спокій.
Разом з тим пізні стоїки внесли як у свій стоїцизм, так і взагалі в
історію античної культури певне нововведення. Воно полягало в тому, що
людська особистість втрачала тут не лише ту горду велич, з якою вона
виступала у період класики, але й величну силу внутрішньої моралі, коли
внутрішнє життя людини вважалось найвищим витвором мистецтва. Пізні стоїки
перших двох віків нашої ери просто дивують почуттям слабкості людської
особистості, її повної нікчемності, її неймовірної покори перед долею. Так,
якщо згадати постанову афінян про Зенона, то в ній відзначається, що він “і
в особистому житті був для всіх прикладом наслідування вчення, яке
проповідував” і тому “народ почел за благо Зенону Китионскому, сыну Мнасея,
воздать хвалу и законным чином увенчать его золотым венком за добродетель
на Керамике за народный счет”.6 Сенека ж, як ми далі побачимо, не дуже
притримувався своїх же “заповідей”.
З іншого боку, у пізніх стоїків можна помітити зростання інтересу до
інтимних релігійних переживань. Справа доходить до того, що ці наївні
мудреці починають жадати якогось спасіння від важких протиріч життя, яке їм
дасть божество за їх слізні молитви.
Щодо естетичної та художньої сфери, то у пізніх стоїків вона
неймовірним чином моралізується. Так, Сенека, говорячи про прекрасне,
насамперед має на увазі красу моральну. “Красота человека, - писав Епіктет,
- не есть красота телесная. Твое тело, твои волосы не являются прекрасными,
но прекрасными могут быть твои разум и воля. Сделай так, чтобы они были
прекрасны, и тогда ты будешь прекрасен”.7 Звичайно, добре бути скульптором,
але навіщо вчитися скульптурі, якщо сам ти потворний і мізерний. Краще
створюй свою внутрішню статую – красу свого внутрішнього життя.
Пізніше стоїки виявили повну байдужість до логіки, хоча деякі
результати ранньостоїчного вчення про Логос, а саме вчення про
доброчесність, про мудреця, про внутрішню людину як про найвищій витвір
мистецтва, про світовий Логос, залишились у пізніх стоїків такими ж. Однак
всі ці проблеми вирішувались ними у зовсім іншому стилі, який визначався
почуттям повної мізерності людського суб’єкту, його неспроможністю стати на
власні ноги і його залежністю від божественної милості, яка доходила до
християнської потреби у спокутуванні гріхів. Отже, така оцінка людської
особистості була дуже близька до християнства та неоплатонізму, що свідчило
про вичерпання тієї позиції суб’єктивізму, якої притримувалася уся
елліністично-римська естетика та етика.
Для того, щоб найкраще зрозуміти специфіку стоїчної філософії у Римі,
необхідно звернутися до його основних представників і розглянути
безпосередньо їхні твори, присвячені розкриттю стоїчних істин.
Найяскравішим виразником ідеї римського стоїцизму був Луцій Анней
Сенека (біля 4 р. до н.е. – 65 р. н.е.).
Потрапивши до Риму, він отримав там добру освіту. Риториці він
навчався у свого батька, стоїцизму - у Аттала, піфагорейству у Сотіона, а з
практичною політикою він познайомився на прикладі свого дядька, який був
римським правителем Єгипту. Сенека дуже захопився стоїчною філософією, але
зустрів при цьому незадоволення свого батька. Хвилювання батька не були
безпідставними, адже суспільні умови тієї епохи не сприяли розвиткові
філософії. Модною етикою того часу був легкий епікуреїзм, люди вважали, що
щастя полягає у тому, щоб добре їсти, пити, кидати гроші на вітер. Що за
радість бути мудрецем, відмовляти собі в усьому? Таким був настрій
римського суспільства за перших імператорів. Тому не дивно, що філософів-
стоїків ненавиділи, адже їх приклад був живим докором суспільству; уряду ж
вони здавались підозрілими через те, що засуджуючи існуючий порядок, вони
відчували ностальгію за давніми республіканськими формами правління. В
результаті стоїків нерідко виганяли з Риму імператорськими декретами як
шкідливих людей. Вже Сенека змушений був доводити, що філософія не заважає
політичному добробуту країни. Отже, заняття філософією було небезпечним і
зневажалось. Незважаючи на це, Сенека, отримавши батьківську спадщину,
покинув право і зайнявся творчою працею, але після цього життя Сенеки не
стало спокійнішим. Невдовзі його було звинувачено у непристойному зв’язку з
Юлією, дочкою Германіка, і Клавдій дав наказ заслати Сенеку на Корсику. На
цьому суворому острові, в оточенні такого ж дикого населення, яке застав в
Томах Овідій, філософ прожив близько восьми років. Спочатку він прийняв
свою долю з стоїчною твердістю і втішав матір “Розрадою до Гельвії”, однак
коли стало нестерпно, він зламався і присвятив секретареві Клавдія твір
“Розрада Полібію”, в якому смиренно просив прощення.
В 48 році Агріппіна Молодша, ставши дружиною Клавдія, повернула Сенеку
з заслання і зробила його вчителем свого сина Нерона. Імператорський двір в
той час був схожий на “театр”, де кожен повинен був грати свою роль: хтось
був головним режисером, а хтось повинен був виступати виконавцем ролі. Свою
роль отримав і Сенека, який змушений був терпіти це жалюгідне у моральному
відношенні видовище. Навколо розбещеного імператора крутився натовп
вільновідпущеників і рабів. Агріппіна оточила себе фаворитами. Це був
плазуючий натовп моральних потвор, які вічно інтригували один проти одного.
