існує ще й інший розряд якостей, які Локк називає вторинними. Це «кольори,
звуки, смаки тощо, що на ділі не відіграють ніякої ролі в самих речах, але
являють собою сили, котрі викликають у нас різні відчуття». Звідси Локк
робить висновок про те, що «ідеї первинних якостей є продукт схожості,
вторинних - ні... ідеї первинних якостей тіл схожі з ними і їх прообрази
справді існують у самих тілах, але ідеї, що викликаються в нас вторинними
якостями, зовсім не мають схожості з тілами. В самих тілах немає нічого
схожого з цими нашими ідеями. В тілах, що їх ми називаємо за цими ідеями, є
тільки здатність викликати в нас ці відчуття. І те, що є блакитним,
солодким або теплим в ідеї, те в самих тілах, які ми так називаємо, є лише
певний обсяг, форма і рух непомітних частинок».
Розрізняючи первинні й вторинні якості та виводячи все наше знання з
досвіду, Локк зіткнувся з певними труднощами в тлумаченні такої
фундаментальної категорії, як субстанція. Ідея субстанції, зауважує Локк,
не сприймається нами ні через відчуття, ні через рефлексію. Не визнаючи і
«природжений» характер цієї ідеї, англійський мислитель змушений зробити
агностичний висновок про те, що ми позначаємо словом «субстанція»
невизначене припущення невідомо чого, що ми приймаємо за субстрат, або
носія відомих нам ідей. Агностична реакція Локка на проблему статусу
існування такої найзагальнішої категорії, як «субстанція» (вона й справді
незводима до досвідного, «емпіричного» існування), була красномовним
сигналом про неспроможність сенсуалістичного підходу в подоланні труднощів
альтернативної (раціоналістичної) позиції.
Філософія Нового часу, як уже зазначалось, орієнтувалася на природу як
новий образ реальності, що приходить на зміну традиційному
(середньовічному) божественному духу. Тож не дивно, що філософія
«уподібнюється» природознавству. Саме звідси бере витоки механіцизм (і
математизм, якщо так можна висловитися) філософії Нового часу. Останнє
виявилося в тлумаченні реальності як чогось «наявного», «безпосередньо
даного», того, що «спостерігається» або «переживається». Таке настановлення
чи не найтиповіше втілилося в «математичній філософії» І. Ньютона (1643-
1721) - в загальновідомому афоризмі «гіпотез не вигадую».
«Гіпотез же я не вигадую,- твердить Ньютон.- Все ж, що не виводиться з
явищ, повинно зватися гіпотезою, гіпотезам же метафізичним, фізичним,
механічним, прихованим властивостям не місце в експериментальній
філософії». Таке обмеження предмета пізнання наявним, експериментально
фіксованим, спостережуваним ще якоюсь мірою виправдане для природознавства
(та й то не повною мірою) , але абсолютно непридатне для філософії, бо
призводить до агностичних, суб'єктивістських і скептичних ремінісценцій.
Одним із перших робить критичні висновки з цієї обставини англійський
філософ Джордж-Берклі (1685-1753). З самого початку він наголошує на тому,
що загальновідомий факт існування речей (столів, стільців, яблук тощо) аж
ніяк не означає їх об'єктивного, незалежного від нашого духу існування, як
про це гадають філософи-матеріалісти. Кожний може безпосередньо упевнитися
в цьому, міркує Берклі, якщо зверне увагу на те, що розуміється під
терміном «існує» в його застосуванні до сприйманих речей. Коли я кажу, що
стіл, на якому я пишу, існує, то це значить, що я бачу і відчуваю його; і
якби я вийшов зі своєї кімнати, то сказав би, що стіл існує, розуміючи під
цим, що якби я був у своїй кімнаті, то міг би сприймати його, або ж що який-
небудь інший дух дійсно сприймає його.
Важко не погодитися з Берклі, адже і справді, з позицій натуралістично-
механістичного тлумачення реальності як такої, що безпосередньо
спостерігається, сприймається, переживається, є «даною», реальне існування
засвідчується лише фактом його чуттєвої (у відчутті, сприйнятті,
переживанні) фіксації в досвіді (зовнішньому чи внутрішньому). Якщо ж це
так, то єдиний смисл, який має слово «існувати», є «бути сприйманим», адже
єдиним, з чим безпосередньо має справу людина, спілкуючись зі світом речей,
є ті або інші зорові, слухові, тактильні відчуття (червоне, кругле,
дзвінке, холодне, тверде тощо) в певних комбінаціях і послідовностях.
Берклі нічого не вигадує і не фальсифікує. Він лише послідовно розвиває
ті висновки, які справді випливають з позиції натуралістичного механіцизму.
Про такі висновки здогадувався вже Дж. Локк, міркуючи про статус існування
«субстанції». Але Локк ще не зрікався ідеї об'єктивного існування речей,
оскільки вважав об'єктивно існуючими принаймні їхні первинні якості. Берклі
ж цілком послідовно і слушно вказує на відсутність принципової відмінності
між первинними і вторинними якостями, оскільки перші (протяжність, форма,
рух тощо) так само дані нам через відчуття, як і другі. Тим-то, міркує
Берклі, як я неспроможний бачити або відчувати щось без дійсного відчуття
речі, так само я неспроможний мислити сприйняті речі або предмет незалежно
від їх відчуття або сприйняття. Насправді об'єкт і відчуття, пише Берклі,
одне й те ж саме і не можуть тому бути абстраговані одне від одного.
