різноманітних функцій. Але для того, щоб уявити значення філософії в
життєдіяльності суспільства й особистості як визначеної цілісності,
необхідно не перераховувати всі її функції, що проявилися, а згрупувати їх
так, щоб виділити найбільше важливі з них, а також визначити логічну
послідовність їхнього освітлення. Таке виділення головних функцій дозволяє
потім виділити і розкрити специфіку всіх інших, похідних від них функцій.
До числа основних функцій філософії варто віднести:
. методологічну,
. ідеологічну,
. гносеологічну,
. світоглядну,
. практично-діяльну.
Можна порушити питання, чому саме така пропонується послідовність
розгляду цих функцій. Адже частіше усього на перше місце висувається
світоглядна функція.
Виділення методологічної функції як вихідної обумовлене тим, що
філософія займає особливе місце в процесі усвідомлення буття в структурі
суспільної свідомості. Кожна з форм суспільної свідомості, виступаючи як
усвідомлення залежності життєдіяльності людини від визначеної сфери
дійсності, являє собою відбиток саме цієї визначеної сторони людського
буття. Філософія ж, розглядаючи в самій узагальненій формі відношення
людини до світу і до самої себе, розглядає не окремі сфери буття людини як
такі, а їхній взаємозв'язок через призму розкриття природи і сутності
світу, природи і сутності людини і їхнього взаємозв'язку. Тому основні
положення філософії є загальнозначущими, мають методологічне значення для
кожної із форм суспільної свідомості в процесі усвідомлення свого
специфічного предмета, для усвідомлення людиною свого відношення до всіх
сфер дійсності і до самої себе.
Під методологією варто розуміти систему вихідних, основних принципів, що
визначають засіб підходу до аналізу й оцінки явищ, характер відношення до
них, характер і спрямованість пізнавальної і практичної діяльності. Ці
принципи укладають у собі виражені в загальній формі уявлення про сутність
світу і людини, про граничні основи їхній буття, про відношення людини до
світу і до себе.
Таким чином, методологічна функція філософії дає для усіх форм
суспільної свідомості, для теоретичної і практичної діяльності людини
вихідні, що основоположні принципи, застосування яких визначає загальну
спрямованість підходу до осмислення дійсності, спрямованість пізнавальної і
практичної діяльності. Ця функція припускає, що відношення людини до світу
повинно виходити з усвідомлення єю природи і сутності світу і людини,
граничних основ буття, усвідомлення людиною свого місця у світі і
відношення до нього, усвідомлення загальної структури світу і стану, у
якому він знаходиться.
Важливою функцією філософії є ідеологічна. Про неї варто пам'ятати
особливо в сучасних умовах, коли намітилося негативне відношення до
ідеології як феномену духовного життя суспільства.
Можна сказати, що ідеологічна функція філософії полягає в тому, що вона,
вирішуючі питання про сутність людини і про сенс її буття, дає ключ для
усвідомлення свого відношення до безпосередніх умов громадського життя, до
чинників, що визначають специфіку реального життя.
Гносеологічна функція філософії полягає в тому, що вона, орієнтуючи
пізнавальне відношення людини на розкриття природи і сутності світу,
природи і сутності самої людини, загальної структури світу, зв'язків і
законів його розвитку, з одного боку, збагачує людей знанням про світ, про
людину, а з іншого боку - впливає на кожну з форм суспільної свідомості,
детермінуючи необхідність для кожної з них у відношенні "людина-світ», а
також визначає загальну логіку пізнавального відношення людини до
дійсності.
Світоглядна функція філософії полягає в тому, що вона, збагачуючи людей
знаннями і про світ і про людину, про його місце у світі і можливостях його
пізнання і перетворення, впливає на формування життєвих принципів, на
усвідомлення соціальними суб'єктами цілей і сенсу життя.
Безпосередня взаємодія з навколишнім світом для задоволення своїх
життєвих потреб обумовила необхідність у виявленні і використанні тих
властивостей предметів, зв'язків, законів, оволодіння якими забезпечує саму
можливість життя. Шляхом емпіричного освоєння дійсності, шляхом проб і
помилок, знахідок і втрат людина накопичувала необхідні знання,
узагальнюючи і систематизуючи їх, знання, що, передаючись із покоління в
покоління, збагачуючись новими знахідками, відкриттями, удосконалюючись,
допомагали йому вижити, продовжити своє життя в ланцюзі поколінь.
Перевірена практикою достовірність знань розширювала його свободу в
оволодінні силами природи. Неухильний ріст знань, практична перевірка
їхньої достовірності, значимості для людини створили основу для виникнення
наукової свідомості, науки як форми суспільної свідомості.
Першими такими уявленнями була міфологія. Тому й історично першим типом
світогляду явився світогляд, заснований на міфології. Воно відповідало ще
дуже низькому рівню розвитку людини.
Хоча міфологічна свідомість намітила основні світоглядні проблеми,
створила визначене цілісне уявлення про світ, про людину, про їхній
взаємозв'язок, вона не могла забезпечити усвідомлення всієї складності
дійсного відношення людини до природи, до соціального світу, до себе.
