інвестиційних фондів припадає на період після другої світової війни, що
пов\'язано з розширенням інвестиційної активності широких верств населення.
В цих умовах інвестиційні фонди вже починають складати конкуренцію на
ринку капіталів крупним банкам та іншим фінансовим інститутам.
За формою організації інвестиційні фонди можуть бути відкритого або
закритого тпу.
Інвестиційні фонди відкритого типу випускають власні акції у необмежених
кількостях відповідно до попиту, що на них пред\'являється. При цьому
допускається вільне повернення акцій фонду їх власникам. Закриті
інвестиційні фонди випускають акції тільки у певній наперед визначеній
кількості. І хоча вони можуть вільно обертатися на ринку цінних паперів,
та їх власники не мають можливості пред\'являти ці акції інвестиційному
фонду для викупу.
У розвинутих країнах більш поширеною є відкрита форма організації
інвестиційних фондів, оскільки їх акції володіють високим рівнем
ліквідності, що привабляє потенційних інвесторів. Такі фонди ще називають
взаємними. У США, наприклад, їм належить третє місце за обсягами
акумульованих коштів після страхових компаній і пенсійних фондів.
Окреме місце серед відкритих інвестиційних фондів належить взаємним фондам
грошового ринку, які вперше з\'явилися у США в 1971 р. Вони випускають
акції, що можуть бути погашені інвестором, а акумульований капітал
вкладають у короткострокові цінні папери (казначейські векселі, комерційні
папери, депозитні сертифікати). Фонди відкривають власникам своїх акцій
чекові рахунки, за якими можуть здійснюватися платежі. Величина рахунку
відповідає вартості акцій фонду. Перевагою такого рахунку є більш високий
дохід, ніж за звичайними поточними і ощадними рахунками в банках. Власник
акцій взаємного фонду отримує не проценти за своїм поточним рахунком, а
доходи від інвестицій у формі дивідендів за випущеними акціями.
Акумульовані шляхом випуску акцій кошти відкриті і закриті інвестиційні
фонди вкладають у різні види цінних паперів 3/4 переважно акції й
облігації приватних корпорацій, а також деякі види державних цінних
паперів. Як правило, інвестиційний фонд самостійно обирає той тип цінних
паперів, згідно якого він визначає напрям своєї спеціалізації, а принцип
диверсифікації активів стосується насамперед різних емітентів. У багатьох
країнах з метою захисту інтересів вкладників та усунення невиправданих
ризиків накладаються певні законодавчі обмеження на формування активів
інвестиційними фондами. У США, наприклад, заборонено вкладати більше 5%
активів інвестиційних фондів у цінні папери однієї компанії. При цьому
частка акцій, придбаних фондом, не повинна перевищувати 10% усіх акцій з
правом голосу, випущених компанією. Так само і у ФРН інвестиційні фонди
можуть вкладати не більше 5% своїх активів у цінні папери одного емітента.
За певних умов ця частка може бути збільшена до 10%.
Таким чином, інвестиційні фонди пропонують своїм клієнтам диверсифіковані
портфелі інвестицій, які важко сформувати одному дрібному інвестору. Маючи
апарат досвідчених фахівців, інвестиційні фонди можуть здійснювати
відносно ризиковані але водночас і високодохідні інвестиції, структура
яких постійно перебуває під професійним контролем. Прибуток інвестиційних
фондів утворюється як різниця між доходами за операціями з цінними
паперами (дивіденди за акціями, проценти за облігаціями, зростання курсу)
та вплатами, що здійснюються фондами за власними акціями. Ринкова вартість
акцій інвестиційного фонду безпосередньо залежить від ринкової вартості
його активів. Інакшими словами, якщо зростає ринкова вартість цінних
паперів, якими володіє інвестиційний фонд, то зростає і ринкова вартість
акцій самого фонду, і навпаки.
Діяльність інвестиційних фондів у розвинутих країнах, як правило, є
об\'єктом ретельного законодавчого регулювання і контролю. Це стосється
зокрема складанння статуту фонду та публікації його умов у проспектах для
інвесторів. Статутом повинні бути передбачені типи цінних паперів, якими
оперує фонд, розміри комісійних, механізм розподілу доходів та ін.
Інвестиційні фонди зобов\'язані регулярно публікувати звіти про свої
операції, а також доводити до відома широкого загалу інформацію про ціни
на власні акції.
Характеристика державного кредиту
Держава для фінансування своїх потреб може мобілізовувати фінансові
ресурси у формі державного кредиту. У цьому разі вона є позичальником, а
населення і підприємницькі структури, тобто фізичні і юридичні особи, -
кредитодавцями. Державний кредит має строк повернення і ціну в формі
процента. Державний кредит буває внутрішнім і зовнішнім. У сфері
міжнародних економічних відносин держава виступає в ролі як кредитора, так
і позичальника.
Державний кредит відрізняється від банківського. Він, як правило,
використовується для покриття дефіциту державного бюджету, і джерелом його
повернення та сплати процентів є доходи бюджету, а не прибутки від
вигідних обсягів кредиту.
