Думається, що настав час переосмислити завдання державної політики внесення змін до Основного закону і цілеспрямовано взятися за формування українського громадянина на принципах справедливості, свободи, рівності та права. Суспільство прагне жити по закону, а не по "вказівках", "кумівстві", клановим або партійним інтересам. Тільки законне право в змозі забезпечити громадський спокій і, врешті решт вивести Україну в розряд цивілізованих країн світу.
До того часу, поки буде відбуватися погіршення стану життя пересічних громадян, ніякими ідеологічними, агітаційними і пропагандистськими гаслами любов до своєї країни не відродити. Значна частина суспільства має негативний досвід щодо обіцянок Уряду і гучних заяв про народне благо. Жодний кандидат у владу не пройшов осторонь цієї теми але новітня історія України не знає жодного випадку коли б хтось прилюдно покаявся і персонально поніс відповідальність за невиконані обіцянки, за безвідповідальність заяви, за дезінформацію суспільства.
Важливо розуміти, коли я говорю про погіршення життя, мова йдеться не тільки про матеріальний добробут, чи прожитковий мінімум, чи про заробітну плату. В першу чергу мається на увазі незадовільний стан морального життя, хоча і бідністю в матеріальному сенсі в периферійній України нікого здивувати не вдасться, про відчуття відчуженості людини від держави, почування себе обдуреним, незахищеним від криміналу, "спритних бізнесменів", невпевненість в собі, жах перед майбутнім, та таке інше. Це проявляється в недовірі до державної влади в цілому і таких її інституцій як податкова інспекція, міліція, прокуратура, суди тощо.
Політики часто апелюють до статистики, до макроекономічних формул, до глобальних тенденцій [24]. А люди живуть в іншому світі і тут вимір інший. Можна посилатися на офіційну статистику, а краще забути про неї і просто пожити деякій час у тих умовах, у яких примушений жити той самий пересічний громадянин. Такий соціальний експеримент, можна впевнено стверджувати, пересвідчить кожного, хто хоче дізнатися правди, що люди у своїй більшості не живуть, а виживають. Переважна частина з них нікому і нічому вже не вірять, і всі балачки, походженням з офіційних засобів масової інформації, про турботу про цих самих громадян, сприймають як чергову кампанію по затягуванню поясів. Насправді, звідки візьметься довіра до влади, якщо вона говорить одне, а в реальному житті все значно гірше.
Дехто з українських урядовців з іронією і скепсисом ставиться до питання довіри і вважає, що відкритість і прозорість влади це проста модні "штучки" придумали десь там в Каліфорнії або Брюсселі і в нашій країні такі ідеї не приживуться. Відповідно до ставлення випрацьовуються і підходи до організації державного управління (в широкому розумінні) як методології, яка не передбачає ніяких сутнісних змін, спрямованих на пошук діалогу з народом і забезпечення відкритих процедур прийняття рішень і надання публічних адміністративних послуг. Вживаючи слово "дехто", я, очевидно, роблю помилку розраховуючи на то, що решта урядовців, все ж таки розуміють позитив в публічності влади і нічого не роблять в цьому напрямку лише тому, що існуюча система управління к такому алгоритму не пристосована. Хочеться ще раз наголосити, що відкритість – шлях до довіри, ініціювання та залучення громадського суспільства до відкритого діалогу з органами державної влади. В цьому сенсі низка довіра, це теж саме, що і відсутність довіри[27 с.72]. Безперечно, у порівнянні, наприклад, з початковим періодом становлення незалежності, влада усіх рівнів стала більш відкритою до суспільства і сьогоднішній день можна стверджувати, що в Україні вже утворилася певна система інформаційних контактів влади і народу.
Виходячи з вищезазначеного, сформулюю принципи та алгоритм дій, які мають бути вірними і конституційно законними при ініціюванні змін до Конституції України.
По-перше, слід визначити, що одним із головних завдань Конституції (особливо в нашій країні і в нинішній час) є захист громадянина від державної влади.
По-друге, ініціювання і розробка проектів змін нової Конституції – виключна прерогатива повноважних представників народу (що повністю відповідає і чинній Конституції України).
По-третє, саме народ повинен через своїх кращих представників чітко окреслити зміст поняття "національні інтереси". Вони, істинні національні інтереси, повинні бути стрижнем будь-яких конституційних положень і норм, не залишаючи місця для інтересів олігархів чи можновладців, які здійснюють по суті антинародну політику.
По-четверте, виключно народ через прозорі і відкрити механізми має залучити до розробки проекту змін до Конституції своїх кращих, високоморальних, політично не заангажованих і високо професіональних науковців-конституціоналістів, до яких є довіра і які не заплямували себе обслуговуванням олігархів.
Тільки після цього може йти мова про всенародне обговорення і прийняття ініційованого народом проекту змін до Конституції легітимною Верховною Радою України.
Враховуючи, що нині єдиною стабільною конституційною гілкою влади в Україні є місцеве самоврядування, саме через громади і їх представницькі органи – ради, можна організувати і проводити в життя народну ініціативу по розробці змін до чинної Конституції України.
