Епафродіт, очевидно, досить жорстоко поводився з Епіктетом. Одного
разу він почав крутити ногу своєму рабу. “Якщо ти будеш продовжувати, ти
зламаєш її”, - сказав Епіктет. Нога врешті-решт зламалася. “Я казав, що
вона не витримає”, - спокійно мовив Епіктет, не виявляючи ніяких ознак
страшного болю. Однак, немає сумніву, що ця історія є вигадкою, тому що за
іншими джерелами Епіктет почав кульгати після хвороби. Епафродіт дозволив
Епіктету відвідувати лекції Музонія Руфа, а пізніше відпустив на волю.
Очевидно, він і сам став проповідувати стоїчну філософію у Римі, оскільки
він опинився серед тих, кого Доміціан вигнав з міста. Він оселився в
Нікополі і на його лекції з’їжджалися слухачі звідусіль. Одним з учнів був
Флавій Арріан, який і записав промови Епіктета, видавши їх під назвою
Diatubal – “Замальовки”, або “Копії”; тепер вони називаються “Бесідами”.
Насамперед у Епіктета ми бачимо повне безсилля та мізерність людської
особистості, про що свідчить велика кількість текстів. І хоча іноді філософ
і намагається протиставити цим думкам традиційний стоїчний ідеал мудреця,
йому це ніколи не вдається. Духом відчаю та занепаду пройнята уся книга
Епіктета: “Когда вы насыщаетесь сегодня, вы сидите и плачете о завтрашнем
дне, где вам взять поесть. Рабское ты существо, если получишь, то будет,
если не получишь, то уйдешь: дверь открыта. Что ты сокрушаешься? Где тут
еще место слезам? Какое тут основание для лести? Почему завидовать
другому?” (I, 9, 19 – 21, Sonline, Таронян). Для Епіктета будь-яка людина,
і навіть бог, навіть сам Зевс, слабкий, одинокий і нещасний. Звідси він
визначає і завдання філософії. За Епіктетом, “начало философии… есть
осознание своего бессилия и несостоятельности в необходимых вопросах” (ІІ,
11, 1).Епіктет бачить в філософії не вільну діяльність гордого, спокійного
та безпристрасного мудреця, як це було у давніх стоїків, а надію жалюгідної
та безнадійної людини. Звідси його відоме порівняння філософії з лікарнею:
“Школа философа, люди, - это лечебница. Выходить оттуда должны, испытав не
удовольствие, а боль…” (ІІІ, 23,30 - 32). Епіктет не надає великого
значення наукам та теоретичній філософії, єдиною його пристрастю було
доброчесне життя. “Зачем мне заботиться, - запитує він, - о том, состоят ли
все существующие вещи из атомов… или из огня и земли? Разве не достаточно
знать истинную природу добра и зла?” (Лукиан, Демонант, 55; Епиктет.
Беседы; фрагмент 1). Епіктет ніде відкрито не рве зв’язків з вченням старих
стоїків, іноді він навіть захищає стоїчну ортодоксію, але ніякого
внутрішнього значення ці стоїчні вчення для нього не мають. Уся філософія,
яку проповідує Епіктет має яскраворелігійний характер. Роздавленій,
безпомічній людині залишається лише одне – надіятися на милість божу.
Самим моральним благом є дар божества, а відсутність моралі – це
безбожність. Епіктет, як і старі стоїки, захищає віру у пророцтва і схвалює
поклоніння народним богам, хоча його особиста релігійність має більш
напружений, інтенсивний та інтимний характер. Усе життя людини, на думку
філософа, повинно бути хвалою божеству, яке постійно піклується про людей.
Людина – це божественна істота, “сын Зевса” (І, 3, 21), частина божества,
звідси у ній закладене усвідомлення морального обов’язку, світового
громадянства, братської любові до всіх і т.д. “Ты - склок бога, ты
содержишь в себе какую-то частицу его. Так почему же не ведаешь ты об этом
своем родстве?” (ІІ, 8, 11). Загалом, усіма своїми поглядами Епіктет дуже
близько підходить до християнського вчення. Він зневажає рабство, засуджує
смертну кару і хоче, щоб зі злочинцем чинили так, як з хворим. Він формулює
одну з версій Золотого Правила: “Чего ты хотел бы избежать, то не должно
причинять другим” (фрагмент 42). Епіктет радить на зло відповідати добром.
Ми знаходимо у нього слова, які дихають благочестям Августина та
красномовством Н’юмана. І тому не дивно, що християни – Святий Іоан
Златоуст та Августин щиро захоплювалися Епіктетом, а його синоптичний
“Довідник” став основним “порадником” з монашеського життя.
