Вимога, що міститься в обов’язку та складає її зміст, означає для зобов’язаного суб’єкта необхідність діяти в інтересах правомочного суб’єкта, бо воно забезпечено санкцією за невиконання обов’язку.
Структура цивільно-процесуального правовідношення може бути простою та складною. У першому випадку, одному правомочному учаснику протистоїть один зобов’язаний, у другому – одному правомочному – декілька зобов’язаних.
Суб’єктивні права та обов’язки, що їх мають учасники цивільно- процесуального правовідношення складають його правову форму. Особливістю суб’єктивних цивільно-процесуальних прав та обов’язків є їх немайновий характер.
В процесі цивільно-процесуального регулювання суспільних відносин їх учасники набувають прав та обов’язків, які у подальшому й обумовлюють поведінку учасників в рамках існуючих між ними правовідносин. Як і будь-яке інша суспільна правовідносин встановлюється в результаті взаємодії між особами. В правовідношенні взаємодія його учасників проходить у відповідності до суб’єктивних прав та обов’язків що вони мають.
Суб’єкти цивільно-процесуальних правовідносин.
Сторонами у цивільному процесі називаються особи, від імені яких
ведеться процес та матеріально-правовий спір, який має вирішити суд.
Сторонами в цивільному процесі – позивачем та відповідачем можуть бути
громадяни, громадяни – підприємці, державні підприємства та установи,
суспільні організації та інші суб’єкти, що мають права юридичних осіб.
Сторонами можуть виступати іноземні громадяни та фірми, особи без
громадянства.
У кожній справі позовного провадження дві сторони. Позивач – особа, на захист прав та інтересів якої порушується цивільна справа. Порушити цивільну справу може сама зацікавлена особо, це може зробити прокурор, а у випадках, передбачених законом, справу може бути порушено за ініціативою органів державного управління, профспілок, підприємств, колгоспів та інших суспільних організацій, а також окремих громадян (ст.102 ЦПК). Вказані особи можуть бути ініціаторами процесу тільки тоді, коли закон, положення, устав і т.д. про ці організації передбачає це. Стосовно громадян законодавство також має передбачати їх право порушувати справу в інтересах третіх осіб (наприклад заява про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним, ст.256 ЦПК).
Само по собі слово “позивач” походить від слова “звати” шукати захисту. Позовну сторону прийнято називати активною, оскільки дії на захист її прав та інтересів тягнуть за собою виникнення процесу. Однак не завжди суб’єктивна активність тільки позивача. Якщо справу порушено прокурором чи організаціями чи громадянами, що мають на це право відповідно до ст.4 ЦПК, зацікавлена особа має бути сповіщена про це та брати участь у справі як позивач (ст.104 ЦПК).
Відповідач – особа, що залучається до відповіді за позовом, оскільки
на нього вказано у позові як на порушника права. В багатьох випадках
причиною пред’явлення позову є дії чи бездіяльність самого відповідача
(несплата боргу у встановлений строк, оспорювання права авторства,
нанесення шкоди і т.д.). однак у окремих випадках відповідач може сам
ніяких дії, що наносять шкоду інтересам позивача не здійсняти (власник
джерела побільшеної небезпеки, малолітній наслідувач, до якого пред’явлено
позов про визнання заповіту недійсним і т.д.), але об’єктивно стати
суб’єктом спірного матеріального правовідношення на так званому пасивному
боці.