За своєю економічною сутністю державний кредит - це форма вторинного
перерозподілу валового внутрішнього продукту. Його джерелом є вільні кошти
населення, підприємств і організацій. Використання державного кредиту є
цілком виправданою формою мобілізації коштів у розпорядження держави. Їхня
доцільність при покритті дефіциту бюджету зумовлена тим, що це має значно
менші негативні наслідки для фінансового становища держави, ніж покриття
дефіциту за допомогою грошової емісії.
Існування державного кредиту призводить до появи державного боргу. Сума
його складається з усіх випущених і непогашених боргових зобов\'язань
держави як внутрішніх, так і зовнішніх, включаючи гарантії за кредитами,
що надаються іноземним позичальникам, місцевим органам влади, державним
підприємствам.
Державний борг має економічно обґрунтовані межі. Величина боргу
характеризує становище економіки та фінансів держави, ефективність
функціонування її урядових структур. Оскільки джерелом покриття державного
боргу є доходи бюджету, тобто податки, то можна стверджувати, що величина
боргу - це взяті авансом у населення податки. Проте такий висновок не
зовсім переконливий.
Сама система боргів держави зародилася ще у середні віки і нині значно
поширилася. Відповідно сама проблема державної заборгованості привертала
увагу як науковців, так і представників урядових структур.
Отримуючи кредити, держава має змогу використовувати додаткові можливості
для свого економічного й соціального розвитку, але в більшості наукових
праць XVIII і XIX століть державний борг розглядався як явище негативне.
Так, А. Сміт наголошував у своїх працях, що зростання державного боргу
може спричинити банкрутство держави як позичальника. Його висновки
ґрунтувалися на тому, що державне споживання не є продуктивним і не
створює нових цінностей, а тому залучені державою кошти є витратами для
економіки
Досить категорично щодо державних запозичень висловлювався інший відомий
вчений Мальтус. Він зазначав, що великий державний борг - це ракова
пухлина, яка роздирає життя народу і його добробут. Цієї ж думки
дотримувався відомий вчений Ж.-Б. Сей, який порівнював державний борг із
новою зброєю, страшнішою за порох, зброєю, якою держава повинна
користуватися лише в крайньому разі.
Ці висловлювання вчених мали значний вплив на діяльність урядів багатьох
європейських країн у питаннях щодо визначення обсягів державних запозичень
і \"їхнього використання. Водночас досвід розвитку світової економіки
підтвердив, що розміри державних запозичень не завжди призводять до
банкрутства держави або до її зубожіння. Проте були непоодинокі випадки,
коли державні запозичення сприяли економічному розвиткові держав. Це
змусило переглянути теоретичні постулати щодо державного кредиту.
З\'явилися наукові дослідження, в яких державний кредит визначався як
важливий інститут нової епохи людського розвитку.
Звичайно, крайні позиції щодо державного кредиту, тобто повне його
несприйняття або необґрунтоване схвалення, не можуть бути прийнятними.
Щодо цього конче необхідними є глибокий аналіз і детальні дослідження.
Батьківщиною державного кредиту вважається Англія. Розквіт економіки
Англії, незважаючи на зростання державного боргу, став прикладом, якого
почали наслідувати усі держави світу.
Насамперед наявність державного боргу не дає уявлення щодо реального
фінансового становища держави. Державний борг - це складне явище,
зумовлене низкою факторів, яке в умовах кожної держави може мати свою
специфіку. Якщо нестачу коштів у бюджеті держава покриває за рахунок
отриманих позик, то це не можна вважати нормальним явищем. Це свідчення
нездорового фінансового становища, при якому виникатиме потреба укладати
договори на позики, а в кінцевому підсумку - розраховуватися за боргами за
рахунок збільшення податків.
Нинішні західні вчені переконані, що покриття дефіциту за рахунок
державних запозичень не є виправданим. Водночас більшість дотримується
думки, що розмір державного боргу не можна обмежувати, тому що на відміну
від приватних господарств і корпорацій, які можуть збанкрутувати, уряд не
може стати банкрутом. Одностайною є думка, що в кожній державі розмір
державного боргу необхідно пов\'язувати з обсягами ВВП, створеного
економікою.
На сьогодні майже кожна держава має певний розмір заборгованості. Різниця
лише в тому, що поряд із збільшенням боргу не кожна держава знаходить
шляхи для його своєчасного повернення.
Країни, що розвиваються, вирізняються стрімкими темпами зростання
заборгованості. Так, їхня заборгованість із 1970 р. до середини 1990-х
років зросла майже в 20 разів. За даними експертів Організації
економічного співробітництва та розвитку, відбувається зростання
зовнішньої заборгованості у світі. На початок 1996 р. найбільший розмір
зовнішнього боргу мала Мексика (125 млрд. дол.) і Китай (111 млрд. дол.).
Значні розміри зовнішнього державного боргу мають також Бразилія, Росія,
Індонезія, Іран, Угорщина.
Однією з головних характеристик становища боргової залежності країни є
співвідношення суми зовнішнього державного боргу до ВВП. Міжнародний банк
реконструкції та розвитку критичним рівнем цього показника вважає 80 -
100%. За даними МВФ, у 1995 році сумарний борг щодо ВВП становив у США -
69%, у Німеччині - 56%, у Франції - 51,9%, у Великобританії - 46,6%, у
Японії - 87%, в Італії - 126,7%.
Все сказане вище дає підстави дійти висновку, що проблема полягає
насамперед не в розмірах державних запозичень, а в їхньому використанні.
