній момент є особливо важливим у процесі розвитку спеціалізованих
кредитно-фінансових інститутів та набуття ними сучасної ролі в економічній
системі. Їх здатність акумулювати значні суми коштів на тривалі строки
була однією з основних причин стимулювання урядами ряду країн у
післявоєнний період активного розвитку тих кредитних установ, які
здійснювали інвестиції на відновлення господарства. По завершенні
відновлення держава стимулювала інвестиційні процеси вже суто як такі, що
пов\'язані з потребами економічного росту, у чому важлива роль належала
спеціалізованим кредитно-фінансовим інститутам. У цілому ряді розвинутих
країн такі інститути були створені самою державою з метою фінансування
інвестицій у провідні галузі економіки, стимулювання росту споживчого
попиту, фінансування програм розвитку порівняно відсталих регіонів. При
цьому участь держави виявлялась не лише у заснуванні спеціалізованих
кредитно-фінансових інститутів, але й наданні гарантій уряду за їх
зобов\'язаннями, а в окремих випадках і бюджетних субсидій на розвиток і
розширення операцій.
Основні напрями діяльності сучасних спеціалізованих кредитно-фінансових
інститутів пов\'язані з: акумуляцією заощаджень населення шляхом залучення
коштів на вклади, випуску власних акцій, облігацій, продажу страхових
полісів; кредитуванням певної сфери економіки, виду господарської