Спірне матеріальне правовідношення – об’єкт процесу по конкретній цивільній справі, а його суб’єкти є сторонами. Питання про існування чи не існування цього правовідношення, його змісті, про те чи дійсно порушено і в якій мірі права позивача та чи повинен за це відповідати відповідач, будуть вирішені судом тільки після розгляду справи за суттю. Однак вже у момент порушення справи очевидні наступні суттєві ознаки сторін:
1) від імені сторін ведеться процес по справі, вони персоніфікують цивільну справу. Це має важливе практичне значення, тому що закон забороняє пред’явлення та розгляд вже вирішеного позову між тими самими сторонами, про той самий предмет та на тих самих засадах.;
2) стосунки між сторонами в результаті пред’явлення позову набувають офіційного спірного характеру. Завдання суду полягає в тому, щоб ці стосунки врегулювати;
3) сторони – суб’єкти спірного матеріального правовідношення – мають у справі матеріально-правову зацікавленість. Судове рішення вплине на їх матеріальні права, вони або набудуть які- небудь матеріальні блага, або позбудуться їх.;
4) вступивши до процесуальних відносин з судом, сторони мають в справі процесуальну зацікавленість, що складається з можливості захисту своїх прав, у намаганні отримати позитивне рішення та реалізувати його;
5) сторони, являючись головними учасниками процесу, мають нести всі судові витрати;
Усі разом, вищенаведені ознаки притаманні лише сторонам і саме поєднання цих ознак дозволяє відмежувати сторони від інших осіб, що приймають участь у справі. Поняття сторін застосовується у справах позовного провадження. Учасниками справ особливого провадження, а також справ, що виникають з адміністративних правопорушень, є заявники, скаржники та зацікавлені особи. Ці особи користуються правами сторін за окремими винятками, що встановлені законом.
Процесуальні права та обов’язки сторін
Закон встановлює, що сторони користуються однаковими процесуальними
правами (ст..103 ЦПК). Відповідно вони несуть й рівні процесуальні
обов’язки. Всі процесуальні права сторін походять з встановленого
Конституцією України права на судовий захист своїх інтересів. Вся система
цивільного судочинства є, по суті, конкретизацією цього конституційного
положення, реальною гарантією його виконання.
Процесуальні права сторін різноманітні, і отже необхідно провести тільки їх загальний огляд. Сторони, перед усім, мають право не безпосередню участь у справі. Вони можуть приймати участь в усіх судових засіданнях по справі, брати участь при здійсненні процесуальних дій, знайомитися з матеріалами справи, робити виписки з них, знімати копії. Сторони мають право попередньо оцінювати безпристрасність членів суду – їх надано право заявлення відводів. Сторони, являючись матеріально зацікавленими особами, можуть самостійно визначити обсяг захисту своїх прав та інтересів, а також вносити зміни до заявлених позовних вимог. Так, позивач може відмовитися від позову, а відповідач визнати позов. Між сторонами може бути укладена мірова угода. Позивач може змінити підставу та предмет позову, і т.д.
Широкі права сторін по використанню процесуальних засобів судового захисту. Сторони мають право надавати докази та приймати участь у їх дослідженні, ставити запитання іншим особам, що беруть участь у справі, а також свідкам та експертам, заявляти різні клопотання, надавати свої аргументи та заперечувати на аргументи іншої сторони. Відповідач має право крім заперечень на позов, використовувати як захист зустрічний позов.
Сторони мають право домагатися перевірки законності та обґрунтованості
рішення. Вони можуть оскаржити рішення в касаційному . Підіймати питання
про перегляд рішення по суті в апеляційному порядку. Вони можуть звертатися
до відповідних посадових осіб з проханням про перегляд рішення в порядку
нагляду. Остаточна реалізація рішення (його виконання) залежить від
здійснення сторонами їх права вимагати примусового виконання рішення.
Сторони мають цілий ряд інших процесуальних прав : можуть вести справу
особисто або через представників, прохати про забезпечення позову, вимагати
відшкодування судових витрат та ін.
Процесуальні обов’язки сторін поділяються на загальні та спеціальні. В ряді загальних обов’язків важливе місце займає добросовісність. Маючи широкі процесуальні права, сторони зобов’язані добросовісно їх використовувати (ч.2 ст.99 ЦПК). В більшості випадків цей обов’язок виконується добровільно, однак на сторону, що недобросовісно заявила безпідставний позов чи спір проти позову або систематичне протидіє правильному та швидкому розгляду та вирішенню справи, суд може покласти сплату на користь іншої сторони винагороди за фактичну втрату робочого часу відповідно до середнього заробітку, але не більше 5% від задоволеної частини позову (ст.77 ЦПК).