Великим шанувальником та прихильником Епіктета-раба був імператор Марк
Аврелій, останній значний стоїк, філософію якого можна розглядати як
завершення античного стоїцизму і одночасно його повний занепад. На це
існували певні об’єктивні причини. Новий режим з приходом Антонінів
перестає бути проблемою. Економічна стабілізація та політична лібералізація
сприяють тому, що суспільна думка правлячого класу остаточно примиряється з
цезаризмом. Якщо ж час від часу який-небудь мандрівний філософ стоїко-
кінічного типу ще надихається прикладами Музонія та Епіктета і грає в
готовність до політичного мучеництва, то це залишається лише безневинною
позою. Епіктетівський пафос суворого суду над життям вже ні для кого не був
цікавим. Звичайно, знаходились люди типу Марка Аврелія, але їм стоїчний
моралізм допомагав відійти від зовнішнього світу, з яким було повністю
втрачене взаєморозуміння. Філософія зовні опиняється у сприятливих умовах,
але стрімко втрачає свою популярність та життєвість: її поважають, але нею
не живуть.
Отже, Марк Анній Вер народився у Римі в 121 році. Його рід своєю
чесністю завоював собі когномен Verus – “правдивий”. Рідко якому хлопчику
доводилось мати настільки благотворне дитинство. “Богам, - писав він
п’ятдесят років по тому, - обязан добрыми дедами, добрыми родителями,
доброй сестрой, хорошими учителями, хорошими родственниками и друзьями,
почти всем из того, что у меня есть хорошего” (Марк Аврелий, І, 17). Час
врівноважив його щастя, давши йому розпусну дружину та безпутного сина.
Його твір “Роздуми” або “До самого себе” дає інформацію про усі чесноти цих
людей, про ті цінні уроки скромності, терпіння, мужності, благочестя,
простоти життя, які вони йому дали. Ніколи ще дитина не виховувалася так
наполегливо. У Марка Аврелія було сімнадцять вчителів, що звучить досить
шокуючє, але він дуже вдячний усім їм, що вони позбавили його необхідності
вивчати логіку, астрологію, дякує стоїку Діогену за те, що він розвіяв його
забобонність, Юлія Рустіка за те, що він познайомив його з Епіктетом, і
Секста з Херонеї за те, що той навчив його жити у згоді з природою. З
дитинства Марк настільки був захоплений філософією, що на деякий час
повністю поринув в аскетизм, ледве не зіпсувавши і так слабке здоров’я. У
віці дванадцяти років він одягнув грубий плащ філософа, спав на солом’яній
підстилці і довго не піддавався проханням матері спати на ліжку. До того як
стати людиною, він був уже стоїком. Але Марку Аврелію не судилося стати
філософом-професіоналом, хоча він і бажав цього усім серцем. Обставини
змусили його стати професіоналом-імператором. Такою була воля долі.
Ще з раннього віку Марк був дуже захоплений філософом-стоїком
Епіктетом. Його “Бесіди” вплинули і на двадцять книг Марка Аврелія
(“Наодинці з собою”, “Роздуми”), що були написані вже в зрілому віці. Часто
думки Епіктета повторюються Марком Аврелієм, але про “плагіат” не може бути
й мови, адже у того ж Епіктета можна знайти думки, що приписуються Зенону
Кітионському, Клеанфу чи Хрісіппу. Це одна й та ж філософія, хоча і на
різних етапах розвитку.
Марк Аврелій є істинним представником пізнього стоїцизму, оскільки він
також найбільшу увагу приділяє етиці, а не фізиці чи логіці.
Наскільки Марку Аврелію вдалося застосувати ті високі морально-
політичні принципи, які ми знаходимо в його “Роздумах”? Відповідь на це
запитання полягає в тому, що філософія Аврелія не має розбіжностей з його
практичною діяльністю. В його свідомості між філософією та життєвою
практикою не було ніякого антагонізму, для нього temporalia не повинна була
розходитися з spiritualia. Проте, водночас Марк Аврелій далекий від
усіляких утопій. Філософія залишається законом життя, але філософ повинен
розуміти недосконалість людини. Неможливо насильно обновити світ, ввести
новий порядок, адже правитель не може управляти і думками і почуттями
людей. Марк Аврелій зневажає деспотизм, навпаки, він ще з дитинства був
знайомий з республіканськими ідеями, які зберігались у його родині. Але
філософ не розрізняє чітко ці дві форми. Він вважає, що монархію можна
виправдати, якщо монарх бачить в собі не лише володаря людей, а й людину.
