Створення конституційного базису для адміністративної реформи має проводитись на основі продуманої й узгодженої в суспільстві Концепції адміністративної реформи, яка покликана дати, насамперед, чітке програмно-стратегічне бачення напрямків реформування системи публічного управління в державі (нині Концепція реформи адміністративно-територіального устрою вже розроблена Мінрегіонбудом України у партнерстві з неурядовими організаціями). Саме відсутність програмно-стратегічного бачення привела до невдалої спроби адміністративної реформи, що здійснювалась у 2005 році.
Ідеологією створення конституційного базису для адміністративної реформи має слугувати наскрізна ідея "служіння громадянину, громаді і суспільству". Конституційний базис покликаний вирішити наступні завдання:
- створення системи повсюдного, спроможного і ефективного місцевого самоврядування на принципах незалежності, субсидіарності, достатності повноважень і ресурсів, відповідності і підконтрольності громадянам, відкритості і прозорості прийняття рішень;
- зміцнення статусу громадянина у відносинах з органами місцевого самоврядування та державної влади;
- формування стабільності та ефективності організації і діяльності виконавчої влади з чітким розподіленням повноважень органів місцевого самоврядування та органів територіальної державної влади;
- організацію високопрофесійної, політично нейтральної публічної служби в органах місцевого самоврядування й органах територіальної державної влади;
- створення конституційних засад для органів місцевого самоврядування щодо самостійного формування структури виконавчих органів у залежності від бюджетних можливостей та специфіки міста (селища, села).
Запропоновані принципи й алгоритми не декоративної, а реальної участі народу і громад в ініціюванні і розробці змін до Конституції України здатні не тільки спрямувати у законне русло конституційний процес та закласти цим міцний фундамент для розвитку справді незалежної, правової демократичної держави. Вони можуть і повинні бути застосовані і до розробки Національної стратегії розвитку України, документу, якій спіткала та сама доля, що й Конституцію України, коли різні центри влади змагаються в монополії на істину. А Істина може бути тільки одна і вона полягає в тому, що справді народними є ті національні інтереси, які громади спроможні визначити і захистити самотужки.
Важливе місце в першому розділі, згідно методичних рекомендації щодо написання магістерських робіт, повинно займати викладання методик аналізу визначених проблем, які будуть використовуватися у наступних частинах роботи. Ці ідеї я запозичив з лекцій та робіт видатних викладачів Академії Бакаєва та Князева В.М.[14, 30].
Структура наукового мислення передбачає наявність суб'єкта, озброєного теоретичною установкою мислення та зовнішнього фізичного універсуму в якості об'єкта дослідження. В самому об'єкті відокремлюється предмет дослідження - частина об'єкту, яка безпосередньо досліджується. Зазвичай в якості предмету дослідження виступає явище, яке має безпосереднє та актуальне значення. Дещо уторовано можна сказати, що предметом дослідження є підвищена температура людського тіла та нежить, а об'єктом дослідження - хвороба як комплексне явище.
До того ж необхідна ще й ланка опосередкування між об'єктом та суб'єктом. В якості такої ланки опосередкування виступає методологія дослідження – принципи, способи та засоби, якими здобувається наукове знання. Потрібно відокремлення наступних загальнонаукових методів досліджень, які використовуються на емпіричному та теоретичному рівнях пізнання.
Емпіричний рівень пізнання характеризує отримання початкового, фактологічного знання безпосередньо з досвіду, завдяки таким методам: спостереження, порівняння, опису, вимірювання, аналогії, експерименту.
Спостереження – один з основних методів отримання первинної інформації про досліджуваний об’єкт. Це – активний, цілеспрямований, систематичний, “споглядально-зосереджений” процес відтворення об’єкту, що спирається переважно на діяльність органів чуття.
Порівняння – метод встановлення елементів тотожності та відмінності між досліджуваними об’єктами. На цьому методі основний ряд емпіричних наук, наприклад, порівняльні анатомія, ембріологія, лінгвістика тощо.
Опис – переведення чуттєво даної інформації на штучну мову – у знаково-символічну форму, зручну для подальшої раціональної обробки.
Вимірювання – процедура визначення кількісних, числових параметрів і властивостей об’єкта засобом застосування певної одиниці вимірювання або еталону.
Аналогія – висновок за ознакою подібності явищ, процесів, властивостей.
Експеримент – активний вплив на об’єкт шляхом створення штучних або екстремальних умов для вивчення його властивостей і закономірностей у “чистому” вигляді. Експеримент застосовується також для визначення нових і потенційних властивостей об’єкта. За способом реалізації експеримент може бути мисленим або практичним. За сферами реалізації – природничо-науковим, технічним, соціальним (економічним, власне соціальним, політичним, культурним тощо).
На теоретичному рівні пізнання здійснюється перехід від явища до сутності, законів та закономірностей існування об’єкта із застосуванням наступних методів: абстрагування; аналіз; синтез; індукція; дедукція; формалізація; ідеалізація; моделювання; історичний підхід; логічний аналіз; гіпотетико-дедуктивний метод; системний підхід; структурно-функціональний аналіз; сходження від абстрактного до конкретного.
Метод абстрагування передбачає відокремлення певної риси досліджуваного предмету в якості критерію для систематизації інформації про цей предмет. Найбільш розповсюджена методологічна помилка при застосуванні методу абстрагування полягає у певній підміні понять: замість визначення критерію систематизації риса, що відокремлюється розглядається як головна, сутнісна риса досліджуваного предмету. Критерієм для такого визначення є позанаукові ознаки "наочності", "очевидності" тощо. Насправді висновок щодо того, що певна риса предмету є головною, а інша - другорядною має стати результатом, а не передумовою дослідження.