Сторони зобов’язані підкорятися процесуальній регламентації, виконувати процесуальні дії у встановлені законом чи судом строки., своєчасно сплачувати витрати по справі, надавати процесуальні документи по встановлені законом формі. Невиконання цих вимог позбавляє сторону права виконання відповідних процесуальних дій. Стосовно загального обов’язку сторін бути правдивою на протязі процесу, то на мій погляд, цей обов’язок має моральний, а не правовий характер.
Спеціальні процесуальні обов’язки покладаються на сторони у зв’язку з необхідністю вчинення окремих процесуальних дій. Так, наприклад, закон встановив, що особа, яка заявляє клопотання перед судом про витребування письмового доказу від осіб, що беруть або не беруть участь у справі, повинно визначити цей доказ, вказати причини, що перешкоджають самостійному його отриманню, та також підстави, за якими вона вважає, що доказ знаходиться у даної особи чи організації (ст. 47 ЦПК).
Неналежна сторона у справі
Заміна неналежної сторони. Право на судовий захист має кожний громадянин. Цим правом можуть користатися іноземці та особи без громадянства. Організації, що мають цивільну процесуальну правоздатність та дієздатність, також мають це право. Таким чином, будь-яка правоздатна особа може зайняти процесуальне положення сторони. Однак, для участі в даній справі необхідно мати конкретну матеріально-правову зацікавленість саме в цій справі, а саме – бути належною стороною. Якщо віндикаційний позов пред’явлено не самим власником чи законним користувачем предмету, а його сином (власник жив) – такий позов пред’явлено неналежним позивачем.
Пред’являючи позов, позивач повинен надати суду дані, з яких було б
видно, що він є належним позивачем, а особа притягнута їм до відповіді є
належним відповідачем. Позивач повинен легітимувати себе та відповідача.
Легітимація (узаконення) має ціллю чітке визначення суб’єктного склад у
учасників спору, правильну юридичну кваліфікацію спору. Легітимація
забезпечує винесення рішення стосовно дійсно матеріально зацікавлених осіб.
Якщо позов пред’явлено прокурором або організаціями чи громадянами, що
порушують справу в інтересах третіх осіб, прокурор та ці організації
повинні також легітимувати позивача та відповідача. Отже, належними
сторонами в цивільній справі є особи, стосовно яких є дані про те, що вони
можуть бути суб’єктами спірного правовідношення.
Належна сторона визначається судом на підставі норм матеріального права. Вже при прийнятті позовної заяви суд повинен встановити, чи має позивач право вимоги та чи є відповідач тією особою, яка повинна відповідати за позовом. Участь у справі неналежного позивача чи неналежного відповідача перешкоджає законному та обгрунтованному вирішенню справи. У зв’язку з цим виникає проблема заміни неналежної сторони.
Однак, справа не завжди порушується належним позивачем, а як
відповідаючий за позовом не завжди притягається належний відповідач.
Процесуальний закон не передбачає відмови у прийнятті заяви від неналежного
позивача чи відмови від прийняття позову, зверненого неналежному
відповідачу. Неналежний позивач чи відповідач повинні бути замінені у
належному порядку, встановленому ст.105 ЦПК. Однак заміна неналежних
позивача та відповідача може бути проведена тільки зі згоди позивача.
Для заміни неналежного (первинного) позивача необхідна не тільки його
згода на вихід зі справи, а й згода належного позивача на вступ до справи.
За наявності їх взаємної згоди відбувається заміна. якщо позивач не згоден
на заміну його на іншу особу, то ця особа може вступити до справи як
третя особа, що заявляє самостійні вимоги на предмет спору, про що суд
сповіщає цю особу. Якщо первинний позивач згоден вийти зі справи, а
належний позивач не бажає до неї вступати, по справі зникає позивач, тому
суд повинен закінчити провадження по справі в порядку ст.136 ЦПК. Відмова
первинного позивача у вибутті та відмова належного позивача у вступі до
справи повинні тягнути за собою розгляд справи за суттю та винесення
рішення про відмову у позові.
