создать не мог уж больше. А если би еще не помешало би, неизменно у нас
нине показались би безхвостие льви, крилатие черепахи й всякие й прочие
чудовища й уроди, а за ними би во след, как Елисейское железо, винирнуло б,
сказать по-римскому, Mobile peretuum й филозофский, все блато европейское
преобразует в злато, камень ..." Або скаже: "Насади, Господь Бог, сад в
Едеме." А Едем - то значить сад:
сад у саду насадив? А далі ще й не те буде: розкаже, "що люди преобразуются
в соляние столпи, возносятся к планетам, ездят колясками по морском дне й
по вохдухе, солнце, будто карета, останавливается й назад падается ..."
От всякі блазні читають і ймуть такій нісенітниці віри, в ім'я таких
дурниць морять себе голодом, калічать, палять на кострах, гублять душу і
тіло, думаючи, що такими засобоми вони досягнуть царства Божого. І всі, хто
з такою нісенітницею не погоджуються, об'являє той дурень єретиками, а коли
він іще, крий Боже, має якусь силу чи владу, то бува й гірше: роблять на
"єретика" гонитву, упоряджають костри на славу Божу.
Ні, вже краще зовсім не читати Біблії, ніж читати її отак - без очей,
слухати без вух. Як може натура повстати сама проти себе, сама проти своїх
законів? Як би хоч раз залізо плавало, то так би й залишилося на віки. Що
це за дивна така богословія, що говорить не про Бога? Прийдуть колись такі
часи, коли у бурхливих хвилях брехні випливе "височайшая й сладчайшая
истина."
Через те, що правильно зрозуміти Біблію важко, Сковорода й рекомендує
обрати собі у цій справі наставника, проводиря. Наставники - це ті мудрі
люди, які розуміють мудрість Божу. До них Сковорода зараховує: Василя
Великого, Івана Златоустого, Григорія Назіанзина, Августина Блаженного,
Григорія Великого та інших. Хто хоче зрозуміти Біблію, той не може бути до
неї байдужим або лукавий. Ті, що задають питання Богові - чи живий буде
горобець у моїх руках - ті не увійдуть у царство. Таким Бог відповідає:
живий, якщо не задавиш."
Між наставником і учнем повинно бути взаєморозуміння. Читати Біблію
потрібно в міру, добре роздумуючи над кожним словом. Якщо трапиться таке,
що чогось ніяк не розумієш, то запитай: "коль великдом Божий! Велик й
немать конца! '' Це вже наближається до віри Тертуліянової.
Така сама по собі філософська наука Сковороди- де філософія поєднується з
Богослов'ям в оригінальну, тільки Сковороді властиву мудрість, заради якої
ця людина все життя ходила між людьми, не сходячи з дороги, а прямо йдучи
за своєю ідеєю. Така гармонія життя і науки, слова й діла була у Сковороди.
Сковорода як предтеча національного відродження. Мета відродження приходить
у свідомість народу потребою рефлексії над його минулим і прийдешнім.
Реальність відродження складається через прагнення індивідуалізації
громадського життя і втілюється
примноженням розмаїття діяльності й розбудовою гетерогенного змісту
структури культури.
Українська дійсність 16-18 ст дала приклад бурхливого духу вольності
морального і політичного вибору, суспільного демократизму. Це був час
наростання суб'єктивності українського суспільства, нагромадження
гуманітарних цінностей культури з наголошенням ролі людини. Актуалізується
поняття зрідненості внутрішнього осереддя особи з її зовнішнім світом -
явище властиве для всієї ренесансної Європи, надто в протестанському
тлумаченні Господнього покликання людини. Подальша історія України скдалася
так, що з втратою самостійності в автентичній соціонормованій діяльності
українське середовище позбавлялося природного життя у суспільній поведінці
людей. Пасивніть і пристосування набувають нормативності серед певних
верств народу. Корисливість та вимога переважно вмотивовують вчинки
суспільної людини підмосковної України. Громадське життя покривається
"плащом ліності", а дух примирення, невимогливості й упокорення
передворюється в неофіційну ідеологію формування "малоросійства" як
придатного для імперського політичного стану волі та мислення.
Силу для малоросійства надавали кілька джерел. Серед них - цілком
однозначна політика московської імперії щодо людини - гвинтика. Але також
суміжна з нею загальноєвропейська суспільна тенденція возвишення вартостей
цивілізації над вартостями культури.
Г. Сковорода як постать козацької ментальності з націленістю на індивіда,
гостро відчув згубу "видимого" світу, який вловив у свої тенета долі
більшості людей. Зовні заданій соціонормативності протистояла душа і
культура конкретного середовища, живого осереддя. Серце виказувало потребу
не всезнаючого опікунства, а властивої для нього зрідненої поведінки й
істинного покликання. Тоді людина зніме плащ лінощів і малоросійства, коли
ступатиме в ногу, биття свого серця задля самореалізації. На відміну від
російських просвітителів Сковорода вважає правдивим джерелом вчинків не
абстрактні моральні приписи, а серце як божественний "живець". Цим він дещо
порушує грецьку традицію дихотомії людини на дух і матерію і надає перевагу
ранньохристиянському підходові: людина є духом і одухотвореним тілом.
