Феномен китайського економічного зростання ґрунтується на таких чинниках: низький курс національної валюти юаня; використання переваг членства у Всемірної торгової організації; дешева та кваліфікована робоча сила; нехтування вимогами забезпечення екологічних норм виробництва; підтримка китайських компаній з боку держави (пільгові кредити, пряме бюджетне фінансування).
Посилення євроінтеграційних процесів, як кількісно (вступ нових країн), так і якісно (інституціональне оформлення конфедерації націй) робить Європейський Союз одним з ключових геоекономічних та геополітичних акторів ХХІ століття.
Наразі Європейський Союз – найбільший світовий торгівельний центр, який здійснює близько 25 % світової торгівлі. В цілому він підтримує дипломатичні відносини більш ніж з 130 країнами світу. Він бере участь у роботі Організації економічного співтовариства і розвитку й має статус спостерігача в ООН. Європейський Союз приймає участь у щорічних зустрічах на вищому рівні групи най розвинених країн світу "Великої Сімки" – в особі чотирьох своїх найбільших членів – Франції, Німеччини, Великобританії й Італії, а також в особі голови Європейської Комісії, який безпосередньо представляє Союз.
Європейський інтегральний проект реалізує три взаємопов'язані цілі:
1. Створення конфедерації (максимально можливого об'єднання) європейських націй в історичних кордонах імперії Карла Великого.
2. Захист європейської соціокультурної ідентичності в умовах глобалізації.
3. Формування геоекономічного центру навколо Німеччини та Франції як єдино можлива пересторога домінуванню США.
Головним геоекономічним здобутком Європейського Союзу як самостійного актора міжнародного ринку товарів і послуг є впровадження 18 грудня 2001 року єдиної європейської валюти – "євро". Країна, валюта якої має міжнародний статус, тобто в значних обсягах зосереджена в руках іноземців, одержує емісійний прибуток у вигляді різниці між номінальною вартістю грошових знаків і фактичних витрат їхнього виготовлення.
Євро обрали в якості валюти домінування для 49 % міжнародних випусків облігацій (69,3 млрд.), у той час як долар – тільки для 40 % (55,7 млрд.). Так, за розрахунками Deutsche Bank близько 60 % готівкових доларів США, що перебувають в обігу, зосереджено за межами країни їхнього походження, а в цілому прибутки США від міжнародного попиту на долари досягають 0,1 % ВВП країни [34, с. 45].
Перспективи втрати американським доларом статусу основного світового платіжного засобу у розрахунках за енергоносії значною мірою залежить від позиції Росії. На тлі зростаючого курсу євро як резервної валюти, що виконує роль міжнародного розрахункового засобу, Росія розглядає можливість продажу нафти за євро замість доларів. Однак позиції російських фінансових кіл щодо золотовалютних резервів країни залишаються неоднозначними. Деякі офіційні особи уряду Росії вважають цілком реальним поступовий перехід світового ринку нафти від розрахунків у доларах на євро. Нинішня орієнтація світового нафтового ринку на долар обумовлена тим, що США є головним споживачем нафти й газу у світі. У той же час, зараз багато буде залежати від того, якою валютою вибудовані компанії будуть розраховуватися за устаткування та якими будуть загальні перспективи нафтового ринку.
Довгострокові перспективи розвитку єдиного європейського простору не виглядають оптимістичними. Бюджет Європейського Союзу (без бюджетів держав-членів ЄС) склав у 2008 році 106,6 млрд. євро (99,724 млрд. – 2007р., 97,503 млрд. – 2006р.), тобто з огляду на рівень інфляції фактично знижується [60]. Більшість країн Євросоюзу не можуть вирішити проблему бюджетного дефіциту. На саміті ЄС було офіційно визнано кризу єдиної європейської бюджетної політики та неготовність країн – донорів Європейського Союзу збільшувати відрахування у спільний бюджет. Саме глибина й складність внутрішньо-європейської соціально-економічних проблем викликала заяви керівництва Європейської Комісії про 10-річний мораторій на нове розширення ЄС [34, с. 46-47].
Одним з головних факторів низької результативності процесу прогресу інтеграції національних економік країн Європи в єдиний господарський комплекс, є виключна обережність європейських еліт у здійсненні будь-яких економічних реформ, що можуть призвести до погіршення рівня життя населення. Стандарти життя в країнах "старої" Європи є одними з найвищих у світі і будь-яке (навіть тимчасове) їх зниження одразу позначається на ступені електоральної довіри до правлячих партій.
Набувають все більшої гостроти власне європейські протиріччя, які ставлять під сумнів життєздатність ЄС як самостійного світового центру сили. Ключовими серед них є наступні:
1. Нерівність економічного потенціалу локомотивів євроінтеграції Франції й Німеччини та країн-неофітів зі Східної та Центральної Європи.
2. Позиція США.
3. Зростання енергетичних проблем.
4. Ісламський фактор.
Провал референдумів про загальноєвропейську конституцію у Франції та Нідерландів продемонстрував європейській спільноті передчасність формування наддержавних інституцій.
З огляду на вищезазначене, вирішення завдання входження України до загальноєвропейського економічного, політичного, соціокультурного простору в найближчий та середній перспективі виглядає вкрай проблемним.
"Для невеликих держав Східної й Центральної Європи, які все ще залишаються економічно уразливими, Європа, що складається з національних держав, які знову завзято виборють власні інтереси, виглядає жахливо. Але цей жах може дуже швидко поширитися на всі європейські держави. Реалізація національного егоїзму і Європі – небезпечна витівка, неконтрольована за своїми наслідками. Стурбованість громадян Східної Європи полягає у небажанні втрачати мільярдні субсидії Євросоюзу. Але головне – не втратити можливість стати частиною єдиної Європи, що обіцяє набагато вищі перспективи. ЄС дає невеликим країнам ... такий ступінь політичної стабільності й безпеки, які вони ніколи ще в сучасній історії не досягали..." [46].
