Гражданско-процессуальные правоотношения
Зміст
Перелік умовних скорочень 3
Правовідносини 4
Зміст цивільно-процесуальних правовідносин 9
Процесуальні права та обов’язки сторін 13
Неналежна сторона у справі 15
Процесуальне правонаступництво 17
Процесуальна співучасть 19
Цивільна процесуальна правоздатність та цивільна процесуальна дієздатність як умови правосуб’єктності у цивільному процесі . 21
Суб’єкти, що ведуть справу 24
Об’єкти цивільно-процесуальних правовідношень 27
Підстави виникнення та припинення цивільно-процесуальних правовідносин 28
Висновок 32
Література 33
Перелік умовних скорочень
Конституція – Конституція України
ЦПК – Цивільний процесуальний кодекс України
ЦК – Цивільний кодекс України
Правовідносини
Правовідносини – це врегульовані нормами права суспільні відносини, учасники яких мають суб’єктивні права та обов’язки.
Цивільно-процесуальними правовідносинами є суспільні відносини, учасники яких пов’язані правами та обов’язками на основі ці вільно- процесуального права.
Цивільно-процесуальні правовідносини регулюють тільки суспільні
відносини, що виникають у процесі здійснення судочинства по справах однією
з сторін у яких є громадянин. Такі правовідносини не можуть існувати без
правового врегулювання, без нього вони не мають правової форми. Правовий
характер та загальнообов’язковість їм надає саме законодавче врегулювання.
Однак не означає, що будь яке відношення, що виникає у процесі розгляду
цивільної справи має бути передбачене правом.
Усі види процесів реалізуються через відповідні процесуальні правовідносини. Процесуальні правовідносини зумовлюють динаміку матеріальних правовідносин, вони є похідними від останніх, носять по відношенню до них службовий характер. Це визначає специфіку і характер складу процесуальних правовідносин.
Стан, коли матеріальне право має свої процесуальні форми є об’єктивно зумовленим.
Діяльність органів правосуддя, всіх органів слідства і дізнання урегульована процесуальними нормами. Ці процесуальні норми регулюють цілком всі процесуальні дії і діяльність усіх учасників процесу, незалежно від їх правового положення. При цьому основна функція процесуальних форм
Що стосується змісту процесуальних правовідносин, то його характеризують процесуальні суб'єктивні права і процесуальні обов'язки.
Ми вже говорили, що стан, коли матеріальне право має свої процесуальні форми, є об'єктивно зумовленим.
Діяльність органів правосуддя, всіх органів слідства і дізнання урегульована процесуальними нормами. Ці процесуальні норми регулюють
цілком всі процесуальні дії і діяльність усіх учасників процесу, незалежно
від їх правового положення. При цьому основна функція процесуальних
норм у традиційному процесі полягає у тому, щоб встановити істину,
причому у атмосфері найбільшого сприяння безпосередньо зацікавленим
учасникам процесу здійснити свої права: позивачу, потерпілому,
відповідачу, третім особам, звинуваченому чи підсудному. По відношенню
до інших учасників, тобто суб'єктів, що виконують службові обов'язки у
юридичному процесі, призначення норм процесуального права полягає у
тому, щоб забезпечити оптимальність їх дій, найбільшу ефективність одержання юридичних результатів, при додержанні режиму законності. Звідси
стає зрозумілою загальна природа і призначення процесуального права: воно похідне від матеріального права І обслуговує потреби ефективної
реалізації останнього.
При дослідженні природи процесуального права і визначенні його місця
у загальній структурі українського права традиційно визнавалось, що його
практичне призначення повністю вичерпується регулюванням суспільних
відносин, які є характерними для процесу примусового здійснення прав і
обов'язків, що встановлюються нормами матеріальних галузей права.
Проте у загальнотеоретичній і галузевій юридичній літературі отримала
поширювальну і була обгрунтована думка, що процесуальні норми у галузі
позитивної діяльності Української держави є не менш значущі, ніж у галузі
юриспруденції. Справа у тому, що окрім кримінально-процесуального і
цивільно-процесуального права у системі українського права є багаточисельні процесуальні норми і інститути, що не пов'язані з примусовою
реалізацією відповідних норм матеріального права, за допомогою і на
ґрунті яких здійснюється правозастосувальна діяльність по реалізації матеріальних приписів. У зв'язку з цим вірною є думка про присутність в
українському праві державно-процесуальних, адміністративно-процесуальних і інших процесуальних галузей права. Такий підхід більш
правильний, оскільки встановлення, закріплення і дотримання процесуальної форми найбільш повно відповідає тим чи іншим матеріальним нормам права, допомагає удосконаленню правових норм, більш успішному здійсненню завдань подальшого зміцнення законності і дисципліни.
Схема співвідношення тут така: матеріальне право - процес - процесуальне право. Де матеріальне право визначає процес, а процесуальне право закріплює процесуальні форми, що є необхідними для реалізації норм матеріального права, регулювання відносин, що складаються в області їх застосування.
Отже, процесуальна система права - це відносно самостійна від системи
матеріального права, об'єктивно зумовлена, збалансована і внутрішньо
несуперечлива сукупність процесуальних норм, що диференціюються на
галузі, інститути і норми.
Головними ознаками системи процесуального права є:
1. відносна самостійність від системи матеріального права:
2. об'єктивна зумовленість, тобто незалежність її існування від якої-небудь
волі;
3. збалансованість, що означає послідовність у регулюванні суспільних
відносин;
4. внутрішня несуперечливість, тобто безконфліктність її галузей,
підгалузей, інститутів і норм;
5. диференціація на складові елементи, тобто галузі, інститути і норми.