Сковорода не довіряє схоластичному і чисто раціональному поясненню світу і
Бога. Він є обізнаний з: а) систематично викладеними курсами філософії у
Києво-Могилянській академії; б) вихолощеням
Христової віри в колах українських священників, вірних Московському
патріархові, а не своєму народу.
Імператив Сковороди "пізнай себе" має ширший зміст, ніж індивідуальний.
Пізнати себе в тогочасному українському середовищі означало здійснити
теоретичну рефлексію над самототожністю народного духу і продиференціювати
суспільно-політичну та політичну реалії щодо минулого й прийдешнього
України. Таким чином, філософія Сковороди, сформувавшись внаслідок
попередьонї розбудови гуманітарних вартостей, проявила потребу духовної
рефлексії українського середовища над своєю природою і призначенням, як
голос духа постала прагненням індентифікувати самосвідомість людини й
народу, стала предтечею усвідомленого національного поступу. О.
Кудринський. Философия без системи, 1898. ст. 39-43.
Етика Сковороди Тлумачення Святого Письма.
Неоднозачне ставлення Сковороди до Біблії характеризується чітко вираженим
алегоричним тлумаченням. Для нього ця книга, яку треба дуже уважно читати і
при цьому не зупинятись на зовнішньому, на явищах, а проникати глибоко в
суть сказаного.
Сковорода аргументує свій погляд на Біблію як наголошує, що Біблія не
навчає нас брехні, але "во лжи напечетлело следи й стези, ползущий ум
возводящие к превиспренней истине." Оскільки Бог сотворив світ, усе суще,
він являє собою досконалість і правдиву істину, він вічний, до нього нічого
не було, а все, що є, почалося з нього, з його волі. Усе, що він сотворив,
тимчасове, мінливе, це лише оболонка, у якій може ховатися (перебувати)
істина.
Для Сковороди слово Біблії-лише твірна форма, у якій схована Божа істина.
Щоб дістатися до неї, мало просто бачити або чути: треба вміти це робити.
Коли про Іллю сказано, що він був узятий вихором, то це не можна сприймати
буквально. Той вихор був "глагол Божий", не людський і не про людину.
Колісниця Божа, коні - теж його. Це все Бог робить, вічне начало, істина.
"Сей на всех их, как на апостолах й на своих ангелах, ездит , й не Симеон
его, но вечний Симеона й всех их, как ветошь свою, носит." Отже, істина
мовби їздить на фігурах своїх, а вони в цьому процесі
неначе підносяться над землею "в тонкій Божества разум." Річ у тому й
полягає, щоб віднайти Істину, сховану у Біблії. Г. Сковорода-український
мислитель. 1992. 1. Біленко. ст. 67-68.
Л. Котова Проблема щастя в етиці Сковороди, ст. 63-64. Майже в усіх своїх
працях філософ розкриває гармонійність у відношеннях між Богом і людиною,
їх вічний союз, що основується на християнській моралі, через алегоричне
тлумачення змісту текстів Святого Письма. У роботі "Начальная дверь по
християнському добронравию", Григорій Савич підкреслює велике значення
Заповідей Божих для правильного виховання та для тосягнення істинного
щастя. Ці Заповіді закладають міцні підвалини християнської моралі, які
мають увійти у плоть і розум дітей. Істинна суть і сила "десятисловій"
вміщуються в одному слові-Любов. Вона - вічний союз між Богом і людтною,
невидимий вогонь, котрий сееце розпалюється до Божого слова і волі, а тому
і сама вона є Бог. Отже, потрібно змалку виховувати у дітей почуття любові
до Бога і ближніх своїх. І в наш час ця проблема досить актуальна, оскільки
без почуття любові ми не зможемо виховати справжніх патріотів своєї
Батьківщини. М. Альчук ст. 56-57.
У своїх дослідженнях Сковорода приділяє багато більше уваги вченню про
людину, ніж про природу, і його філософія швидше підходить під назву
суб'єктивно-ідеалістичної філософії людського духу із переважаючим вченням
про гносеологічний процес знання. "Пізнай себе" - це точка опори його
вчення. Поки ми не пізнаємо самого себе, тобто живучого в нас "истиннаго
человека", до тих пір ми не дізнаємось нічого того, що міститься в нас. Чим
більше пізнаємо себе, тим вище можна піднятися на "гору видіння". Що
потрібно робити, щоб пізнати себе?Аналізувати своє внутрішнє існування. ''
Ищи, стучи, перебирай, испитивай, прислушивайся. - радить Сковорода. - Ето
состояние анализа доставлет человеку минути царственного наслаждения,
доступного лишь философу."
Що таке щастя? Пізнання себе і Бога. Усвідом своє щастя - значить найти
його. Воно є у нас самих. Людина повинна знаходити своє щастя внутрішнім
самоаналізом. Царство Боже є всередині нас. У цьому пункті свого вчення
Сковорода наближався до моральної доктрини Толстого "Адское царство тоже
внутри нас, оно в нас биваєт тогда, когда ми не сознаем, как необходимо для
нас царство Божее."
