може і не реалізуватися, але, на думку філософа, вже сама ідея допомагає
людям віднайти сенс життя.
Віра - це “те всеосяжне, що керує нами, наповнює сокровенні глибини
людини”. Людина не може жити без віри - переконаний Карл Ясперс. Без віри
немає доступу до витоків людського буття. Жодна з релігій, жодна з
локальних вір не може претендувати на винятковість і не може об’єднати
народи, різні культури і цивілізації. Зміст віровчень часто слугував
джерелом розбрату і непорозуміння між людьми.
Тим не менш, існують певні категорії вічної віри. Ними, насамперед, є
:
( віра в Бога - як уявлення про наявність трансцендентного, наявність
одвічного вищого спокою, який завжди здатний захистити людину;
( віра в людину, яка по суті є вірою у можливість свободи для людини;
( віра у можливості людини у цьому світі.
Ці уявлення виникають не випадково і мають надзвичайно важливе
значення для існування людини, людства в цілому. Насамперед, з віри людина
почерпує силу; ця сила дозволяє їй долати ті інстинкти, які відображають
тваринне в людині, отже, дозволяє людині бути собою, виділятися з
природного світу. Віра також несе терпимість. Хоча представники окремих
релігій часто бувають нетерпимими одне до одного, але загалом віруюча
людина легше сприймає ті проблеми, які вона зустрічає у житті. Нарешті,
віра приносить одухотвореність діяльності. Все це свідчить про те, що віра
має зберегтися і у майбутньому. Причому Ясперс схильний вважати, що це буде
не єдина для всіх віра, а сукупність різних віровчень, які залишатимуться
вільними у процесі комунікації.
Після досить детального аналізу кожної з трьох тенденцій, Ясперс
розкриває проблеми, пов’язані зі свободою, - тобто з тим феноменом, який,
на його думку об’єднує всі суперечливі вимоги.
Лише свободу слід вважати сферою істинного буття людини.
З точки зору філософії свободу можна визначити як :
1) Подолання зовнішнього примусу і внутрішньої сваволі людини. Це
подолання здійснюється у нерозривній єдності з прагненням до
істинного. Саме у пошуках істинного (які завжди є незавершеними, а
тому і свобода реалізується лише як процес) людина йде до свободи.
Причому свобода одного індивіда неможлива, це поняття завжди має
місце лише в сукупності людей. Елемент самообмеження є необхідною
передумовою свободи. Тобто людина робить не те, що їй хочеться (це
свавілля), а те, що є істинним, правильним не лише для неї одної,
але і для тієї сукупності, в межах якої вона себе реалізовує.
2) Свобода розкривається у світі , де існують і змагаються полярності,
протилежності. Не може бути свободи там, де немає можливості до
вибору, де немає внутрішньої боротьби в людині. Вона має місце лише
в умовах максимальної відкритості, - замкнена система не знає
свободи.
3) Свобода усвідомлює свої межі. Це не означає, що вільна людини
відчуває себе в’язнем, але ця людина повинна розуміти сутність
свободи, її обмеженість для кожного конкретного індивіда.
4) Свобода - це завжди процес, він має діалектичний характер, це рух.
Так само як не існує абсолютної істини у повній її реалізації, так
і не існує абсолютної свободи. Справжня свобода виникає лише у
процесі комунікації між людьми, яка спрямована на пошук істини.
Ця проблема завжди виступає предметом дискусій, але насамперед людство
турбує питання, пов’язані з політичною свободою, адже її збереження в
сучасних умовах - критичне питання. На думку автора, політична свобода - це
свобода людини у правовій і суверенній державі. . Сила внутрішньої
політичної свободи виростає лише з політичного самовиховання нації, вона
завжди перебуває у протистоянні зі владою, подолання свавілля якої можливе
лише за допомогою закону, через впровадження принципу легітимності.
Легітимність - це єдиний шлях, на якому людина не відчуває страху. Там, де
її немає, знищується свобода.
Внутрішньополітична свобода забезпечується побудовою правової держави
(яка через регламентацію законами усіх сфер суспільного життя, закріплення
прав, свобод і обов’язків суб’єктів, здійснює захист населення від
свавілля) та пануванням демократії ( народовладдя, завдяки існуванню різних
механізмів реального волевиявлення народу, гарантує значущість поглядів і
волі кожної окремої людини). Оскільки прагнення до захисту від насилля і
до реалізації своїх поглядів і волі властиві і є важливими для людини, то
політична свобода виступає як гарантія реалізації людини.
Свобода вимагає дискусії, існування різних поглядів. Такий плюралізм
думок забезпечується існуванням різних політичних партій, які ведуть
боротьбу і на законних началах приходять до органів влади. Найважливішим
джерелом легітимності у цьому випадку є, звичайно, вибори.