Більш послідовним виявився інший англійський філософ - Давид Юм (1711-
1776), який вважав єдино (і незаперечно) існуючим лише враження - враження
відчуттів і враження рефлексії. Що ж до «субстанції» (не тільки тілесної,
але й духовної), то це просто зручна фікція нашої уяви. Наша уява цілком
вільно (і довільно) комбінує враження, результатом чого і є реальність. Із
вражень або ідей пам'яті, міркує Юм, ми створюємо свого роду систему, яка
охоплює все те, що ми пам'ятаємо як сприйняте - чи то внутрішнім
сприйманням, чи то зовнішніми чуттями, і кожну частину цієї системи, поряд
з наявними враженнями називаємо звичайно реальністю.
Існування для Юма, як і для Берклі, тотожне сприйняттю. Але на відміну
від Берклі, який заперечував існуванні матеріальної субстанції і приймав
існування субстанції духовної на основі подібного ототожнення, Юм більш
послідовно твердить, що єдино незаперечним є існування вражень, що ж до
існування (чи неіснування) поза цими враженнями субстанції (тілесної чи
духовної) - тут нічого певного ми сказати не можемо, у нас немає підстав ні
для позитивних, ні для негативних висновків з цього приводу. Тобто позиція
Юма є скептичною. Одним із центральних понять його (філософії є віра (англ.
belief на відміну від faith - релігійної віри). Оскільки ми не знаємо і не
можемо знати чи існують об'єктивні джерела вражень (об'єктивні предмети і
явища), чи вони просто довільні витвори нашої фантазії, ми можемо в наших
життєвих ситуаціях керуватися будь-якими уявленнями про їх статус. Оскільки
ж специфіка людського життя така, що нам зручніше керуватися уявленнями про
об'єктивне існування предметів і явищ світу. І в цьому немає нічого
неправильного. Єдине, про що слід при цьому постійно пам'ятати: наша
певність в об'єктивному існуванні світу, яка базується на вірі, аж ніяк не
може претендувати на істинність.
3. Культура і цивілізація. Сучасна цивілізація, її особливості і
суперечності.
Наявність безлічі точок зору на суть культури, її місце і роль в
життєдіяльності суспільства, безліч її визначень (їх нараховується вже
більш трьохсот) свідчить про те, що вона являє собою складний і
багатогранний феномен, викликає значний інтерес як об'єкт наукового
дослідження, привертає до себе увагу фахівців самих різних профілів.
У основі розвитку поняття культури лежить потреба в осмисленні істотних
зрушень в суспільному бутті людини, які сталися на рубежі середніх віків і
нового часу і викликали глибокі зміни відносно людини, до природи і до
самої себе, до свого безпосереднього соціального оточення. Не випадково
зміст цього поняття формується в прямій опозиції до поняття "натура"
(природа). Таке розуміння було запропоноване просвітником С.Пуффендорфом в
1684 р., однак їм користуються і в наш час. Під культурою стали розуміти
всю сукупність створених людиною предметів, перетворений ним світ природи.
Нарівні з таким розумінням культури з'явилося багато інших. Значне
поширення отримав діяльнисний підхід, згідно з яким культура являє собою
специфічний спосіб діяльності. Існують також технологічний, системний,
структурно-функціональний, семіотичний і інші підходи до розуміння суті
культури і її ролі в життєдіяльності суспільства. Кожний з цих підходів
заслуговує уваги, оскільки в кожному з них звертається увагу на ту або іншу
сторону культури. Вони доповнюють один одного, сприяють виробленню більш
повного уявлення про неї як складний феномен. Разом з тим виникає потреба в
формуванні узагальненого уявлення про культуру, в розкритті її суті, що
дозволило б з'ясувати не тільки її власну специфіку, але і розкрити її
взаємозв'язок з всіма сторонами суспільного життя.
Культура по своїй суті є процес становлення, функціонування, розвитку
людської суті, процес виробництва і відтворювання людини як суспільної
істоти, як суб'єкта соціальної діяльності. На відміну від тварини, людина
активно бере участь в перетворенні природи для створення необхідних умов
свого існування, формує саму себе. І як би прагматично вона не відносилася
до навколишньої дійсності, прагнучи задовольнити свої життєві потреби, в її
діяльності виявляється глибинна тенденція, що виражає необхідність
піклуватися не тільки про безпосереднє забезпечення своєї життєдіяльності,
але і вимогу виявляти турботу про майбутнє, про перспективи не тільки
індивідуального буття, але і всього людства, а, отже, виявляти турботу про
збереження і відтворювання навколишнього її природного середовища. Тому
культура містить в собі позитивно-ціннісний аспект людської
життєдіяльності, вона виступає як людинотворчий зміст суспільно-історичного
процесу. У той же час, культура - це міра людського в людині, міра, що
показує, в якій мірі людське втілилося в людині, в якій мірі в їй
реалізовується людська суть.
Важливе значення набуває і питання про внутрішню структуру самої
культури, яке необхідно вирішувати, виходячи з взаємозв'язку культури і
суті людини. Відповідно, можна виділити основні структурні елементи
культури. Першим її структурним елементом (стороною) є культура життєвих
потреб і способів їх задоволення.
Культура життєвих потреб і способів їх задоволення охоплює весь спектр
безпосередньої життєдіяльності людини: що і як людина їсть, що і як п'є, у