Таким чином, головною пересторогою, яка не дозволяє визначити Європейський Союз як самостійного впливового геоекономічного актора ХХІ століття є соціокультурна, ментальна неготовність громадян "Старої" Європи поступитись своїми традиційними національними привілеями на користь наддержавних структур. Десятиріччя поступових цілеспрямованих інтеграційних кроків в економічній, соціальній, політичній та воєнно-політичній сферах не призвели до формування навіть конфедеративної держави. Кожна з держав, використовуючи переваги вільного загальноєвропейського ринку товарів і послуг, здійснює власну соціальну, енергетичну, зовнішньоекономічну політику. Знаковими у цьому контексті є принципово різні позиції щодо військової операції США в Іраку. Показове зближення Німеччини та Росії в енергетичній сфері викликало занепокоєння не лише країн Східної Європи, але й Франції та Великобританії. Не існує консолідованої позиції щодо термінів, напрямів та перспектив подальшого розширення ЄС.
Для повного осмислення розподілу функцій у системі державного управління між органами виконавчої влади, керівних органів державної служби на прикладі деяких зарубіжних країн та контролю у державній службі створені "Додаток А", "Додаток Б" та "Додаток Г" [38].
Таким чином, загальнонаціональний курс України на поступове наближення до економічних та політичних стандартів ЄС й вступу до Союзу європейських держав на основі взаємовигідного партнерства залишається головним стратегічним вектором не лише соціально-економічної трансформації, але й державотворчого процесу взагалі. З огляду на складність внутрішньо-економічних проблем, український євроінтеграційний проект може перейти у площину практичної реалізації не раніше 2020 року.
1.2 Конституційна реформа – основна антикризова програма для подолання владної кризи в органах державної влади
Як відомо, нині проекти змін до Конституції України і навіть нові варіанти Основного Закону розробляються за ініціюванням різних конфліктуючих центрів державної влади, включаючи ініціативу президентської влади. В більшості громадян вже не викликає сумніву, що кожен із проектів змін або ж нової Конституції пишуться "під себе і з дальнім прицілом на закріплення своїх інтересів в очікуванні і президентських, і парламентських виборів. Схема за незначними відмінностями доволі проста (а може й запозичена ще з періоду радянської доби): група підібраних поважних та іменитих "вчених" і політиків отримують чітке завдання – що саме розробити і обґрунтувати. Надалі все це проходить через "всенародне обговорення" і підтримку (не забуваються і "пропозиції" від народу, яких має бути дуже багато). Президент пішов ще далі – пропонуючи навіть сам проект Конституції, якій народ не розробляв, приймати на всенародному референдумі! Цього запалу турботи та любові до народу і розгулу демократії не зрозуміли навіть зарубіжні аналітики, експерти і політологи. Щодо нинішньої ситуації із різними проектами змін до Конституції України, то залишається констатувати, що в заполітизованій до краю атмосфері владної кризи вже і частину "вчених" затягнули до обслуговування різних політичних проектів, пов'язаних з конституційними змінами.
Громадяни і громадські організації можуть і повинні заявити про інакшу позицію й інший, конституційно-законний підхід, починаючи з етапу розробки проекту змін до Конституції України. Адже згідно з чинною Конституцією "єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи місцевого самоврядування. Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами"[1].
Виходячи з цих конституційних положень, головним завданням і визначальною ціллю державної політики було й залишається "пробудити" в нашому населенні громадянина. Одним з найвідоміших провідників ідей свободи Фрідріх А. Гаек писав, що – "...коли необхідна умова вільного розвитку, а дух індивідуальної ініціативи відсутній, тоді, безсумнівно, без нього жодна життєздатна цивілізація не може рухатися вперед. Нині цього духу і справді недостатньо, насамперед його треба розбудити" [57, с.25-26].
Розбудити громадянина можна декількома засобами. Відомо, що згуртувати, об'єднати народ легше всього навколо гасел щодо великої мети або боротьби з ворогом, якій зазіхає на наше багатство. Цим успішно і користуються сьогодні українські політики: дехто робить наголос, скажімо, на національному питанні, хтось ставить в центр формування громадської свідомості питання щодо євроатлантичного чи СНГшного вибору українців. Також, і цим часто користуються, наголос робиться на регіональному патріотизмі, на відношенні до перебування російського чорноморського флоту в Криму та деяких інших гострих питаннях, які знаходять неоднозначну оцінку в українському суспільстві.
Цей шлях, який певним чином можна характеризувати як конфліктний, має своїм наслідком формування такого ж громадянина – безкомпромісного, агресивного, непримиренного борця зі своїми ворогами, причому ворогом стає іншій громадянин. Що ж, з точки зору політичних результатів для окремих особистостей, партій, ефективність такої технології не викликає сумнівів. Але з точки зору державницької, об'єднуючої ідеології, така практика формування громадянина, нації виглядає дуже сумнівною. В результаті, українське суспільство постійно знаходиться в стані внутрішнього протиборства яке час від часу проривається назовні у стихійних мітингах і зіткненнях із своїми політичними опонентами.
Натомість, питання організації внутрішнього життя, негаразди в соціальній політиці, в економіці, в секторі житлова-комунальних послуг і багато іншого, в чому гостро відчувається нестача державного тепла, займають українську державну владу значно менше. В свій час відомий російський історик В.Й. Ключевський нагадував: "Идеал исторического воспитания народа состоит в полном и стойком развитии всех элементов общежития и в такому их соотнощении, при котором каждый элемент развивается и действует в меру свого нормального значения в общественном составе, на принижая себя и не угнетая других" [29].
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23