Ясперс виступає прихильником державно-правової теорії еліт у її
демократичній інтерпретації. Він вважає, що при визначенні кола осіб, які
приходять до влади, перевага повинна надаватись аристократичному прошаркові
( на противагу засуджуваної ще філософами античності охлократії - влади
натовпу). При цьому аристократія - це не спадковий, замкнений стан, а
контрольований через вибори, відкритий для прийняття нових і нових членів
прошарок, перевага якого - у високому рівні освіти, професіоналізму,
духовного розвитку.
Підгрунтям політичної свободи є, звичайно, відповідний суспільний лад,
відповідна суспільна свідомість, для яких характерні відокремлення політики
від релігії і взагалі світосприйняття, етос спільного життя, гуманність і
т.п.
Ідею про глобальне значення свободи Ясперс висловлює так : “Бути
людиною - означаю бути вільною, стати справжньою людиною - це смисл
історії.”
Завершуючи розділ, присвячений сучасному і майбутньому людства,
філософ підсумовує його думкою про те, що людство йде у майбутнє,
захищаючись від ворогів істини і прислуховуючись до думок пророків. У
поєднанні з філософствуванням це приведе нас на шлях, де любов отримує свою
глибину у справжній комунікації, де люди побачать істину, що нас об’єднує.
Перед обличчям можливого встановлення світової тоталітарної імперії та
відповідній їй тоталітарної істини окремій людині залишається лише надія
зберегти сферу філософського мислення, якою б вузькою вона не залишалась.
Тоді останнім притулком людини стане її глибока внутрішня незалежність від
держави і від церкви, свобода його душі, що почерпує силу у великих
традиціях минулого.
Частина третя “Смисл історії”.
Вже з самої назви легко визначити коло питань, про які йдеться у цьому
розділі: це, насамперед, роль і значення історії, її характерні риси.
Ясперс розкриває свою тезу про значущість історії. За його словами,
вона являє собою основу, зв’язок з якою ми зберігаємо, якщо не хочемо
зникнути безслідно. Лише у контексті історичного знання можливо прийти до
розуміння природи людини. Саме тому історичне не є для нас чимось байдужим,
а виступає моментом нашого життя.
Такий зв’язок проявляється, зокрема, у тому, що разом з історією
змінюється і наше історичне мислення. Так, сьогодні воно визначається
усвідомленням кризи (мова про цю кризу вже йшла у попередній частині
книги). Зрозуміти, відчути цю кризу допомагає нам знання історії.
Одне повинно зберегтися в усіх катаклізмах: людина, як така, і її
самоосмислення в філософствуванні, яке в пошуках своєї основи дивиться у
майбутнє, не пророкуючи, але вірячи.
Історія - це те, що відбувається. Воно перетинає час, знищує його і
сягає вічного. Історія - це завжди процес, і все повинно постійно
змінюватись. Історія не може бути завершеною.
Ясперс виділяє три, на його погляд, найважливіші властивості історії:
1) історія має межі, що відокремлюють її від інших реальностей :
природи і Космосу.
Природа. Історія існує не сама по собі, а на основі природи. Але
природа - неісторичне явище, її розвиток являє собою лише просте
повторення одного й того ж ( в той час як історичним є лише
перетворення явища у свідомо проведених смислових зв’язках).
Поєднанням цих двох феноменів є людина. Адже вона є одночасно і
природою, і історією. Так, у сутності людини стабільності спадкування
(природне) протистоїть мінливість традиції (історичне). Ясперс
переконаний, що історичний процес перерветься, якщо досягнуте нами
протягом історії зникне з життя.
Космос. Основним фактом нашого існування є наша можлива ізоляція в
Космосі. Ця ізольованість становить реальну межу історії (поза
людським життям на Землі існує лише пуста у духовному розумінні
світобудова).
2) в історії є внутрішні структури, що формуються шляхом перетворення
індивідуального. Історія являє собою перехід.
Ми називаємо історією те, що відбувається у просторі і часі в певному
місці. Для того, щоб бути історичним, індивід повинен бути одиничним,
неповторним. Таку одиничність можна знайти лише в людині - у розумінні
людини не як природної, біологічної, а насамперед як духовної істоти.
Людина природна виступає лише предметом вивчення, а людина у повному
значенні цього слова є носієм свободи і незалежності, втіленням
екзистенції, духу.
Історичне - це не просто реальний індивідуум, сосуд всезагального, -
це дійсність, яка одухотворяє це всезагальне. Те, що ми пізнаємо як
історично особливе, дозволяє нам рухатися до історії як єдиного
індивідууму.
Історія являє собою рух, і чим радикальніший є цей рух, тим глибші
пласти істини відкриваються нам. Найбільш яскравим підтвердженням цієї
тези філософа є перехідні епохи, коли у момент найвищого напруження
людство створювала визначні духовні досягнення. Так, неповторна
грецька трагедія є породженням епохи, коли відбувався перехід від
міфології до філософії як нової форми суспільної свідомості, нового
способу осягнення. світу. Німецький ідеалізм (класична німецька
філософії) створений на зламі між вірою і безвір’ям. Але, на думку
автора, перехід не локалізується виключно на якихось певних етапах
історії, - він присутній завжди. Будь-яка, навіть велична, звернена у
вічність подія, є лише перехідним явищем. Саме тому ми не можемо
знайти для себе зразки досконалості чи абсолюту у досягненнях
попередніх епох; вони створювались у час, коли їхні творці вже
відчували наближення нового і навіть в момент створення починали свою
загибель. Історії взагалі не властива тривалість, вона сама є перехід.