Обмеженим є і світогляд, заснований на релігійних уявленнях про світ і
про людину. Базуючись на вірі в надприродне, продуктом якого постає і сама
людина, релігійний світогляд перешкоджає раціональному аналізу реальної
дійсності.
Найчастіше, коли мова йде про світогляд, на перший план висувається його
характеристика як узагальненої системи ідей і поглядів на світ, людини, на
його місце у світі і т.д. Такий підхід важливий, тому що світогляд завжди
базується на визначеному розумовому матеріалі, на визначеній системі знань.
Проте в цьому випадку світогляд зводиться тільки до об’єктивної системи
знань, відірваної від соціального суб'єкта. Нерідко при характеристиці
світогляду звертається увага фактично на етимологію слова - і тоді він
постає як загальний погляд на світ.
Світогляд варто розглядати не тільки з погляду його змісту, що дає собою
результат відбитка дійсності у свідомості людей, але і з погляду
взаємозв'язку знання про світ і про людину із соціальним суб'єктом, із
заснованим на цьому знанні його відношення до дійсності. При такому підході
на перший план висувається значення знання для життєдіяльності людини. Тому
під світоглядом варто розуміти не просто систему узагальнених знань про
світ і людину, а ту систему знань, що для соціального суб'єкта набуває
значення властивого йому засобу бачення, розуміння, аналізу, оцінки явищ,
що визначає характер відношення людини до світу і до себе, усвідомлення
цілей і сенсу життя, характер вчинків і дій. Він є засіб духовно-
практичного освоєння світу.
Філософія складає методологічну основу світогляду. Для побудови
світогляду вона дає вихідні, що основопологають принципи, застосування яких
дозволяє людині виробити свої життєві установки, що стають головними
орієнтирами та визначають характер і спрямованість його відношення до
дійсності, характер і спрямованість практичної діяльності. Основа
світогляду - усвідомлення людиною цілей і сенсу життя.
Практично-діяльна функція філософії полягає в тому, що вона
перетворюється в знаряддя активного, перетворювального впливу на
навколишній світ і на самого людину. Вона грає важливу роль у визначенні
цілі - життєдіяльності, досягнення яких найважливіша умова існування,
функціонування і розвитку людини.
Розкриття специфіки філософії як форми суспільної свідомості, її
утримання, її функцій є важливою умовою перетворення її основних положень у
світоглядні орієнтири, що допомагають людині визначити своє відношення до
світу і до самого себе. Це питання є особливо важливим у сучасних умовах,
коли разом із необхідністю захисту, що загострився, і відтворення
навколишнього середовища, реального світу буття людини виникла настійна
потреба зберігання, захисти і відтворення духовного світу людини. Зараз
перед філософією постає задача обгрунтування такої картини світу, світу
людського буття, у котрій головну увагу було б приділено розвитку самої
людини, дослідженню шляхів і засобів забезпечення розвитку його
спроможностей і творчих сил.
2. Сенсуалізм і раціоналізм. Раціоналізм, як альтернативні засади
пізнавального процесу (філософія нового часу).
Остаточний поворот до затвердження автономії людського розуму, до
визнання його основою поведінки і пізнавальної активності людини стався із
зародженням філософії Нового часу, основоположниками якої виступили Френсис
Бекон (1561-1626 рр.) і Рене Декарт (1596-1650 рр.). Відновлення в правах
самоцінності природи і людської індивідуальності, здійснене світоглядом
епохи Відродження, висунуло як першорядну філософську задачу обгрунтування
адекватного методу пізнання самосущої природи, а також дослідження природи
самого людського розуму як суверенного і самодостатнього засобу людської
активності. До цього спонукала не тільки логіка побудови думки, але і
наростаючі соціальні рухи проти суспільних відносин і інститутів
феодального суспільства, усвідомлення їх неадекватності буржуазним
економічним відносинам, що поволі формуються.
Початкова ідея Декартової філософії - принцип сумніву, який однією своєю
стороною направлений проти схоластичного знання, сліпої віри, іншою - на
пошук найбільш очевидного, безпосередньо достовірного початкового
положення, яке можна взяти за основу системи знань про світ і людину. І
якщо Бекон орієнтує пізнання на досвідчене дослідження індивідуальних
речей, то Декарт початковим пунктом пізнання приймає індивідуальний акт
мислення. Сам сумнів є процес думки, а суб'єктивно пережитий акт мислення
невіддільний від мислячої істоти. Тому абсолютно безперечною є думка
"Мислю, отже, існую".
Декарт знаходить нову універсальну точку відліку для пізнання: розгляд
речей не самих по собі, а у відношенні до нашого інтелекту. Наука - це
зумовлений людським розумом спосіб розгляду речей. На відміну від схоластик
Декарт не закликає вивчати речі такими, якими вони створені богом:
божественний механізм витвору прихований і недоступний. Задача людського
пізнання - розкрити, яким чином могли бути створені ті речі, які ми