Сковорода висуває два положення про щастя. По-перше, "щастя в серці, серце
в любові, любов - це закон самопізнання, не залежить ні від часу, ні від
місця. По-друге, щастя у згоді нашої волі з потребами природи. Адже закон
приоди - це закон гармонії, який керує людським життям. Життя згідно із
волею Божою означає бути щасливим. Це не важко, а тому й можливо.
Що стосується практичної, життєвої моралі, то основне положення Сковороди
таке: "благодарение блаженному Богу, что нужное сделал он нетрудним, а
трудное ненужним."
Практичний висновок із етичного вчення Сковороди може бути. Щастя - це
вічне питання людства.
Етика. Все, що існує, що переходить від одного стану до іншого, є "все се
плоть тлініє, а те, що є необхідного, внутрішнього, се вічне - Бог." У
людині це вічне божественне, є його внітрішній безсмертний дух, який
Сковорода називав Мінервою.
Життя є тільки тоді справжнім, коли наш розум висліджує стежку до пізнання
правди. Далі Сковорода говорить, що пізнання, таким чином, є єдине життя і
разом з тим - єдине справжнє щастя людини. Людина повинна пізнати себе з 3
боків: 1) перше саморозуміння є порозуміння себе як окремої особи, як
людини, що має свою особистість. Друге саморозуміння є порозуміння себе як
члена громадського життя, тобто людину, що має з іншими людьми одну віру,
одну Батьківщину, закони, мову і звичаї.
Третє саморозуміння є порозуміння себе як істоти, яку створив Бог подібно
своєму образу.
Окремі філософи вчили про якусь одну сторону самопізнання. І Христос перший
навчив повному, тобто троякому самопізнанню. Пізнати себе трудно через те,
що все залежить цілком від людської волі. Звідси загальна теоретична теза
Сковороди: "Дяка Богові, що він потрібне зробив нетрудним, трудне -
непотрібним. Щастя для людини є саме потрібне, але воно є і саме нетрудне,
коли чоловік довідається, в чому воно."
І в етичній, як і в метафізичній, сферах Сковорода, як ми бачимо, стоїть
між детерміністами та інтерміністами, і хоче погодити їх з собою. Для цього
він проводить ідею "звичайності" (природної вдачі). З одного боку, в людини
є вільна воля, а з іншого - природна вдача.
Щастя буває тільки тоді, коли свобода волі і природний хист співпадають у
житті людини. З цього принципу звичайності і незвичайності виходу Сковороди
принцип національності.
Лавровецький С. Український філософ Г. Сковорода, ст. 5-20. Львів, 1894.
Багалій Д.1. і M.I. Яворський Український філософ Сковорода, ст.
10,26,1922.
Білий В. Г.С. Сковорода//Життя і наука, ст. 6, 21, 29. К., 1924. Г.
Сковорода-український мислител. Львів. 1992. Проблема щастя в етиці
Сковороди
Серцевиною етичного вчення Сковороди є питанна нормативної етики як умови
досягнення щастя. Ідея "внутрішньої людини", спрямована на інтенсифікацію
духовного життя, приводить до висновку, що щастя нема чого шукати у
"видимій природі".
Щастя не залежить від місця і часу, від плоті і крові. "Рідне нам щастя не
в почесній посаді, не в тім хисту, не в славному столітті, не у високих
науках, не в багатому достатку. Щастя потрібно шукати в собі, у власній
"невидимій природі", єством якої є Бог.
Етичний плюралізм Сковороди, зумовлений ідеалом "нерівної рівності",
перебуває для кожної людини її власний життєвий шлях, у якому умовою щастя
є "спорідненість '' людини з тим чи іншим типом життя і поведінки. У
діалозі "Алфавіт або буква світу" філософ стверджує, що в кожної людини
своя природа. Змінити її неможливо. Можливо лише, пізнавши її', обрати собі
знання і життєвий шлях, "споріднений з цією "невидимою природою". Коли
людина йде за вимогами "видимої природи", "сліпої натури", то вона
потрапляє в рабство до останньої. Тягар рабства стає тим більшим, чим
більше перевищуються необхідні потреби нагромадженими людиною багатствами
та маєтностями.
"Споріднені" нахили людини легко відрізнити від "неспоріднених". Основними
прикметами є їхня постійність і доступність. Поняття "потрібне
співвідноситься в Сковороди з поняттям "легко". Справді природна потреба
легкодосяжна. "Золотом можеш купити село, - повчає філософ, річ важку, бо
не обов'язкову, а щастя як необхідна необхідність задурно завжди і всюди
дарується."
1. Г. Сковорода. Початкові двері до християнської доброчинності. Т. 1. ст.
1440.
"Споріднена праця не лише засіб забезпечення матеріального існування. Вона
цінна своїми наслідками, винагородою чи славою." Вона є джерелом радості і
щастя. Вона дозволяє знайти справжнє царство Боже у серці людини.