Марк Аврелій розуміє філософію як школу доброчесності та спосіб життя.
Він не хвилюється про те, щоб відкрити свої думки про Бога; Аврелій хоча і
робить поступку філософії, але ставиться до традиційної віри з благочестям.
“Для чего мне такая жизнь, - запитує він, - жизнь во вселенной без богов и
Провидения?” (Марк Аврелий, ІІ, 11).
Як і у Епіктета, філософія Марка Аврелія виникла з почуття повної
безпорадності, самотності людини. “Как быстро все исчезает: самые тела в
мире, память о них в вечности!” (ІІ, 12). “Человек – это душонка,
обремененная трупом, как говорил Эпиктет” (IV, 41). Але усі ці почуття
мізерності людського життя проявляються у Аврелія ще сильніше.
Сумуючи Марк Аврелій прагне звернутися до божества, чим підсилює
значення релігійного елементу в філософії. Філософ вважає, що серед цього
хаосу та неспокою життя необхідне внутрішнє, інтимне спілкування з богом.
Він вимагає не просто стоїчної апатії і морального очищення, тут
спостерігається вже явне наближення до неоплатонічного вчення про
екстатичне очищення душі. Молитва для Марка Аврелія є символом покори
людини перед світом, а не засобом щось змінити. “Мудрый и в молитве может
лишь сказать природе: дай, что хочешь, и возьми, что хочешь” (Х, 14).
Мораль, на думку філософа, базується на покірності природі в цілому,
вона створює ту якість духу, яка називається простотою: людина повинна бути
простою. Також Марк Аврелій закликає любити ворогів своїх, створює ідеал
всепрощення, він навчився бачити в людині “політичну тварину” і тому в його
моралі багато місця відведено соціальним обов’язкам – у цьому він йде далі
від Сенеки та Епіктета. У своїх “Роздумах” Марк Аврелій особливу увагу
привертає до розгляду питання смерті. Він, як і Сенека, каже, що смерть –
це не є щось страшне та сумне, саме життя – це вічне повторення, де смерть
не відрізняється від народження. Марк Аврелій також допускає самогубство,
але й не схвалює Сенеківське театральне шукання смерті. Він каже, що після
смерті душа або гине, або переходить у іншу форму. Така мораль відмовлялась
дати людині надію на загробне життя. Сам Марк Аврелій відчув тут якусь
космічну несправедливість. Отже, виникає почуття, що стоїчна мораль не
здатна удосконалити світ, вона завжди буде лише для вибраних.Саме через це
стоїцизм не зміг зупинити розповсюдження християнства; відомо, що сам Марк
Аврелій спонукав гоніння на християн. Не дивлячись на це, стоїцизм став
добрим підгрунтям для розвитку християнства. Ним скористалась християнська
думка, християнська література, особливо у системі моралі.
Висновки
Отже, зробивши такий широкий огляд розвитку стоїчної філософії, ми
переконалися, що, народившись у Греції і зазнавши саме там найдетальнішого
розвитку основних доктрин, стоїчна філософія все ж найбільшої популярності
набула у Римі. З одного боку, це можна пояснити тим, що розробка етичних
проблем, зокрема проблем моралі, і зараз зацікавила б нас більше, аніж
розгляд питань тієї ж логіки або фізики. З іншого боку, стоїцизм прекрасно
“вписався” у римське суспільство у ролі охоронця старих традиційних
цінностей, того давнього “virtus”, який було безнадійно повернути через
зіпсованість моралі. Таким чином, стоїцизм дійсно став “совістю” Риму.
Звичайно, ця філософія була у розпорядженні меншості, але меншості
освіченої, яка становила еліту римського суспільства.
Філософія стоїків була призначена керувати моральним життям окремої
людини і цілого суспільства, з іншого боку, вона виконувала функції
релігії, відділяючись від неї все менш помітною межею. Стоїцизм претендував
на роль “охоронця душ”, і це було визнане законним. Філософ перетворювався
на провідника, він прагнув бути реформатором моралі. Він міг розрадити
приреченого на страту, заспокоїти і розвіяти страх перед смертю; вмів дійти
до будинку бідняка і палацу цезаря. Разом з тим, у характері стоїчного
мудреця з”являється безпорадність, відчуття приреченості, своєї мізерності.