З цього можна зробити висновок, що існуватиме кінець історії, як
колись існував її початок.
3) єдність історії.
Ця властивість історії є об’єктом найбільшої уваги Ясперса, вона
лежить в основі всієї його історичної концепції. Він наголошує на
тому, що при всьому розмаїтті людей, культур, історичних епох існує
дещо істотне, що їх об’єднує: люди значущі одне для одного.
Зустрічаючись, люди пізнають себе в іншому і саме явище “людина” є рух
до єдиного. Філософ пропонує цілий ряд фактів, які, на його думку
свідчать про існування такої єдності. Жоден з них його до кінця не
влаштовує, але у кожному він знаходить певний аспект загальної
єдності:
( єдність людської природи, яка не змінилась протягом історії. У це
поняття входять нетільки і не стільки біологічна чи психологічна
єдність, але явище вищого порядку, яке символічно відображається в
ідеї створення Богом людини за своїм образом і подобою і в ідеї
гріхопадіння. Саме ці витоки людства штовхають нас до комунікації.
Проявами цього є те, що а) людина утверджує себе в історії, виходячи
за межі природної данності і рухаючись до єдності; б) кожна людина є
одиничною в дійсності, але за своїми можливостями вона може все; в)
етапами на шляху до єдності є певні творчі акти, прориви.
( універсальність - близькість релігійних уявлень, форм мислення,
знарядь і т.п. Існують певні закономірності у характері реалізації
біологічної і соціальної природи людини . Але завжди виникають певні
відхилення, які можуть також втілювати в собі історичне.
( прогрес - єдина лінія все зростаючого набуття людиною нового. Але ця
властивість стосується лише знання і уміння, сфери ratio, а не
субстанції людини, її духовних якостей.
( єдність у просторі і часі. Людство об’єднане вже самою територією
планети Земля, а також певними часовими межами. Вже одне це з
необхідністю зумовлює комунікацію, обмін досягненнями між людьми. Але
і цей факт немає визначального значення, оскільки він характерний для
всього природного світу Землі, а не виключно для людини.
( існують і особливі види єднання - єдність окремих культур, єдність
народів залежно від мови, походження, долі, єдність релігій у їх
світовому значенні, єдність держави. Але ці єдності не можуть дати
уявлення про цілісний феномен єдності історії людства.
Оскільки фактичний матеріал виявляється непридатним для з’ясування
джерел такої єдності, Ясперс використовує інший підхід, також досить
відомий в історії людської думки. Він робить спробу визначити єдність
як мету, ціль, що виростає зі смислу, до якого прагне історія. Він
наводить декілька концепцій тотальної історії, в яких відображається
прагнення історичного знання віднайти свій смисл, але знов приходить
до висновку, що жодна з подібних конструкцій не дає вичерпної
відповіді на поставлене запитання.
Причина такої складності у висвітленні проблеми в тому, що
використання кожної з окремих ліній розвитку, кожної групи фактів про
різні єдності - це спрощення, і задача дослідника полягає в поєднанні
різних аспектів, осягненні всієї багатоманітності ліній і образів.
Таким чином, створення концепції всесвітньої історії залишається лише
задачею; її, зокрема, і намагався розв’язати Ясперс. Створена ним схема
світової історії, на його думку, найбільш відповідає вимогам відкритості,
єдності і емпіричної реальності. Він намагається досягти історичної єдності
за допомогою визначення спільного для людства осьового періоду. Реальний
осьовий час - це втілення ідеальної вісі, навколо якої рухається об’єднане
людство, тут розкривається те, що є спільним та істотним ля всіх,
взаємозв’язок людства знаходить свій вираз у безмежній комунікації.
Запропонована схема дозволяє лише визначитися з єдністю попередньої
історії, але єдність історії у розумінні повного єднання людства ніколи не
буде завершена. Така єдність, на думку Ясперса, є межею історії, її
початком і кінцем.
Таким чином, праця являє собою грунтовне дослідження найбільш важливих
проблем, які постають при зверненні до історії. Карл Ясперс не лише
характеризує провідні періоди розвитку людства з точки зору реалізації
духовної та соціальної сутності людини, не лише робить спробу найважливіші
тенденції сучасності, які дають нам змогу певною мірою спрогнозувати
майбутнє, але й розкриває ті глибинні сутнісні риси історії, які
характеризують історичний процес в цілому. За його власними словами, автор
розробив цілісну концепцію філософії історії, спрямовану на те, щоб
висвітлити сучасну ситуацію у межах світової історії.