Метод аналізу передбачає розклад інформації про предмет дослідження на складові елементи. Метод синтезу навпаки, означає зведення розрізнених елементів інформації про предмет дослідження до нової цілісної системи з метою отримання нового знання. Часто-густо метод синтезу застосовується по відношенню до результатів використання методу аналізу.
Методи індукції та дедукції можуть бути об'єднані під спільною назвою методу редукції (зведення). Дедукція означає здійснення загального висновку на підставі часткового факту, зведення цілого до часткового. Якщо у доктора Ватсона палець у крейді (частковий факт), значить він весь день провів у більярдному клубі (загальний висновок), - розмірковував Шерлок Холмс, застосовуючи свій знаменитий "дедуктивний метод". Індукція, навпаки, означає здійснення часткового висновку із більш загальної посилки, тобто зведення часткового факту до загальної підстави. Перифразуючи Шерлока Холмса, можна сказати: якщо доктор Ватсон провів весь день у більярдному клубі (загальна посилка), то в нього має бути палець в крейді (частковий висновок). Це, так би мовити, "індуктивний метод", альтернативний "дедуктивному методу" Холмса.
Методи формалізації та ідеалізації теж можуть бути об'єднані під спільною назвою методу теоретичного моделювання. Відрізняються ці методи спрямованістю такого моделювання. Метод формалізації виходить з того, що є та здійснює узагальнення фактично наявної інформації про предмет дослідження. Метод ідеалізації діє зворотнім чином: він виходить з того, що має бути та за таким критерієм оцінює фактично наявний стан речей. Розглянемо такий об'єкт дослідження, як група слухачів Академії. Формалізована модель такої групи - середній вік, середній стаж державної служби, середній рівень займаних посад тощо. Ідеалізована модель, навпаки, буде виходити з уявлень викладацького складу про "ідеального слухача" та використовуватися для оцінки фактично наявного положення у відповідності до цього ідеалу.
Окрім теоретичних моделей (“ідеальний слухач”, “ідеальний керівник”, “ідеальний газ” тощо) існують також і практичні моделі – тобто штучні об’єкти, які заміщують реальні об’єкти, наприклад, “штучне серце”, “скляне око”, “макет водія”, “лабораторний пацюк” тощо. Взагалі будь-яка модель – це такий аналог оригіналу, подібність якому у певному пізнавальному чи практичному відношенні є суттєвою, а відмінність другорядною. Все залежить від мети, завдання і реальних можливостей дослідження.
Отже, моделювання – це відносно самостійний та універсальний метод створення та використання моделей, тобто аналогів реальних об’єктів з метою вивчення їх суттєвих з точки зору певного завдання властивостей в умовах обмежених можливостей пізнавальної чи практичної діяльності.
Історичний підхід – пізнавальна установка на опис явища в реальному просторі і часі його функціонування та розвитку з урахуванням як унікальних і неповторних, так і всезагальних, необхідних і повторюваних рис і властивостей.
Логічний підхід – побудова теоретичної моделі об’єкта, шляхом виокремлення всезагального, необхідного і повторюваного, абстрагуючись від несуттєвого, одиничного та випадкового.
Гіпотетико-дедуктивний метод – створення системи дедуктивно пов’язаних між собою гіпотез, із перевірки яких в кінцевому підсумку робляться висновки як щодо достовірності фактів, так і істинності вихідної, базової гіпотези. Це – опосередкований метод наукового пізнання в умовах його високої теоретизації та неможливості безпосередньої перевірки його абстрактних гіпотез.
Системний підхід – установка на розгляд об’єкта як системи або елемента більш загальної системи, тобто сукупності елементів, які існують у їх єдності та взаємному зв’язку і в контексті загальних системних характеристик об’єкта як цілого, які не зводяться до суми властивостей його частин.
Структурно-функціональний підхід – різновид системного підходу, коли функціонування кожного елемента і системи в цілому розглядається з точки зору функціональної єдності, структурної впорядкованості, необхідності та доцільності.
Метод сходження від абстрактного до конкретного означає вимогу розгляду предмета дослідження не ізольовано (абстрактно), а системно, у сукупності його взаємозв'язків з іншими предметами. Це рух пізнання від однобічного, обмеженого знання про об’єкт до синтезу багатьох визначень його. Це спосіб досягнення конкретності істини. Метод абстрагування дійсно спрощує розгляд предмету на початкових етапах дослідження, створює сприятливі умови для набуття об'єктивних знань про цей предмет. Проблема полягає в тому, що хоча абстрактне мислення і є необхідним елементом наукового підходу, але цей елемент не є ані достатнім, ані навіть визначаючим. Наукове мислення в принципі не може зупинятися на абстрактній стадії. У Г.Гегеля є таке ессе "Хто мислить абстрактно?". Там він описує наступну уявну ситуацію. Вулицями міста на страту ведуть засудженого злочинця. І натовп на вулицях волає: "Мерзотник!", "Паскуда!" і таке інше. Лише молода дівчина помітила, що цей злочинець - вродливий парубок і подумала, як же він занапастив своє життя. Питання: хто мислить абстрактно - натовп або дівчина? Відповідь: абстрактно мислить натовп. Натовп бачить тільки одну, ізольовану (абстраговану) рису явища - засудженого злочинця. А якраз дівчина мислить науково, здійснивши сходження від абстрактного (злочинця) до конкретного (занапащене життя) та розглянувши це явище в усій сукупності його взаємозв'язків.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23