Це вже не ранньостоїчний мудрець, який велично і твердо стоїть на
ригористичних позиціях своєї філософії, це слабка і жалюгідна людина, яка
усвідомила свою недосконалість і прагне очистити свою душу, звільнитися від
тягаря мирських проблем, звернувшись “до самої себе”, заглибившись у свій
внутрішній світ. Якщо у ранніх стоїків ми бачимо раціональний підхід до
розгляду існування Бога, то в період Пізньої Стої потреба в особистому
спілкуванні з божеством значно зростає. Незважаючи на це, стоїцизм не зміг
встояти під тиском християнства, і для цього була важлива причина. Відомо,
що стоїчна проповідь моралі апелювала лише до розуму. Можливо, проповідник
був повний почуттів, але він боявся до них звернутись. Релігійне прозріння
в житті людини, що стає для неї другим народженням, ніколи не вважалося
стоїками якоюсь необхідністю. Самі стоїки відчували цей недолік у своєму
вченні. Та й ми відчуваємо, що у стоїцизмі немає джерела релігійних
переживань, немає братерської близькості, яка створюється саме єдністю цих
переживань. Стоїцизму не вистачає почуттів, адже римляни були “людьми з
заліза”, вони не визнавали ніякої екстатичності, сліз благоговіння. Для
об”єднання людині необхідне щось більше. Саме християнство це зрозуміло і
його швидке поширення пояснюється саме цим. Проте, римський стоїцизм можна
справедливо розглядати як “підготовчу школу” християнства, а самих стоїків
(Сенеку, Епіктета, Марка Аврелія) як “шукачів Бога”.
Отже, зі смертю Марка Аврелія помер і стоїцизм. Точніше, почалося його
безсмертя. В тій чи іншій мірі, в тій чи іншій формі стоїцизм відрожувався
в історії неодноразово. Стоїками були англійські пуритани, носії “духу
капіталізму” і засновники Нової Англії.
Стоїцизм дуже важливий і сьогодні для тих людей, які живуть на своїй
Бітьківщині і не бажають її залишати заради ситого і комфортного життя в
чужих краях, а мислять, творять, працюють на рідній землі. Отже, “будь
подобен скале: волны беспрестанно разбиваются о нее, она же стоит
недвижимо, и вокруг нее стихают взволнованные воды” (Марк Аврелий, ІУ, 49).
Література.
Джерела:
|1. |Сенека. Листи до Луцилія. К., 1996. |
|2. |Эпиктет. Беседы. Симф., 1997. |
|3. |Марк Аврелий. Наедине с собой. Киев-Черкассы, 1993. |
Основна література:
|4. |Аверинцев С. С. Плутарх и античная биография, М., 1974. |
|5. |Вил Дюрант. Цезарь и Христос. М., 1995. |
|6. |Зелинский Ф. Ф. Религия эллинизма. Томск, 1996. |
|7. |П. Левек. “Эллинистический мир”. М., 1989. |
|8. |Лосев А. Ф. История античной эстетики. М., 1979. |
|9. |Д. Реоме, Д. Антисерн. Западная философия от истоков до наших |
| |дней. Т I. С-Пб., 1994. |
|10.|Рассел Б. Історія західної філософії. К., 196. |
|11.|В. Татаркевич. Історія філософії. Т I. Львів, 1997. |
|12.|В. Татаркевич. Античная эстетика. М., 1997. |
|13.|Збірник. Человек и культура. А. Я. Гуревич. М., 1990. |
|14.|Збірник. Римские стоики. Сенека, Эпиктет, Марк Аврелий. М., 1998. |
|15.|История мировой культуры. Наследие Запада. Розділ “Культура |
| |античности”. Кнабе. Протопопова. М., 1998. |
|16.|Фаррар. Искатели Бога. С-Пб., 1998. |
|17.|Степанова А. С. Философия Древней Стои. М., 1995. |
|18.|Ж.З.Л. Сократ. Платон. Аристотель. Сенека. М., 1995. |
|19.|Философский словарь. М., 1986. |
|20.|Філософський словник. К., 1986. |
-----------------------
[1] Маркс К. Тетради по истории эпикурейской, стоической и скептической
философии // Из ранних произв. М. – 1956.
[2] Маркс К. Тетради по истории эпикурейской, стоической и скептической
философии // Из ранних произв. М. – 1956.
3 Маркс К. Тетради по истории эпикурейской, стоической и скептической
философии// Маркс К., Энгельс Ф. Из ранних произведений. М., 1956
4 Диоген Лаэртский. О жизни, учениях и изречениях знаменитых философов. М.,
1979.
5 Цицерон. Об ответе гарустеков. IX. 19 / Пер. В.О.Горенштейна
6 Диоген Лаэртский. О жизни, учениях и изречениях знаменитых философов. М.,
1979.
7 Епиктет. Беседы Симф. – 1997.