Протягом п’яти років Сенека був вихователем Нерона, ще п’ять років
керував державною політикою імператора. В ці десять років він пише декілька
творів, в яких викладає основи стоїчної філософії: “Про гнів”, “Про
милосердя”, “Про щасливе життя”, “Про долю” та інші.
Щодо джерел багатства Сенеки, то це були виключно подарунки Нерона.
Подарунки ці Сенека змушений був приймати, щоб не накликати гнів
імператора. У свому трактаті “Про благодіяння” Сенека прямо говорить: “Не
всегда можно отказываться; иногда бываешь принужден принять подарок: какой-
нибудь мрачный, жестокий тиран может принять отказ за личное оскорбление”.
Сенека також виправдовує себе у листі до старшого брата Галліона: “Мне
говорят, - пише Сенека, - что моя жизнь не согласна с моим учением. В этом
в свое время упрекали и Платона, и Эпикура, и Зенона. Все философы говорят
не о том, как они сами живут, но как надо жить”. Між тим Сенека жив як
аскет, пив лише воду і їв так мало, що, коли він помер, його тіло було дуже
виснаженим через недоїдання. “Изобилие пищи, - каже він, - притупляет ум,
ее избыток гнетет душу”. (Сенека. Письма, XV.) Сенека так і не визначився,
що для нього є важливим, філософія чи влада, мудрість чи насолода, і він
ніколи не думав, що вони несумісні.
Сенека добре управляв Імперією, але заплямував свою репутацію тим, що
дозволив Нерону здійснити матеревбивство. Після цього в творах Сенеки
з’являється нота розчарування та різкого песимізму. Сенека поступово
віддаляється від двору і його вплив постійно зменшується. Тепер у філософа
з’являється більше часу для того, щоб зайнятися творчою діяльністю. В цей
час він пише свій найбільший і найяскравіший твір – “Моральні листи до
Луцилія”. Ця книга є збіркою послань Сенеки до свого друга Луцилія. В
багатьох листах філософ доводить, що заняття філософією повинні бути на
першому місті, а в інших заявляє, що зараз він займається справами усього
наступного покоління, зберігаючи для нього ідеали моральної філософії; про
те, що людина повинна бути готова до різних витівок долі, повинна в усьому
притримуватися помірності та бідності. Як філософ, Сенека звичайно належить
до стоїчної школи, але м’якість його характеру і тривале вивчення філософії
епікурейців пом’якшили крайнощі цієї школи. Як стоїк, Сенека ганьбить
людські вади, закликає читача до стійкості, зневаги до життя. Але він не
може заперечити живого почуття дружби і любові. Сенека проповідує бідність,
але він не проти багатства, якщо воно не стає душевною хворобою і не руйнує
мораль. Зміст листів до Луцилія – це цілий курс моральної філософії.
Особливо детально розроблені ті питання, які вважаються найбільш важливими
у стоїків. Так, в листах багато говориться про бідність, свободу волі,
дружбу. Сенека стирає соціальну нерівність між вільними,
вільновідпущениками та рабами, але завжди найдетальніше філософ говорить
про смерть. Він вважає, що смерті не потрібно боятися, адже ніхто не може
її уникнути. Більше того, якщо людина втомилась від життя, вона може сама з
легкістю розпрощатися з ним. Тобто Сенека проповідує самогубство. Життя
спіймало Сенеку на слові. Його було звинувачено у змові Пізона проти
Нерона, і до Сенеки надійшов наказ зчинити самогубство. Сенека сприйняв цю
новину з дійсно стоїчною твердістю. Він вибрав ту смерть, якою помер
Сократ. Саме ця смерть прославила Сенеку і змусила забути про його
непослідовність. Як і всі стоїки, він недооцінював цінність почуттів,
перебільшував значення та надійність розуму і надто довіряв природі. Однак
він гуманізував стоїцизм, зробив його більш доступним для звичайних людей і
наблизив
його до майбутнього християнства, недарма Ф. Енгельс назвав Сенеку
“дядьком християнства”. Його песимізм, його зневага до розпусти, його
порада відповідати добром на зло, глибоке зацікавлення проблемою смерті
примусили Тертулліана зарахувати його до “наших” (Тертулліан. О душе,
XX),
а Августина вигукнути: “Что такого может сказать христианин, о чем не
говорил прежде этот язычник?”
Не зважаючи на всі свої вади, Сенека був найвизначнішим з римських
філософів. Своєю гідною смертю він довів, що прекрасно виконав покладену на
нього “роль стоїка”.
При дворі Нерона Сенеці приходилося входити у близькі стосунки з
владними вільновідпущениками імператора. Особливо часто він зустрічався з
секретарем та бібліотекарем Нерона – Епафродітом. Він часто бував у того
дома і, можливо, через своє добре серце звернув увагу на одного з рабів. Це
був маленький, кульгавий, зацькований фрігійський хлопчик. Звичайно,
Сенека, який займав високу посаду і був популярним у народі, дуже б
здивувався, якби дізнався, що цей маленький раб досягне вищих філософських
істин, аніж він сам, що жалюгідний зовні фрігієць прославиться подібно
йому, що маленького кульгавого Епіктета визнають найкращим представником
стоїцизму і будуть вшановувати його з більшим почуттям, ніж усіма визнаного
і популярного римського автора.
Цей кульгавий хлопчик і був Епіктет, пам’ятна епітафія якого звучала
так: “Я був Епіктетом, рабом, калікою, злиднем і улюбленцем безсмертних”.