До недавнього часу більшість процесуалістів визнавали предметом правового регулювання тільки ті суспільні відносини, що складаються у процесі здійснення судом правосуддя по цивільних справах. Проте, у наш час, виходячи перед усім з єдності предмету правового регулювання цивільного, матеріального і процесуального права, а також загальності їх принципів, цілей і задач, стверджуються деякими вітчизняними вченими, що розуміння цивільно-процесуального права повинно бути більш широким, таким, що охоплює не тільки судову діяльність, але і аналогічну діяльність арбітражних, третейських судів, різних органів і організацій тощо.
Якщо і далі розвивати думку про діалектичний взаємозв'язок матеріального і процесуального права, як співвідношення змісту і форми, то
переконуєшся, що визнання у системі вітчизняного права тільки двох процесуальних галузей зроблено без урахування того, що формування галузей
процесуального права має об'єктивну основу. Це однаково стосується як
кримінального, цивільного матеріального і процесуального права, так і
процесуальних норм, що складають з матеріальними нормами одну галузь.
Співвідношення між матеріальними і процесуальними нормами державного, адміністративного, земельного, сімейного і іншого права у своїй основі
адекватно співвідношенню між матеріальними і процесуальними нормами
кримінального і цивільного права. Різниця лише у тім, що останні виділені
у самостійні процесуальні галузі, зосереджені у одному законодавчому
акті, а інші - об'єднані у однім нормативнім акті, разом з нормами матеріального права.
Аналогічним чином у залежності від матеріальних правовідносин формується природа і сутність процесуальних правовідносин, що є процесуальною формою, похідною від галузей матеріального права.
Поряд з об'єктивним критерієм (предметом регулювання) до числа фак-
торів формування процесуальних галузей необхідно віднести кількісне на-
копичення процесуального правового матеріалу, яке дасть можливість
вирішити питання про те, чи заданих умов сукупність процесуальних норм
може претендувати на статус самостійної галузі, що здатна обслуговувати
матеріальну галузь права.
До того ж, у справі встановлення і розвитку процесуальних галузей дуже
важливу роль відіграє і такий суб'єктивний фактор, як воля держави, її
соціальна спрямованість, бажання встановити чи поміняти форми правотворчої чи правозастосувальної діяльності з урахуванням економічних,
політичних і інших факторів на різних етапах розвитку суспільства.
У всякому разі, з нашої точки зору, шлях на побудову правової, демократичної, соціальної держави в Україні означає, що держава повинна бажати і добиватись подальшого удосконалення процесуальних форм правового регулювання. На наш час вимагає для здійснення більш ефективного правового регулювання суспільних відносин встановлення більш детальної процедури реалізації законодавства, особливо практики його застосування.
Якраз цьому сприяє процесуальне право, що регулює всю сукупність
суспільних відносин, що виникають у процесі реалізації норм всіх галузей
матеріального права, всіма його суб'єктами. Розвинуте і повноцінне процесуальне право, застосоване на демократичних засадах і принципах, є
неодмінним елементом міцного правопорядку і законності.
Норми процесуального права відрізняються від норм матеріального права за своїм змістом, що виявляються у своєрідностях приписів, що містяться
у процесуальних нормах, особливостях її адресату і деяких моментах її
структурної побудови. Це обумовлюється перед усім характером функцій
процесуальних норм, їх призначенням. Якщо функції норм матеріального
права полягають у безпосередньому регулюванні поведінки людей, їх колективів, держави і її органів і складають сам зміст, "робочий механізм"
правового регулювання, то функції норм процесуального права є
своєрідною надстройкою над нормами матеріального права. Їх призначення
- регулювання суспільних відносин, що складаються у процесі застосування норм матеріального права при наявності обставин, що вимагають цього
застосування, і мають загальну мсту - сприяти одержанню результату, що
переслідується нормою матеріального права. Вказані функціональні
особливості процесуальних норм і визначають своєрідний характер самих
приписів, що містяться у них.
Зміст цивільно-процесуальних правовідносин
Зміст цивільно-процесуальних правовідносин складають суб’єктивні права та обов’язки його учасників.
Суб’єктивне цивільно-процесуальне право є міра дозволеної поведінки суб’єкта цивільно-процесуальних правовідносин. Це складне юридичне утворення, що має особистий зміст та складається з юридичних можливостей, що надані суб’єкту. Юридичні вимоги як складові частини змісту суб’єктивного цивільно-процесуального права мають назву право можливостей.
За умов великого різноманіття суб’єктивних прав можливо виділити три основні можливості:
1) можливість вимагати, що складає з себе можливість вимагати від зобов’язаного суб’єкта виконання покладених на нього обов’язків;
2) можливість на власні дії, що означає можливість самостійного здійснення суб’єктом фактично та юридично значущих дій;
3) право на захист, а саме можливість виконання чи вимоги використання державно-примусових заходів у випадку порушення суб’єктивного права.
Суб’єктивний цивільно-правовий обов’язок – міра необхідної поведінки учасників цивільно-процесуального правовідношення. Сутність обов’язків складається з необхідності здійснення суб’єктом вказаних дій чи утримання від будь-яких дій.
В цивільно-правових правовідношеннях існує два типи обов’язків – пасивний та активний.
Обов’язки пасивного типу виходять з цивільно-процесуальних заборон та за своєю природою означають юридичну неможливість здійснення дій, що порушують інтереси правомочних суб’єктів.