Останній узгоджувальний законопроект 2004 року про внесення змін до Конституції України, прийнятий Верховною Радою України, став фактичним ігноруванням інститутів місцевого самоврядування. Надалі у 2005-2008 роках робилися спроби вдосконалення як конституційної реформи, так і базових конституційних засад місцевого самоврядування: територіальної організації місцевого самоврядування; муніципальної виборчої системи; економічних основ місцевого самоврядування; державного контролю рішень органів місцевого самоврядування тощо.
Більшість конституційно-проектних пропозицій періоду 2005-2008 рр. щодо місцевої демократії і місцевого самоврядування носять несистемний характер, є фрагментарними або косметичними. Вони привели до ще більшої плутанини у вітчизняній конституційній моделі місцевого самоврядування (характерний приклад – різні строки, на які обираються депутати місцевих рад та сільські, селищні та міські голови: відповідно 5 років і 4 роки). Тому пропоную, перш за все, критично систематизувати все напрацьоване і прийняте за 2005-2008 рр. задля виправлення вже наявних помилок і неузгодженостей у проекті змін до Конституції України.
Конституційне закріплення нових принципів побудови територіальної публічної влади в Україні мають передбачити чітке розділення влади на:
- місцеве самоврядування на рівні територіальних громад;
- регіональне самоврядування на рівні областей;
- органи територіальної (регіональної) державної влади виключно з функціями контролю (обласні державні адміністрації).
При цьому обласні ради утворюють виконавчі комітети, які мають подвійне підпорядкування: обласній раді та вертикалі Кабінету Міністрів України.
Ці зміни невіддільні і від принципу субсидіарності, коли базовий рівень місцевого самоврядування на рівні територіальних громад добровільно передає на вищий (регіональний) рівень тільки ті повноваження, які не в спроможності виконати сам (наприклад, розгалужена обласна чи районна мережа доріг, водно-іригаційних споруд, мережа спеціалізованих медичних і соціальних установ то що беззаперечно є прерогативами обласного рівня). При цьому узагальнений і розмитий принцип представлення обласною радою "спільних інтересів територіальних громад міст, селищ і сіл" замінюється на цілком конкретний принцип "делегування територіальними громадами міст, селищ і сіл, обласній раді конкретних і реальних повноважень у сферах розвитку спільної технічної і просторової інфраструктури, надання окремих видів публічних послуг, зокрема, через мережу спеціалізованих закладів профтехосвіти, охорони здоров'я і соціального захисту тощо". Повноваження передаються разом з фінансовими ресурсами для їх виконання.
Нові конституційні принципи побудови територіальної публічної влади в Україні узгоджуються: з відомим у світовій практиці принципом повсюдності місцевого самоврядування; з Європейською Хартією місцевого самоврядування; з розробленою новою Концепцією реформування адміністративно - територіального устрою в Україні; з принципами децентралізації публічної влади і розмежування повноважень різними рівнями місцевого самоврядування й органами територіальної державної влади.
Необхідне чітке конституційне закріплення справедливої виборчої системи для органів місцевого самоврядування, особливо з врахуванням вкрай негативного досвіду запровадження виключно пропорційної системи виборів до міських, районних і обласних рад у березні 2006 року. Запровадження цієї системи виборів привело не до зміцнення місцевого самоврядування, а навпаки – до суттєвої деформації всієї системи муніципального управління та до спроб місцевих бізнесових "еліт" встановити контроль над ресурсами територіальних громад.
Серед найбільш важливих для місцевої демократії питань є визначення та запровадження дієвих механізмів конституційно-правової відповідальності як органів місцевого самоврядування, так і їх посадових осіб та депутатів і міських, селищних, сільських голів (включаючи механізми розпуску рад, відкликання депутатів, дострокового припинення повноважень міських, селищних, сільських голів.
Створення конституційного базису для адміністративної реформи в Україні прямо і безпосередньо впливає на рівень ефективності і спроможності місцевого самоврядування, його реальну незалежність від органів державної влади. Створення конституційного базису для реформи системи публічного управління (публічної адміністрації) стосується двох складових публічного управління – державної влади і місцевого самоврядування.
Метою створення нового конституційного базису є конституційне закріплення норм ефективної системи публічного управління, яка спроможна надавати якісні публічні послуги і враховує всі існуючі нині недоліки, нагромаджені помилки і прорахунки, зокрема:
- неефективне та фінансове неспроможне місцеве самоврядування та нераціональний, економічно необґрунтований існуючий адміністративно-територіальний устрій;
- неефективну організацію територіальної державної влади на регіональному та місцевому рівнях;
- неефективну систему державної та муніципальної служби;
- відсутність паритетних засад у відносинах громадянин (особа) з органами місцевого самоврядування та органами державної влади;
- нераціональну систему органів виконавчої влади на центральному рівні (міністерства, державні комітети, інші державні відомства), що впливає на характер їх взаємин з органами місцевого самоврядування;
- незавершеність конституційного розділення повноважень центральних органів державної влади (Президент України, Верховна Рада України та Кабінет Міністрів України), що прямо впливає і на конституційні гарантії функціонування незалежного від держави місцевого самоврядування.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23
